UA / RU
Підтримати ZN.ua

ЗВ’ЯЗКОВА ПОКОЛІНЬ

Вона знала особисто майже всіх видатних українських і багатьох світових діячів бурхливої епохи перших двох десятиліть XX століття...

Автор: Юрій Хорунжий
Надія Суровцова та Іван Світличний. Київ, травень 1979 р.

Повернення назавжди

Тепер — привітна зустріч у Спілці письменників із Бажаном і Смоличем, обіцянки взяти участь в її літературних справах... Суровцова подає рукопис новел, колись схвалених Олександром Білецьким, до видавництва «Радянський письменник». Потрапляє рукопис до літературного критика Михайла Острика, а той, позитивно оцінивши тринадцять новел із шістнадцяти, робить такий висновок: «Питання в принципі: чи є потреба зараз, коли саме життя вже утвердило літературу соціалістичного реалізму, видавати речі, що з’явилися в 20-х рр. — тобто в період напружених пошуків нових художніх форм — як результат відходу від реалістичних принципів. Думаю, що немає, і звідси висновок: рукопис Надії Суровцової слід відхилити і повернути авторові. 11. ХII.58 р.»

Можна собі уявити її стан. Болісні сумніви огортають душу. «Я ніколи за весь час так не нервувала, як перший час після реабілітації. Сколихнулося стільки споминів, стільки думок про те, як же жити тепер заново далі... боже мій, коли б то раніше! Якби не так пізно, ледь не на краю могили, коли ми вже нікому не потрібні, й на нас дивляться з жалістю та поштивістю, та не як на людей, а вже просто як на музейні чучела. А так хочеться жити, а життя минуло...»

Проте життєздатна вдача бере гору. «Тому, хто звідав солодку гіркоту літературної праці, не позбутися туги за творчою роботою. Неповним здається життя, коли воно не лишає сліду пережитого, особливо ж, коли було воно багате та красиве. В наші часи це обов’язок тих, хто присвятив себе відображенню життя, карбуванню стрімкого бігу літ». І Надія Суровцова вдається до написання «Спогадів».

В Умані поселяється в своєму батьківському будиночку, відсудивши його в чужих людей, яких заселила туди влада. Це теж коштувало чимало здоров’я... І віддається громадській роботі, маючи невелику пенсію, зароблену на Півночі. В Умані вона призбирує книжки, картини, скульптури й упорядковує бібліотеку для місцевого краєзнавчого музею, веде там екскурсії, і не тільки в музеї, а і в славнозвісному парку «Софіївка». Перекладає з французької на українську й російську книжку 1846 року видання про історію «Софіївки», навіть більше, працюючи в бібліотеках Києва і Львова, зібрала унікальні матеріали про парк та його героїню — графиню Софію Потоцьку, передала зібране польському історикові Єжому Лоєку, а той написав за цими (й іншими) матеріалами книжку «Історія гарної бітинки. Розповідь про життя Софії Віттової-Потоцької (1760—1822)». Якийсь період Суровцова очолює Уманське товариство охорони пам’яток історії та культури. Вдається реставрувати занедбаний костел, і в його приміщенні відкрити Уманську картинну галерею, на втілення цієї ідеї Надія Віталіївна витратила 10 років.

Неабиякий інтелект і порядність Суровцової вабили до неї і старих, і молодих. Як колись у Харкові. Головним чином, людей з критичним ставленням до існуючої влади. Історик Ярослав Дашкевич, колишній політв’язень і частий гість разом з дружиною Людмилою в оселі Суровцової, описує як формувався уманський «салон пані Надії». Кияни Федір Сарана, Людмила Проценко, Григорій Кочур з дружиною Іриною, Михайлина Коцюбинська, Леся Падун-Лук’янова, Лариса Скорик, львів’яни Антін Будзан, Катерина Матейко, Галина Дидик, Надія Мудра, Дарія Гусяк, Катерина Зарицька (будучи у Львові й Карпатах, Суровцова поновила давні зв’язки з Миколою Шрагом, Оленою Степанів, Дмитром Ісаєвичем, зазнайомилася з Іваном Крип’якевичем і Оленою Кульчицькою), москвичі В’ячеслав Кропоткін і Ельвіра Груніна, рязанець Олександр Солженіцин (до речі, вивчав спогади Суровцової в неї вдома і посилався на них в «Архіпелазі ГУЛАГу»), уманчанин Віктор Нєкіпелов з дружиною, Катерина Олицька, сестра незабутнього Дмитра Олицького, також «відсиділа» тридцять п’ять років (лишилася жити в Надії Віталіївни в Умані), та багато-багато інших...

