З подивом прочитав неадекватну й агресивну статтю доктора фізико-математичних наук Володимира Завойського «Політик пише «на шару» (№34, 2006 р.). Поява цього «викривального» матеріалу дивним чином збіглася в часі з направленням до Верховної Ради подання урядом моєї кандидатури на посаду голови Антимонопольного комітету України.
Отже, насамперед здивувало мене те, що перу доктора наук, мабуть, інтелігентної людини, належить вислів «писати «на шару». Цим Володимир Завойський продемонстрував своє чудове володіння фенею, тобто мовою «блатних». Звернувшись до спеціалізованих словників, я довідався, що вислів «на шару» у цій мові має одне основне значення. А саме — «безплатно». Отже, «писати «на шару» — означає «писати безплатно».
Хочу нагадати Володимиру Завойському, що я є автором чотирьох книжок: «100 видатних імен України», «100 визначних місць України», «100 сучасників: роздуми про Україну» і «Вчені України: 100 видатних імен». Про останню, власне, і відгукується недоброзичливо доктор фізико-математичних наук.
Ідея написання цих праць виникла в мене досить давно під час розмови з одним іноземним дипломатом, коли з’ясувалося, що у світі про нашу батьківщину, її видатних представників та її традиції знають дуже мало. Очевидно, винуватці такої ситуації — не іноземці, а всі ми, разом узяті як громадяни України. Саме ми маємо нести у світ знання про свою країну, про себе і своїх знаменитих предків. Ніхто інший за нас цього не зробить!
Хочу нагадати також Володимиру Завойському, що я є кандидатом історичних наук і четверту книжку присвятив пам’яті свого наставника, друга, колеги, академіка Івана Федоровича Кураса.
Книжка, яку я написав, не є науковою працею у чистому вигляді. Це я чудово розумів і розумію. І про це заявлено мною недвозначно. Мета видання полягає в популяризації нації, Української держави, її наукового потенціалу. Відповідно до цього, книжка містить систематизовані відомості про видатних наших земляків. Серія «100…» з самого початку була зорієнтована на широкий загал читачів. Вона стала результатом величезної роботи. Зокрема в передмові до серії я зазначав і таке: «Зворушливий інтерес, непідробна цікавість багатьох фахівців і солідних державних установ, що брали участь у підготовці упорядкування та добору матеріалів, ще раз засвідчили важливість і насущність даної теми»… І саме через такий — популярний — формат видання (зауважте, що кожна книжка має близько 500 сторінок) довелося відмовитися від подання списку джерел, оскільки він зайняв би ще близько 200 сторінок (як мінімум, пересічно по одній-дві сторінки на кожну персоналію).
Фактично, Володимирові Завойському в даному випадку робити якісь туманні натяки на проблеми наукової етики недоречно такою ж мірою, як звинувачувати, наприклад, відомого всім популяризатора науки Якова Перельмана в тому, що він займався плагіатом, розповідаючи в доступній формі про певні фізичні, математичні та астрономічні закони, відкриті іншими.
Наголошу, що, окрім хороших позитивних відгуків від НАН України, науковців, політиків, студентів, працівників посольств України та представників діаспори, не було жодної негативної реакції на книги із серії «100…». Бо всім зрозуміло, що їх поява є результатом величезної роботи, в яку вкладено багато енергії! Крім того, сам вихід книжок у гарному оформленні на якісному папері — це великі кошти. Тобто «на шару», користуючись кримінальною термінологією пана Завойського, нічого не робилося!
Особисто в мене від статті доктора фізико-математичних наук виникло враження, що він свою стурбованість проблемою наукової етики висловив не за адресою. Взагалі, нонсенсом є те, що фізик береться критикувати мою працю «Вчені України: 100 видатних імен» на підставі рецензії на неї. Він рецензує рецензію філолога Мар’яни Крюкової, по суті пережовує «пережоване», замість того, щоб уважно вчитатися в саму книжку і відштовхуватися від оприлюднених у ній даних. Певно, щоб бути вправним рецензентом, не завжди достатньо мати фізико-математичну освіту!
