Заслужений артист Росії Дмитро Назаров вірить у звичайне диво. У те саме, яке стається всупереч законам логіки та скептичним заувагам здорового глузду і якого всі ми відчайдушно потребуємо. Втім, на думку Назарова, звичайних див у світі лише два: сім’я та мистецтво. За час нашої розмови ми встигли поговорити і про те, і про інше. І, що важливо, Дмитро Назаров — суддя Скляр із серіалу «Закон», якого полюбили глядачі, артист МХАТу й помічник Діда Мороза Росії — виявився ще й талановитим, витонченим поетом. Тож наша розмова раз у раз перемежовувалася віршами. Про дива й не тільки...
— Дмитре, я чула, що ваші предки — купці другої гільдії. Чи це так?
— Так, по маминій лінії мої предки — саратовські купці другої гільдії. Я бачив у Саратові будинок, який міг бути моїм. Із гарними колонами. Нині там дитячий протитуберкульозний диспансер. Тож навіть у найжадібнішої людини рука не підніметься відбирати своє колишнє майно.
Взагалі смішний був раніше час. Уявіть, великий такий купецький особняк, із подвійними дверима. І біля цих дверей на мою прабабку чекає злодій. Показує їй ножа, і вона йому з муфточки віддає гроші. Правда, це сталося лише один раз, і відтоді її додому проводжав городовий. Отак до революції грабували — просто на східцях власного будинку. Настільки відкрито жили наші предки. Дверей не замикали. Це тепер ховаємося одне від одного за сімома замками.
— По-вашому, так не можна?
— Вважаю, що потрібно берегти сімейні цінності й не забувати — навколо теж люди живуть. Не чужі, а сусіди. Такі самі, як ти. Треба бути ближчими з усіма. Нам це важко. Вважаємо: необхідно виживати, а не просто працювати й жити. У нас не життя, а вічний бій. І це серйозна, трагічна помилка.
— Розкажіть про вашу сім’ю.
— Моя дружина, акторка Ольга Васильєва, — заслужена артистка Росії, служить у Театрі Російської армії. Всі ми, артисти, служимо у своїх театрах. Нашій молодшій доньці Орині чотири роки, старшому сину Арсенію — 13. А ще в нас є 25-річна донька Ніна й онучка Маша. До речі, батьки моєї дружини — артисти. Крім того, у нас чудові хрещені.
Загалом я вважаю, що інститут кумівства потрібно відроджувати, тож ми з кумами й організували кумпартію. Куми в нас із пташиними прізвищами — одні Соловйови, інші — Щеглови. Кума з Соловйових — генеральний секретар кумпартії.
— А членські внески у вашій кумпартії є?
— Є, певна річ. Як приїжджаєш у гості, то везеш із собою членські внески. У великій кількості.
— У вас генеральний секретар — незмінний чи будете його переобирати?
— На сьогодні немає жодних підстав переобирати нашого генерального секретаря. Взагалі, у російських традиціях не заведено переобирати генсеків. І ми вирішили їх дотримуватися.
— Я знаю, що ви пишете чудові ліричні вірші. І дуже уїдливі епіграми. Прочитайте котрусь із ваших епіграм.
— Епіграм не читатиму. Я, як правило, пишу епіграми спересердя. Коли мене хтось розлютить. Краще я прочитаю вам один мій незлий вірш.
Все вроде правильно, художник
гениален,
И так же гениален режиссер,
И автор пьесы вечно актуален,
Актеры — гении, и в музыке
простор.
Все вроде правильно, но только
это вроде.
Вот мой вопрос, мой мелкий
гадкий бес:
Ну почему так редко происходит
В театре чудо, чудо из чудес?
Ця загадка мене особливо тривожить напередодні випуску власного прем’єрного спектаклю «Свято душі». У ньому я і актор, і автор ідеї. Адже як буває: усе добре, і спонсори є, і трупа чудова, і режисер, і композитор, і декорації, і художники на висоті. Усе добре, а дива немає.
— А в чому, на вашу думку, це диво має полягати?
— У тому, щоб глядач став співпереживальником, співучасником. Щоб він, виходячи з театру, про щось думав і щось у своєму житті змінював. Принаймні після тих спектаклів, які закликають до любові, добра, об’єднання, миру та щастя. А не після тих, що закликають до війни, до терактів, націоналізму тощо.
— Які сучасні спектаклі, на вашу думку, можна назвати дивовижними — у буквальному сенсі цього слова?
