Дедалі більше людей у світі відмовляються від споживання новин, пояснюючи це тим, що новини депресивні, безжальні й одноманітні. Таким є результат глобального дослідження Інституту Reuters Оксфордського університету: майже чотири з десяти респондентів (39%) зізналися, що іноді або часто навмисно уникають новин. Для порівняння: 2017 року таких відповідей було помітно менше — 29%.
Що ж, між 2017-м і 2024-м умістилося безліч подій, здатних спричинити депресію, — починаючи від пандемії коронавірусу й закінчуючи новими війнами в Європі та на Близькому Сході. «Як страшно жити» перестає бути просто іронічною фразою й починає серйозно впливати на поведінку людей.
Причин можна придумати багато. Зазвичай усе списують на «брак довіри» — не лише до традиційних ЗМІ, а й до інформації, отриманої із соцмереж. Нинішнє дослідження Reuters цікаве тим, що почасти спростовує цей погляд, — ступінь довіри до інформації в ЗМІ загалом мало змінився й залишається на рівні 40%. Автори дослідження схильні думати, що рівень довіри до джерел інформації стабілізувався, оскільки «ми сягнули дна».
Респонденти Reuters кажуть не стільки про недовіру (фейк ньюз), скільки про втому від новин загалом. Можна подумати, що ми перетнули якусь межу можливостей людського сприйняття.
Ось тільки насправді новин як таких не побільшало. Побільшало не новин, а інформації: після переходу в онлайн-формат її кількість не лімітується вже нічим — електрони можна не берегти, їх на серверах багато. Новинні стрічки працюють за принципом «бери більше — кидай далі», не обтяжуючи себе необхідністю відбирати й відокремлювати важливіше від менш важливого — цю роботу ЗМІ тепер покладають на самих реципієнтів. І саме ця необхідність перелопачувати гори повторів і неважливих загалом речей стомлює споживача новин і змушує його переходити від осмисленого читання-перегляду до спинального рефлексу кліка по «гарячому» заголовку.
Інтерес споживача до «жорстокої правди життя» підтверджує й дослідження Reuters: більше зацікавлюють і сильніше впливають на публіку відео з місць воєнних конфліктів, які демонструють життя без прикрас і найчастіше з усіма фізіологічними подробицями. Те, що жахливе добре продається, інфлюенсерам відомо не гірше (іноді навіть краще), ніж традиційним ЗМІ.
А все ж таки люди схильні більше довіряти цим «особистим» медіа. «Побачити — означає повірити». Тим паче, якщо «побачити» можна очима очевидця, максимально зануреного в те, про що він каже.
«Побачити — означає повірити», на жаль, ускладнює не лише роботу з фактами, а й саме розуміння того, що таке «факт». Він у дивний спосіб виявляється витиснутим із царини раціональності в царину віри. Велика кількість інформації, якою ми бомбардуємо реципієнта, дає йому право на «втому», — йому простіше відмовитися від новин і вибудовувати свої умовиводи про світ на основі міфів, чуток, фантазій і висловлювань модних спікерів, аніж перевіряти факти, яких «стало забагато». Читач і глядач не володіє фактами — він у них вірить. Або не вірить.
Та й «повірити» — це лише половина справи. Друга половина — зрозуміти. Віра та розуміння — два полюси сприйняття інформації про світ — останнім часом дедалі менше перетинаються. І перетинаються тим рідше, що менше новини апелюють до раціонального розуміння й більше — до «емоційного інтелекту».
Споживання «особистих думок» інфлюенсерів створює ілюзію диверсифікованості джерел інформації. Далеко не всі вірять у те, що інформаційний «мейнстрим», асоційований із традиційними ЗМІ, несе неупереджену інформацію. Та й неупередженість більше не є аргументом. Це стає своєрідною звичкою читачів — здобувати інформацію з упереджених джерел, що висвітлюють різні погляди, й у такий спосіб складати для себе більш-менш об’єктивну або хоча б об’ємну картину подій. Але це самообман.
Мало хто зі споживачів контенту регулярно та вдумливо споживає різні погляди — особливо ті, які йому не подобаються. Навіть якщо ви прислуховуєтеся час від часу до «ворожих голосів», то зовсім не в пошуку фактів, а зазвичай для того, щоб залишити кілька гірких істин у коментах. Ми не довіряємо цим джерелам. Просто тому, що вони викликають у нас негативні емоції.
