В Україні запроваджують пробаційний нагляд як основний вид покарання та ще одну альтернативу позбавленню та обмеженню волі. Відповідні зміни до Кримінального кодексу набирають чинності 26 березня 2024 року. Вони передбачають, що засуджені за певні кримінальні проступки відбуватимуть покарання без ізоляції від суспільства, тобто без ув’язнення.
У світі пробація існує вже понад 200 років, але для України це відносно нова система покарання. Її завдання — допомогти засудженим зрозуміти свою провину й зробити так, щоб у майбутньому вони не скоювали повторних правопорушень. Клієнти пробації — а саме так називають людей, які перебувають на обліку в підрозділах пробації, — зобов’язані дотримуватися певних вимог, визначених законом і встановлених вироком суду. Це може бути обмеження спілкування, пересування та проведення дозвілля. Вони мають працевлаштуватися та виконувати заходи, передбачені пробаційною програмою.
Заступниця директора Державної установи «Центр пробації» Тетяна Кічата розповідає, що підрозділи установи почали працювати в Україні з 1 січня 2018 року. Станом на сьогодні українська служба пробації України є однією з найбільших у Європі — й не тому, що ми маємо найбільшу кількість правопорушників, а через особливості адміністративного устрою. Підрозділи пробації розташовані в тих населених пунктах, де є місцеві суди, які й призначають покарання. На сьогодні до складу Державної установи «Центр пробації» входять 559 підрозділів, у яких працює понад три тисячі співробітників.
«Ми використовуємо будь-який засіб, що допомагає змінити мислення наших клієнтів, виправити їхнє прагнення злочину, — каже Тетяна Кічата. — Пробація — це не уникнення покарання. Людина відбуває покарання за вироком суду, але залишається в соціумі, тому позбавлена впливу кримінального мислення. Суд покладає на людину певні обов’язки. Один з них — з’являтися на реєстрацію в підрозділ пробації у визначений термін. Наші працівники оцінюють ризики вчинення повторного кримінального правопорушення щодо кожного клієнта. Вони спілкуються з родичами, збирають характеристики в організаціях або на підприємствах. Ми маємо скласти цілісну картину, щоб зрозуміти, де людина може оступитися. Наше завдання — зменшити ці ризики. А для цього треба працювати над розв’язанням психологічних проблем, долати наркотичну чи алкогольну залежність клієнта, допомогти йому з працевлаштуванням».
Підрозділи пробації співпрацюють із різними організаціями, особливо тісно — із центрами зайнятості. Адже обов’язок працевлаштування часто є одним із головних приписів суду. Тож клієнт пробації має зрозуміти, що невиконання цього припису призведе до скасування звільнення від покарання з випробувальним терміном, тоді доведеться йти до в’язниці.
Втримати людину від скоєння повторного кримінального правопорушення, змінити її спосіб мислення та життєві установки — завдання непросте. Досягти цієї мети традиційними засобами — лекціями чи виховними бесідами — досить складно. Керівництво Центру пробації шукало нові, дієвіші інструменти для роботи зі своїми клієнтами. Несподівано таким інструментом стало… документальне кіно.
Ідея використовувати документальні фільми про права людини в роботі пробації виникла в колишньої очільниці відділу Житомирського районного відділу Центру Ліни Бабич. 2019 року вона відкрила у своєму відділі кіноклуб Docudays UA, що входив до Мережі кіноклубів документального кіно DOCU/CLUB. Уже за рік модераторка кіноклубу ініціювала адвокаційну кампанію, під час якої розробила методичні рекомендації для роботи кіноклубів при підрозділах пробації. Керівництво установи затвердило ці рекомендації, переконалося в результативності роботи кіноклубу з клієнтами. Перші кіноклуби при підрозділах Центру в регіонах відкрилися 2019 року. Минулого року цей процес став масовим.
