Минулий тиждень для християн України пройшов під знаком молитви за єдність. Цій ініціативі виповнилося 40 років. Порівняно з історією християнства — зовсім небагато. Але нам, людям, так хочеться, щоб хороше відбулося якомога швидше! Втім, питання єдності не таке однозначне, аби можна було констатувати успіх чи неуспіх. Сама можливість зібрати для спільної молитви представників різних конфесій під одним церковним дахом — хіба це не знак того, що все в нас не так безнадійно?
Водночас, якщо слухати й читати виступи більшості вищих ієрархів вітчизняних церков, мимоволі можна подумати, що єдність християн — не більш як фігура мови. На цю думку наштовхнуло, зокрема, недавнє інтерв’ю митрополита Калінінградського Кирила, глави Відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ, присвячене проблемі діалогу між Московським патріархатом і Ватиканом. Починає митрополит, характеризуючи нинішній виток взаємовідносин як «відлигу». Двозначно, звісно, коли згадати, чим закінчуються в наших широтах «відлиги». Та все ж краще, ніж нічого. Проте надію на значне потепління інтерв’ю залишає вкрай слабку. Оскільки нічого «об’єднавчого», окрім того, що католицька і православна церкви належать «до однієї системи духовних і моральних цінностей, які нам необхідно спільно захищати», митрополит не назвав. Після чого перейшов до більш насущних тем, причому догматичним перепонам, таким, як вселенська юрисдикція єпископа Рима і догмат про його безпомилковість, уваги було приділено значно менше, ніж так званим локальним проблемам.
Митрополит РПЦ звично згадує католицьку експансію і «проблему унії», наполягаючи на регіональному статусі УГКЦ. «Католицька експансія» настільки його лякає, що в інтерв’ю митрополит докоряє католикам, які на території Росії при своїх монастирях відкривають сирітські притулки, видаючи таким чином соціальну ініціативу за місіонерську, пардон — прозелітичну. Ідея зрощування національного і релігійного так в’їлася, що митрополит підкреслює: закордонні парафії РПЦ опікуються росіянами, котрі живуть в інших країнах, і, відповідно, католицьку церкву в Росії позиціює як «церкву для іноземців». Ось таке дивне уявлення про вселенський характер церкви.
Закінчення інтерв’ю звучить і взагалі парадоксально: те, що Папа Римський Бенедикт відмовився від ідеї візиту в Росію, за словами митрополита Кирила, дуже полегшує розвиток діалогу між РПЦ і Ватиканом.
Ось така вона, відлига.
Що ж, керівництво конфесії можна зрозуміти: дати б раду тим «слов’янофілам», які навіть нинішню екуменічну політику РПЦ — більш ніж помірковану — піддають нещадній критиці, попри ранги, звання й місця в ієрархії. Смішний анекдот про чукчу й політичний анекдот обернувся досить несмішною (але водночас досить зручною) для Московської патріархії реальністю, коли заколотний єпископ Чукотський не просто звинувачує свого патріарха ледь не в зраді російської (вона ж православна) ідеї. Його полум’яні звернення спонукають вторити його словам усіх незадоволених нинішньою політикою церковної влади. Зважаючи на ту вагу, яку в російській церкві традиційно мають старці, такі ініціативи чого доброго обернуться для РПЦ «грецьким сценарієм»: за протистоянням патріарха Елладської православної церкви і насельниками гори Афон не втомилися спостерігати тільки любителі мексиканських телесеріалів. І російські архієреї не можуть собі дозволити не враховувати того факту, що в Росії такі дзвіночки вже дзвонять — ну нехай гнівні філіппіки з далекої Чукотки, але що робити з жертвами псевдоправославних фобій, які замурували себе в печері у Пензенській області? Тих, що їх із задоволенням і не без користі беруть на щит «ревнителі віри православної» всередині РПЦ.
Зумисне чи мимоволі перед екуменізмом, як і перед ІНН, розкольниками, сектантами тощо, намагаються (й небезуспішно) сформувати напівусвідомлений страх. Вороже ставлення до іновірця, заодно — до інородця виявляється в окремих випадках доброю підмогою у справі консолідації навколо «наших традицій». Тільки яку ціну доведеться заплатити за таку консолідацію? Втім, питання плати поки що стоїть не дуже гостро. Мабуть, від «фобії екуменізму» наразі більше користі, ніж шкоди: є на що кивнути, аби виправдати небажання підтримувати міжконфесійний діалог. Адже він важкий. Можливо, доведеться йти на поступки, компроміси. Визнавати необґрунтованість своїх претензій.
