Хлопці повернулись в Україну, їх одразу помістили до закладів охорони здоров'я: звільнених військовополонених - до військового шпиталю, цивільних заручників - до лікарні "Феофанія".
При цьому постає питання: що далі? Адже, наприклад, Олегові Сенцову та Олександрові Кольченку немає де жити, і президент України дав доручення підшукати тимчасове житло. А далі має бути чітко структурована, системна, зафіксована в законодавчому акті робота. Робота яка не має регулюватися в ручному режимі чи режимі окремих доручень.
Для розуміння, як вона може проводитися, згадаймо події кінця 2017 року. 27 грудня відбувся обмін 233 бойовиків на 75 українських бранців. Повернулися 34 військовополонені та 40 цивільних заручників. Одна жінка вирішила залишитись в ОРДЛО через сім'ю. Події набули широкого висвітлення в ЗМІ, звільнених зустрічав президент України.
Однак після того як згорнулась урочиста частина, почалася діяльність, що залишилась "за лаштунками", - недостатньо відома широкому загалу і трохи недооцінена попередньою і новою владою. Зокрема, Офіс уповноваженого президента України з питань реабілітації організував проведення процедур реінтеграції та постізоляційного супроводу з використанням досвіду та стандартів НАТО. За основу було взято НАТО STANAG 7226 Ed:1/APRP-3.3.7.3.Ed.A Ver.1 CONDUCT AFTER CAPTURE (CAC) TRAINING (Підготовка до поводження після захоплення в полон).
Насамперед організували надання медичної та гуманітарної допомоги: звільнених військовополонених відвезли до військового шпиталю, цивільних заручників - до клініки "Феофанія". Оскільки коштів на першочергову підтримку з бюджету не виділили, до забезпечення найнеобхіднішим залучили неурядові благодійні організації.
Медична і психологічна допомога є першою стадією реінтеграційної допомоги, що була продовжена бесідами з особами, чий стан здоров'я дозволяв це робити. Ці бесіди є формою так званого психологічного розвантаження, а також дають можливість зібрати інформацію для подальшого аналізу та звітування про події в полоні.
Після завершення цих процедур починали працювати правоохоронні та безпекові органи, які вже безпосередньо збирали свідчення про злочини, формували відповідні кримінальні справи, працювали з тими, хто мав на меті вести в Україні підривну діяльність. Досить часто звільнені були не задоволені тим, що повинні по кілька разів переповідати події, які з ними відбулися, однак треба розуміти, наскільки різними є вимоги, цілі й підходи до збирання інформації.
Згодом підключилися представники неурядових організацій. Вони документували злочини проти людяности та воєнні злочини для передачі матеріалів до Міжнародного кримінального суду. Ця робота була дуже важливою, оскільки держава не мала на неї відповідних ресурсів. Однак, на жаль, деколи ця робота виходила за етичні межі, адже, маючи донорське фінансування, різні організації могли документувати події щодо однієї людини по кілька разів. Понад те, безконтрольне висвітлення результатів окремих найстрашніших фактів травмувало суспільство. Саме тому постало питання розробити стандарти документування, зокрема й етичні.
Завершення перебування звільнених у медичних закладах та повернення додому супроводжувалося роботою з місцевими органами влади: вони мали надати людям матеріяльну допомогу, а також забезпечити житлом цивільних заручників, які мають домівки лише на окупованих територіях. Серед областей, що включили до бюджетних програм заходи на підтримку звільнених, - Донецька область (виплата по 50 тис. грн грошової допомоги кожній звільненій особі, яка проживала на території области), Луганська (по 5 тис. грн), Львівська (по 20 тис. грн), Харківська (по 3 тис. грн), Хмельницька (по 50 тис. грн). Як бачимо, основним способом допомоги регіональна влада обрала грошові виплати, сума яких істотно відрізняється в окремих областях.