Об’єктивна 3D-картинка не складається, навіть якщо спробувати збалансувати протилежні погляди, бо через соцмережі споживач контенту не отримує голого факту. Він його, втім, і не шукає. Робота з фактами — напружена діяльність, яка доводить споживача новин до фрустрації. Дослідники наводять слова одного з респондентів: «Новин так багато, серед них чимало фейків, треба все перевіряти… в мене виникає головний біль від цього...» Тому споживач шукає вже глибоко опрацьовані факти — розжовані, переварені та подані у вигляді готового висновку. Сприйняття цих квазіфактів залежить тільки від довіри, яку він відчуває до коментатора.
Так новини подолали той самий шлях, що й музика: перетворилися на «легкий жанр», щось на кшталт шумового тла, основна функція якого — розважати, відволікати, заповнювати паузи й не допускати тиші. І коли настає час ухвалювати соціально важливі політичні рішення, ми надаємо перевагу тим думкам і лідерам, які найкраще нас розважають. Можна було б пожуритися через те, що нині — не час титанів, немає місця для моральних авторитетів. Але за нинішньої ситуації титани просто не мають шансу бути поміченими, тим паче обраними. Вони занадто серйозні й нудні.
Впадає в око те, що зменшується інтерес здебільшого до інформації, яка передається у форматі читання. Дослідження показує зростання інтересу до новинних каналів TikTok та Instagram Reels. Більш-менш утримує аудиторію «повнометражний» YouTube. Інтерес не лише до ЗМІ, а й до соцмереж, які оперують друкованим словом (Facebook, X), падає. Обмірковування інформації (а думаємо ми переважно словами) поступається враженню. По змозі отриманому в максимально стислому вигляді: короткі відео — фаворити споживачів новин.
Хотілося б сказати, що корінь проблеми — в тому, що творці новин «прогинаються» під споживача, завалюючи його клікбейтами. Проте, судячи з дослідження Reuters, це не зовсім правда. Навпаки, одна з причин «втоми від новин» у тому, що новини не задовольняють потреб аудиторії. Більшість опитаних задоволена (місцями навіть стомлена) кількістю новин лише у двох «номінаціях» — політика та спорт. За деякими позиціями — такими, наприклад, як зміна клімату, освіта й психічне здоров’я, — інформації, на думку опитаних, бракує.
Збалансованість тем, здатність виділяти соціально важливе й пояснювати глядачам і читачам, чому це важливо, завжди були одними з ключових завдань ЗМІ. Цей фільтр зняли соцмережі. За це їм можна бути вдячними: навіщо нам комісари, які замість нас визначають, що для нас важливо, а що — ні? Але «втома від новин» — це, зокрема, наслідок того, що більше ніхто нікому нічого не пояснює.
В нашому випадку — у випадку України — одноманітність новинних стрічок особливо помітна. Й це закономірно — у нас наразі одна найважливіша тема, й не потрібно пояснювати, чому саме вона є настільки важливою. Проте загальні тенденції «втоми від новин» працюють і тут. Наша найважливіша інформація зазвичай цілком одноманітна. Два десятки ключових гравців інформаційного поля здебільшого переспівують новини з того самого джерела. Це джерело — державні органи. Фактично в нас діє державна монополія на суспільно важливу інформацію. Це вважається правильним, щодо цього сформувався свого роду суспільний договір: лише офіційна інформація, не допускати ІПСО, не розгойдувати човна тощо. Та ось що цікаво: попри те, що над цією інформацією працюють прес-служби та інформаційні відділи держорганів, які мають чималий штат професійних журналістів, те, що вони передають до ЗМІ, здатне викликати не те що «втому», а справжню нудоту від новин. Причому річ не тільки в їх змісті (точніше, беззмістовності), а й у якості подачі, що не відрізняється від стилю радянських передовиць. Створюється враження, що офіційні спікери спеціально роблять усе, щоби сформувати в публіки відразу, даючи принципово неінформативні нудні коментарі на кшталт зведень українського Генштабу з їхньою вічно «складною, але контрольованою ситуацією», від яких публіка цілком передбачувано тікає в Телеграм.
Немає нічого дивного в тому, що дедалі менше людей у світі готові платити за інформацію. Криза надвиробництва: ніхто не цінує того, чого й так забагато. У 20 найзаможніших країнах, згідно з дослідженням Reuters, тільки 17% опитаних хоч раз платили за новини впродовж минулого року. 55% опитаних кажуть, що не збираються платити за новини. І лише 2% виявляють готовність платити повну ціну за передплату на новинні видання.
Звісно, кожен заощаджує як може. Ось тільки ціна відмови від новин у їх класичному розумінні для сучасного суспільства може бути значно вищою, ніж заробляли інформагентства та класичні ЗМІ, навіть разом узяті. Різке падіння якості державного управління, що стало наслідком зростання популізму та «суб’єктивізму» в політиці, — досить переконливий доказ цього.