Мабуть, важко посперечатися зі словами, що жодну війну не можна вважати закінченою, доки не поховано останнього полеглого воїна. Проте війна ще більш далека від закінчення, якщо не відновлено справедливість стосовно тих, хто, переживши всі її жахіття, залишився живим. Саме такими переконаннями керувалися люди, чиїми зусиллями кілька років тому було створено Український національний фонд «Порозуміння і примирення». З першого ж дня своєї роботи голова фонду Ігор Лушников налагодив тісну співпрацю з главою Української спілки в’язнів — жертв нацизму Маркіяном Демидовим. А в 1999-му до них приєдналася Робоча група з питань міждержавних відносин щодо захисту жертв нацизму та учасників бойових дій за кордоном, утворена у складі комітету Верховної Ради України із закордонних справ.
Народний депутат Ігор Шаров, який очолив групу, підготував законопроект «Про соціальний захист осіб, які постраждали від фашистських переслідувань у роки Другої світової війни». Саме його базові положення послужили основою для Закону «Про жертви нацистських переслідувань», прийнятого українським парламентом у 2000 році. В документі було визначено коло осіб, кваліфікованих як «жертви нацистських переслідувань», передбачено систему їхнього соціального захисту та соціальні гарантії, які має забезпечити їм держава. Після цього почався переговорний процес. «Беручи участь у численних переговорах із німецькою й австрійською сторонами з приводу виплат жертвам нацистських переслідувань і рабської примусової праці, ми розуміли: ніякі гроші не можуть компенсувати душевних та фізичних страждань людей, утрати ними здоров’я, — поділився з «ДТ» Ігор Шаров. — Проте ми розуміли й те, що сотні тисяч українських жертв нацизму перебувають у тяжкому матеріальному становищі й практичне вирішення проблеми виплат українським остарбайтерам – дуже важлива гуманітарна акція».
Як відомо, уряд ФРН тривалий час відмовлявся від будь-яких переговорів щодо справедливих виплат громадянам України — жертвам нацизму. При цьому головним аргументом німців була заява уряду колишнього СРСР від 22 серпня 1953 року про відмову від репараційних претензій на користь фінансового оздоровлення економіки НДР, а також 1 млрд. дойчемарок, виділених для одноразових виплат громадянам колишнього СРСР, які були жертвами націонал-соціалістських переслідувань.
І все-таки зусиллями міжнародної громадськості 16 лютого 1999 року переговори розпочалися. У них брали участь делегації України, Росії, Білорусі, Польщі, Чехії, Ізраїлю, представники США і канцлера ФРН. З ініціативи Ігоря Шарова, для прискорення процесу восени 1999 року український парламент подав звернення депутатам бундестагу. За словами народного обранця, переговори були складними й мали затяжний характер, тому що німецька сторона часто висувала пропозиції, з якими не могли погодитися решта делегацій: «Представники ФРН вимагали юридичних гарантій від можливих судових позовів і наполягали на тому, щоб на безпосередні виплати примусовим працівникам було спрямовано лише 7,7 млрд. дойчемарок».
Дуже важливою моральною підмогою послужив той факт, що під час однієї із зустрічей тодішній президент Німеччини Йоханнес Рау від себе особисто і від німецького народу попросив вибачення в усього українського народу за злочини нацистів. А 23 березня 2000 року відбувся останній, одинадцятий раунд переговорів. «Слід визнати, що очікувані виплати не відповідали вимогам, із якими делегації країн, що постраждали від націонал-соціалізму, сідали за стіл переговорів. Однак, зваживши на вік жертв нацизму, стан їхнього здоров’я і дуже високу смертність, зрештою всі погодилися на компроміс. Таким чином, на безпосередні виплати примусовим працівникам (крім тих, хто працював на території Австрії) було виділено 8,25 млрд. ДМ, 1,724 млрд. з них призначалися українським остарбайтерам», — розповідає пан Шаров.
6 липня 2000 року бундестаг ухвалив федеральний закон про створення компенсаційного фонду «Пам’ять, відповідальність, майбутнє», який визначав категорії претендентів на отримання допомоги, принципи її призначення та методику надання, порядок успадкування призначеної виплати у разі смерті жертви нацизму. Своєю чергою, І.Шаров як керівник робочої групи комітету ВРУ із закордонних справ ініціював звернення українського парламенту до бундестагу з конкретними пропозиціями до зазначеного законопроекту, які повніше враховували б інтереси осіб, котрі постраждали в роки війни.