Однак повернімося до перших бесід зі звільненими. Отримана від них унікальна інформація була систематизована у звіти та проаналізована. Крім того, розробили програми навчання військовослужбовців виживати в полоні, так звані програми SERE Survival, Evasion, Resistence and Escape (Виживання, Ухилення, Опір, Втеча); створили проєкт державної політики щодо реінтеграції та постізоляційного супроводу звільнених з примусової ізоляції, що мав стати основою для розвитку всієї системи допомоги звільненим військовополоненим та цивільним заручникам.
Ось деякі моменти: з 74 людей, які були звільнені і повернулися, лише троє говорили про незастосування до них фізичного насильства. Однак мало місце психологічне знущання щодо них: погрози зашкодити рідним, приниження, зокрема й привселюдні. Всі інші свідчили про катування: це і побиття, імітація розстрілу, придушення, застосування "тапіка" (електричного струму від армійського дротового польового телефона), різання тіла, заборона відвідувати туалет, зґвалтування, ненадання їжі й води тощо. Навіщо це робили? Від захоплених цивільних осіб вимагали визнати себе винними у шпигунстві на користь України, зізнання в екстремістській діяльності; від військовополонених - інформацію про розташування підрозділів, наклепницькі свідчення проти ЗСУ, зніматися у пропагандистських відео.
Цивільних заручників захоплювали на окупованих територіях не тільки за сприяння українським військовим і відкриту підтримку України, а й за вигаданими підставами - для поповнення так званого обмінного фонду, щоб потім пропонувати обміняти їх на бойовиків.
Практично всі звільнені свідчили про їх використання в інформаційних атаках проти України. Їх фільмували з пропагандистською метою, примушували давати інтерв'ю з неправдивими зізнаннями про обстріли "мирних територій ОРДЛО" військовими ЗСУ і добробатів, про вбивства "мирних жителів Донбасу", про неіснуючу співпрацю зі спецслужбами України, про підривну діяльність на території інших держав, якої не було. Щоб примусити до участи в зйомках, застосовували фізичне насильство, психологічний тиск, шантаж.
Така робота зі звільненими дала змогу виявити подальші інформаційні атаки проти України, як-от: сіяння зневіри у спроможності держави, навіювання думок про недолугість високопосадовців (зокрема у сферах оборони, соціяльної справедливости, комунікації) та їх неготовність чути суспільство; цільова дискредитація президента України (як показують останні події, не тільки попереднього, а й новообраного); провокування протистояння між державою і громадянським суспільством, інших конфліктів у країні; цілеспрямоване травмування суспільства підтриманням стану страху та підвищенням рівня маніпулятивної уразливости; гра на популістичних прагненнях окремих політиків тощо.
У цьому контексті та зважаючи на останні події, новій владі варто усвідомити свою, вже підтверджену, вразливість перед маніпуляціями темою звільнення з полону, і невідкладно завершити розбудову системи протидії, спираючись на вже наявні розробки.
Зокрема, потрібно ухвалити адекватне законодавство, яке дозволить чітко розділити військовополонених, цивільних заручників і політичних в'язнів. У 2017–2018 роках у Верховній Раді України було зареєстровано п'ять законопроєктів, і не один з них не забезпечував достатнього захисту інтересів звільнених та національних інтересів України. Зокрема, намагання законотворців поєднати в єдиному статусі військовополонених і цивільних заручників знецінює засоби захисту, визначені у відповідних Женевських конвенціях для військовополонених - наприклад щодо обмеження допитів, заборони засудження місцевими судами, умов утримання.
Необхідно затвердити державну політику щодо реінтеграції та постізоляційного супроводу звільнених з полону, державну програму реінтеграції та її процедуру відповідно до стандартів НАТО. Це забезпечить структурування діяльности органів влади, що займаються супроводом звільнених, надасть таким людям можливість якнайлегше реінтегруватися у вільне життя.
Необхідно узгодити національні стандарти документування злочинів проти людяности та воєнних злочинів, що убезпечить звільнених від неетичної поведінки щодо них.