— Дуже небезпечна тема... Назвеш один спектакль — забудеш інший. А не про сучасників я не можу говорити.
— Але ж є золотий фонд театральної класики, свого часу знятий і записаний на касети. Можна поговорити про нього.
— Касети не передають і десятої частки спектаклю. Взагалі, це одна з трагедій театрального мистецтва. При перенесенні на плівку все втрачається. З одного боку — сила сьогохвилинності, щосекундності того, що відбувається прямо на твоїх очах. Актор плаче, сміється, і разом із ним сміються й плачуть глядачі. З іншого боку — мертва целулоїдна плівка. У сьогохвилинності полягає величезна проблема театрального мистецтва. Адже музика, живопис і поезія існують вічно. Я колись міркував у віршах на цю тему, послухайте:
И музыка проходит сквозь
столетия,
Веками будоража мысль
и чувство,
Но почему же так недолговечны
Шедевры театрального
искусства?
Поэзия старенью недоступна,
Не страшен ей старения топор.
Но почему же так сиюминутно
То, что на сцене делает актер?
— Трагічний вірш...
— Ще б пак! Подумайте, яку силу повинно мати сьогохвилинне театральне мистецтво, щоб, як музика й живопис, проходити крізь століття. Щоб із вуст у вуста передавалися легенди про спектакль, про викликані ним почуття, думки й емоції.
— Ви багато знімаєтеся в кіно. А як ставитеся до тих акторів, котрі зневажають кінематограф, вважають його, порівняно з театром, низьким мистецтвом?
— Я знаю дуже багато акторів, котрі лукавлять, коли кажуть, що не хочуть зніматися в кіно. Це не зовсім так. Можливо, вони не хочуть зніматися в серіалах, але від хорошого кіно ніхто не відмовляється.
Хоча запитай у будь-якого актора: «Де важче?». Він відповість: «У театрі». «Де цікавіше?». — «У театрі». — «Де менше платять?». — «У театрі». Це парадокс — цікавіше й важче в театрі, але за це менше платять. Не так цікаво й інколи легше в кіно, але за це платять значно більше.
— У яких кінопроектах ви зараз зайняті?
— Недавно завершилися зйомки художнього фільму «Червона капела». Місце дії — Париж. Час дії — з 1940 по 1943 рік. «Червона капела» — це знаменита шпигунська мережа, вона існувала в Бельгії і Франції, серйозно шкодила фашистам. Працювала на КДБ, на Росію. Мій герой, бельгійський єврей, віддав усі свої гроші на боротьбу з нацизмом.
Напередодні нового, 2004 року відзняли серіал «Штрафбат», дія якого відбувається 1943 року, переважно в окопах і бліндажах. Це одинадцятисерійна історія штрафного батальйону часів Вітчизняної війни. Я граю отця Михайла, священика, який сам, із власного бажання, прибився до штрафників. До цих людей зі спаленими душами, серцями — і повертав їм волю, життя, православ’я, відчуття обов’язку.
— Такі історичні приклади справді були?
— Так, були. Едуард Володарський, автор сценарію, розповідав мені, що був такий випадок, коли в штрафбаті воював священик. Він потрапив у штрафбат не через табір, а з власного бажання. Льоша Серебряков грає комбата штрафників, Юра Степанов — злодія в законі, Рома Мадянов — огидного політрука смершівця.
— Як ви проводите своє дозвілля? Чи є у вас воно?
— Дозвілля майже немає. Трішки — басейн. Удома — штанга. Взагалі, нас так учили: коли немає вільного часу, то в житті все правильно складається, а коли багато дозвілля, то, виходить, у професії щось не так.
— Ви православна людина?
— Тією ж мірою, якою і всі ми — православні. Ми ще тільки вчимося бути ними. Треба виростити покоління православних людей. А потім уже міркувати на тему, хто православна людина, а хто — ні.
— Як ви гадаєте, дива стало менше в нашому житті?
— Це хто як вірить. Хтось без див примудряється жити. А хтось без них ніяк не може. Питання в тому, як це диво собі подарувати.
— І як же це зробити?
— Саме про це спектакль «Свято душі», який ми зробили з дружиною Олею Васильєвою та режисером Борисом Еріним. Глядачі побачать історію про те, що в кожної людини є своє свято душі. І про те, як важко поєднати свята душ двох цілком різних людей. Але як важливо це робити. Знаходити радість у чужій людині. Робити її своєю, а людину — рідною та близькою. Оце вам і звичайне диво.