Церковна політика — взагалі, не найприємніший об’єкт вивчення. Особливо з огляду на той факт, що саме політична складова відіграє дедалі більшу роль, відтісняючи церковне на другий план. Розподіл сфер впливу, церковно-партійні, церковно-державні союзи, неприкрита співпраця церкви та бізнес-структур і, що зовсім уже неприємно, — церкви та силових відомств. Поступове втягування церкви в ідеологічні ігри — найчастіше з повної згоди вищих ієрархів. Ні, це стосується не лише Російської православної церкви, це, на жаль, загальна тенденція, що знаменує ослаблення соціальної ролі церкви як суспільного інституту. Що не означає ослаблення християнства — це важливо. Інститути, способи організації громад змінюються з часом. Першообщини християн мало скидалися на середньовічні парафії, а в наш час спроба відтворити середньовічні порядки на рівні парафіяльної церкви — ефективний спосіб позбутися пастви.
Висновок, здавалося б, напрошується сам. Власне, він уже й надбанням історії встиг стати: інститут церкви взагалі може відмерти через непотрібність — тепер же всі грамотні, самі можуть Біблію почитати. Але висновок цей дуже поспішний. Церква береже догмат, у її лоні від покоління до покоління християн передається істина про Бога. І «почитати Біблію» — це не «почитати Дена Брауна», біблійні тексти потребують дуже обережних і розумних роз’яснень, тоді як бестселер можна просто пивом запити. Тому інститут церкви видозмінюється, але, на щастя, не зникає.
Сумно, втім, що канон і догматику часто використовують як ставку в політичних іграх. І тут приклад із православно-католицькими переговорами дуже показовий. Знову на перші місця виходять питання розподілу влади у християнському світі, контролю над «канонічними територіями» тощо. Питання про те, наскільки принципові й нездоланні ці перепони на шляху до діалогу, залишається відкритим, бо підґрунтя його занадто людське.
Однак щось вселяє надію на світле майбутнє загальнохристиянського світу. Доки Рими «метикують на трьох», з’ясовуючи, хто з них перший, хто останній, а хто — єдиний, християнський світ наводить мости «безпечного» у догматичному плані спілкування. Практика екуменічних ініціатив у соціальній і гуманітарній сферах з одноразових акцій перетворюється на нормальну, так і хочеться написати — повсякденну практику. Допомога сиротам, хворим, нужденним, людям із наркотичною й алкогольною залежністю, організація християнських дитячих і молодіжних таборів та клубів — усе це, виявляється, можна робити просто під егідою християнства без уточнення його конфесійної складової. Хоч як дивно, здатність до спільної праці визначається аж ніяк не канонічним забарвленням, а рівнем культури учасників. Власне, чому це має здаватися дивним?
Можна було б заплющити очі на релігійну складову цього «спільного роблення». Річ, мовляв, не в тому, що вони християни, а просто — люди хороші, іншим допомогти хочуть, до чого тут екуменізм і взагалі церква? Можливо, раціонально налаштованій публіці справді важко зрозуміти, що підґрунтям є реалізація саме релігійної потреби, що це вияв саме християнського милосердя, спосіб християнського служіння. І об’єднуються «робітники» передусім за цією ознакою. Ця практика, поряд із уже традиційними спільними молитвами, дозволяє нам згадати про головне: чим передусім є церква. Общиною вірних, які становлять Тіло Христове. І те, що рядові члени церков досить охоче останнім часом ідуть на нелегкий, але вже цілком стабільний контакт, можливо, зіграє у визначенні місця християнства у світі більшу роль, аніж черговий раунд переговорів між Римом і Константинополем чи навіть сумнівна відлига в «бермудському трикутнику» Рим—Константинополь—Москва.
Зрештою, якщо члени церкви зуміють вийти з ідеологічних лещат, у які їх бере керівництво конфесій, із відносно невеликими втратами у плані християнського розуміння світу і зроблять рішучі кроки назустріч одне одному, високі церковно-політичні кола будуть змушені прийняти це як доконаний факт.