«Відповідно до закону ФРН, процедурою було передбачено, що кошти для виплат в Україну надходитимуть після перевірки та узгодження з німецькою стороною списків претендентів за цільовим призначенням і під конкретних осіб. Цільове використання коштів було поставлене під постійний контроль не лише німецькою, а й українською стороною, що виключало будь-яку можливість їх використання не за призначенням, — повідомляє Ігор Шаров. — Слід згадати, що за моєї особистої участі було прийнято постанову Кабміну про звільнення від оподаткування з прибутку сум компенсаційних виплат і добродійної допомоги жертвам нацистських переслідувань».
Слід зазначити, що, крім Німеччини, допомогу жертвам нацизму надавала й Австрія, виділивши українським підневільним працівникам, вивезеним у роки війни на територію цієї країни, майже 78 млн. 500 тис. євро. До речі, 85 млн. 400 тис. євро одержали майже 43 тисячі наших співвітчизників — за рахунок коштів, не використаних іншими партнерськими організаціями. Причому вся сума, призначена Австрійською Республікою, була виплачена в один етап.
Інакшим був стан справ із компенсаціями від ФРН. Виплата проводиться у два етапи. Першу частину вже отримали всі жертви нацизму — 473709 чоловік, а також правонаступники тих, хто помер не дочекавшись грошей. Практично всім постраждалим призначено й другу частину компенсації, виплата якої розпочалася з лютого 2004 року. До 10 листопада минулого року гроші вже одержали 463600 чоловік. Однак сьогодні є одна істотна проблема, пов’язана з тими жертвами нацизму, кому було призначено другий транш, але хто не встиг одержати гроші, а також із їхніми правонаступниками, які не повинні втратити своє право на компенсацію. «Всі правонаступники мають знати: процес виплати від початку й до кінця підпорядкований законодавству ФРН. Ви можете втратити своє право на компенсацію, якщо не подасте в регіональні відділення УНФ «Порозуміння і примирення» заяву та інші необхідні документи впродовж шести місяців із дня смерті постраждалого, — розповідає пан Шаров. — Повторюю: це — вимога німецького законодавства! Не надавши вчасно документи, людина остаточно втрачає право на одержання грошей. Ще один важливий нюанс: призначення виплати жертві нацизму й навіть перерахування коштів у банк не є гарантією одержання компенсації, як помилково вважають багато хто з правонаступників».
Прийом і розгляд заяв претендентів на виплати остаточно припинено 17 листопада 2003 року, коли в Німеччину був відправлений останній список одержувачів першої частини виплат. А після 30 вересня 2006 року буде припинено всі права на призначену виплату. До цієї дати люди мають отримати вже призначені компенсації, які перебувають у банках. Тому всім, хто вчасно здав необхідні документи, а це в основному правонаступники, потрібно не пізніше березня 2006 року повідомити у фонд про будь-які зміни, наприклад, адреси. На прохання Ігоря Шарова вкотре акцентуємо увагу правонаступників: звернення після зазначеної дати не гарантують отримання виплати.
Чи можна вважати проблему жертв нацизму вирішеною по закінченні виплати всіх компенсацій? Звісно ж, ні, переконаний Ігор Шаров. На його думку, далеко не всі проблеми, порушені на переговорах із Німеччиною, вирішено. Об’єднання жертв нацизму не тільки України, а й Росії, Білорусі, Польщі, Чехії на всіх рівнях намагаються домогтися справедливого ставлення і до інших категорій постраждалих. Однак через істотні прогалини у федеральному законі Німеччини (а в ньому жертвами нацизму визнано лише в’язнів концтаборів і гетто, а також підневільних працівників промислових підприємств) не враховано інтереси людей, вивезених на її територію дітьми, або народжених у неволі, підневільних сільськогосподарських працівників, в’язнів таборів на окупованій території колишнього Радянського Союзу та осіб, які врятувалися під час розстрілів фашистами цивільного населення. А крім них, є ще працівники, які примусово трудилися на підприємствах Третього рейху, розміщених на окупованій території України, наприклад, таких як Шенкель, Хольцманн, Отто Штумпф, Об’єднані сталеливарні заводи, Організація ТОДТ тощо, а також остарбайтери, вивезені в країни — сателіти гітлерівської Німеччини (Фінляндію, Румунію, Угорщину і т.п.). «Для громадських організацій, які об’єднують жертв нацизму, за цим переліком категорій постраждалих стоїть багато що: і відчуття несправедливого до них ставлення, і ігнорування їхніх законних вимог, аж до нехтування нормами моралі. Природно, важливе завдання УНФ «Порозуміння і примирення» — побудувати свою роботу так, щоб максимально об’єднати всі зусилля вітчизняних і міжнародних гуманітарних та урядових структур, спрямувавши їх на допомогу потерпілим від нацизму», — вважає Ігор Шаров.