Після відносної суспільно-політичної відлиги в Радянському Союзі кінця 1950-х—1960-х років настали брежнєвські часи. Ситуація повертається на круги своя. Надія Віталіївна має своєрідний «домашній концтабір». КДБ намагається ізолювати її від громадськості. І не тільки. Пригадує Леся Падун-Лук’янова: «Велика частка письмових спогадів Суровцової систематично потрапляє до пащі ненажерливого та недріманого дракона держбезпеки, бо наскоки на оселю літньої літераторки продовжуються до її смерті. Вилучають і потім стверджують, що «спалили, як ідейно шкідливе». Не дозволяють згадувати ні про зустрічі з Павлом Тичиною та його допомогу в справі її реабілітації, ні про Остапа Вишню й Леся Курбаса, ні про що й ні про кого. Ордер на обшук пред’являють справно. Десь пограбовано крамницю — шукають у Суровцової. Хтось нібито в магазині дав до каси фальшиву купюру — ідуть до Суровцової. Майже сліпа (ще катаракти не дозріли і їх не оперовано), сама, 83-літня, вона, на переконання уманського прокурора Юрія Васильовича Авдєєва, виготовляє на самоті фальшиві 25-рубльовки. Фальшивих грошей не знаходять, але — не йти ж з дому впорожні — забирають 6 загальних зошитів — рукопис майже на тисячу сторінок, ретельно переписують до протокола перші та останні слова з кожного зошита. А де ж ті зошити? Авдеєв вважає, що їх, як речові докази, підшито до кримінальної справи міліції про фальшиві гроші... Але шито, мабуть, гнилими нитками, бо ці зошити «відірвалися» і досі їх не знайдено, які сейфи їх поглинули — невідомо. Оці наскоки дуже травмували морально, бо велика жага працювати для свого народу не згасла в ній до самої смерті...»

Останні місяці життя Надія Віталіївна тяжко хворіла. З рідні нікого не лишилося, тому біля неї клопоталися друзі — львів’янки Людмила Шереметьєва-Дашкевич і Дарія Гусяк та уманський робітник і поет Дмитро Калюжний. Померла Суровцова 13 квітня 1985 року, похована в Умані.

29 років у неволі, 29 — після реабілітації, величезний обсяг літературної праці — і все «до шухляди». За цей час письменниця побачила надрукованим одне-однісіньке оповідання «Маленьке шахтареня»... Визнання і, якщо можна так сказати, слава прийшли до неї, як у нас водиться, посмертно. Від 1989 року і 1990-х про неї з’являється чимало публікацій в періодичній пресі, публікуються й уривки вцілілих від кадебістів спогадів Надії Суровцової.

Видавництво імені Олени Теліги за ініціативи й упорядкування Лесі Падун-Лук’янової 1996 року видає унікальні «Спогади» Надії Суровцової, а 2001-го прецікаві її «Листи», книга перша; ще чималенька епістолярна спадщина чекає на видання.

Ще 1992 року Дмитро Калюжний почав клопотатися перед уманською владою про створення в будиночку Надії Віталіївни її меморіального музею. Пообіцяли. Увесь цей час Калюжний дбав про збереження будиночку власним коштом: перекрив шифером дах, відремонтував кімнати і навіть поставив пам’ятник Надії Віталіївні! Проте і міська влада час від часу згадувала про видатну землячку. На її сторіччя у березні 1996 року на стіні будинку відкрили меморіальну дошку і поряд портрет Суровцової.

І ось нинішнього року міський голова Умані запевнив Калюжного, що 2003 року музей таки почне діяти, прийме перших відвідувачів... Громадськість сподівається на це. Як сподівалася б Надія Віталіївна Суровцова. Адже таке ставлення до людей і життя було в неї в крові.

«Я не виграю у позиках, — писала вона, — мені не щастить у коханні, політиці, кар’єрі та в усіх видах прихильності до мене з боку оточення. Але оскільки я витримала всі прикрощі досі, й це виробило певний імунітет, то я сподіваюся і далі не втрачати ні бадьорості, ні смаку до життя».

Як тут не згадати крилате Гетевське: лиш той життя і волі гідний, хто б’ється день у день за них. І виживає таким чином. В натурі, і в пам’яті людській.