Та навіть апелюючи до рецензії Мар’яни Крюкової, а не до самої книжки, Володимир Завойський пересмикує факти, коли стверджує, що автор висуває свою версію того, де й за яких обставин Рентген познайомився з Іваном Пулюєм. Читачі газети завдяки такій маніпуляції мають подумати, що я привласнив чужі думки. Заради справедливості наведу цитату з рецензії, на яку обрушується доктор фізико-математичних наук: «Ігор Шаров пропонує увазі читачів версію: Рентген познайомився з Пулюєм під час роботи в лабораторії Кундта й проводив досліди з катодними трубками під його впливом. Пропонує саме як версію! І водночас наводить думку Гельмута Ліндера про те, що шлях, яким Рентген прийшов до свого відкриття, є загадковим: працюючи в лабораторії, він перебував у цілковитій ізоляції від зовнішнього світу, записи про свої спостереження тримав у секреті й заповідав спалити відразу після своєї смерті; посилаючись на досліди попередників у сфері газорозрядних процесів, Рентген, проте, ніколи не згадував імені Пулюя, хоча в той час український учений був одним із найавторитетніших наукових світил Європи».
На майбутнє хочу порадити панові рецензенту свій войовничий критичний запал звертати на оригінальний текст, а не на рефлексії свого попередника-рецензента. Ну, а поки що ж у даній статті пан Завойський бризкає жовчю: «В авторському слові до книги І.Шаров, вочевидь передбачаючи неоднозначну реакцію на видання, де, так би мовити, праведники виставлені в одному ряду з «грішниками», вдається до такого словесного пасажу: «Прискіпливий читач зразу ж поставить питання: який принцип відбору, на яких терезах «зважувався» науковий здобуток вченого». І далі, прагнучи виправдатися, пише, що немає «беззастережних критеріїв оцінки діяльності науковця». Заявляючи так, І. Шаров явно лукавить, бо такі критерії існують — це і визнані в усьому світі індекси цитування, і публікації у престижних зарубіжних наукових виданнях, і наукові відкриття, і розробки світового рівня. Окрім того, є ще й таке несхибне мірило здобутку науковця, як гамбурзький рахунок. Одначе автор в оцінках внеску в науку «видатних представників України» вочевидь підходив із власними мірками. І тому не доводиться дивуватися, що в цьому виданні не знайшлося місця для таких видатних постатей у науці, як генетик Юрій Глєба, нейрофізіолог Олег Кришталь, кріобіолог Валентин Грищенко, фізик і талановитий організатор науки Борис Вєркін, математики Олексій Погорєлов і Володимир Марченко, фізик Лев Шубников, фізик-ядерник Олег Лаврентьєв, ґрунтознавець Григорій Махов, мікробіолог Сергій Виноградський, селекціонер Василь Юр’єв, і цей перелік можна продовжити».
На жаль, автор не розтлумачив своєї думки про «праведників» і «грішників», не подав своїх «правильних критеріїв» для такого поділу. Водночас чути про «визнані в усьому світі індекси цитування і публікації в престижних зарубіжних наукових виданнях» у багатьох випадках просто смішно, оскільки за відсутності власної держави нікому було займатися піднесенням реноме вітчизняної науки і її видатних представників. Не сумніваюся, що Володимир Завойський має якісь претензії до запропонованого мною списку найкращих вчених України — від минувшини до сучасності. Щодо списків, то повідомлю суворому й безапеляційному критикові, що мав неодноразові консультації зі своїми колегами стосовно персоналій, які варто включити до книжки. Зрештою, це мій авторський погляд, у якому мені не може відмовити навіть сам пан Завойський. Писатиме він таку працю, то нехай запропонує інші імена. Слава Богу, земля наша була, є і буде багатою на таланти, тому роботи вистачить усім.