«На сьогодні в нас уже працює 161 кіноклуб. Я вважаю, що цього ще замало, але цієї кількості вже достатньо, щоб зрозуміти, наскільки дієвою для нас є така форма роботи, — ділиться першими результатами Тетяна Кічата. — Всі наші заходи спрямовані на те, щоб змінити ставлення засудженого до скоєного правопорушення. Ми маємо змінити прокримінальне мислення наших клієнтів. І саме документальні фільми з колекції Мережі DOCU/CLUB, на нашу думку, сприяють цьому. Коли люди дивляться фільм, а потім починають його обговорювати, вони розкриваються. Люди діляться наболілим, говорять про те, чим ніколи не поділяться в анкеті чи опитувальнику. Такі важливі моменти вдається виявити саме під час обговорення. І тоді працівник пробації вже розуміє, що саме потрібно конкретній людині, як їй допомогти стати законослухняною».
Щоб ця робота була справді ефективною, керівники кіноклубів пройшли кількамісячне навчання від фахівців Мережі DOCU/CLUB і вже проводять покази документальних фільмів. «Я спостерігала, як цікаво було навчатися нашим співробітникам. А це означає, що вони зможуть зацікавити новою формою роботи своїх клієнтів, із якими працюють над виконанням вироку суду, — впевнена Тетяна Кічата. — В нас є працівники, які просто «горять» кіноклубом. Наприклад, Костянтин Назаренко з Полтавської області й Аліна Березницька з Херсонської області вже стали «зірками», мають прекрасні результати. Вони не лише успішно працюють із клієнтами, а й проводять відкриті покази для своїх колег. Це дуже корисно для новачків, на такі заходи збирається до 300 глядачів. Документальне кіно створює позитивну ауру, забезпечує неформальний підхід до людей, — а це дуже важливо в нашій роботі. Я бачу, що дедалі більше співробітників зацікавлені в такій формі роботи, бо вона справді дієва, допомагає уникнути формального підходу й сухої лекції».
Цим впливом справді охоплено чимало людей. Сьогодні в Центрі пробації зареєстровано понад 66 тисяч справ із різними видами покарання: є звільнення з випробуванням, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, є громадські чи виправні роботи. Тож співробітникам пробації треба долати наслідки різних видів кримінальних правопорушень.
Важливо, що робота кіноклубів вибудовується на одній із найвищих цінностей — повазі до прав людини. Це саме та цінність, що допомагає пробації перейти у своїй діяльності від карних до виправних функцій. Головна засада її роботи — ставитися до засуджених із такою самою повагою, як і до інших людей. Так, вони оступилися, але можуть повернутися до нормального життя.
Тетяна Кічата каже, що документальне кіно допомагає людям повірити в те, що таке повернення справді можливе. Справжнім хітом у кіноклубах є фільм «Перукарська воля» шотландських режисерів Фінлі Претселла та Едріена МакДовелла. Ця документальна історія про змагання з перукарського мистецтва серед ув’язнених за тяжкі злочини спонукає глядачів переосмислити свої вчинки й готуватися до майбутнього життя після покарання. А фільм «Лізо, ходи додому!» литовської режисерки Оксани Бураї підштовхує подумати про причини проблем у сім’ї та пошуки їх вирішення.
Чи спонукають ці роздуми змінити поведінку? Тетяна Кічата впевнена, що так: «Ще за результатами адвокаційної кампанії Ліни Бабич ми зафіксували зменшення рівня повторної злочинності в підрозділах, де регулярно проводиться робота з використанням документального кіно. Звісно, ми не можемо відстежувати конкретні зміни в кожній людині, але емпатія глядачів, їхнє залучення в обговорення фільмів дають упевненість у тому, що світогляд наших клієнтів зазнає незворотних змін — і це дуже обнадійливий результат».
Українська служба пробації активно співпрацює з європейськими колегами. Своїм досвідом роботи з українськими фахівцями діляться пробаціонери з Великої Британії, Португалії, Латвії, Литви, Хорватії. Їхній досвід допомагає налагодити якісну роботу. Але, за словами Тетяни Кічатої, українське ноу-хау — використання документального кіно в роботі пробації — також цікаве для фахівців із інших країн. Цей досвід тим більш цінний, що впроваджувати його масштабно почали вже після початку повномасштабної війни: «Масова розбудова кіноклубів розпочалася вже під час агресії Росії. Ми шукали нові дієві форми роботи з людьми, щоб відволікти їх від того, що відбувається навколо, додати їм надії та впевненості в майбутньому. Це дуже важливо для наших клієнтів. А фахівцям пробації це допомагає глибше зрозуміти сутність людей, із якими вони працюють».