Жанна Пінтусевич |
Останнім часом не було, як то кажуть, оперативної нагоди що-небудь писати про Жанну Пінтусевич — знамениту українську бігунку на короткі дистанції, красуню та розумницю, яка вже чимало років бере участь у найпрестижніших змаганнях жінок на коротких дистанціях. Легка атлетика на диво різноманітна, у ній понад сорок лише офіційних олімпійських видів. І серед них найгордовитіші, найвідоміші люди змагаються в спринті. Сучасний спорт такий, що давня теза про працьовиту людину, яка може досягти світових вершин, виявилася неспроможною. На жаль, час чемпіонів, які беруть верх лише працьовитістю та силою волі, минув. Валерій Брумель був, мабуть, одним з останніх стрибунів у висоту, хто став великим і всесвітньо відомим при помірному рості 185 см. Нині це вже неможливо. Світовий рекорд 2 метри 45 см, реально можна виграти всесвітні змагання стрибком не менше ніж на 2,35 м, і має бути зріст близько двох метрів чи вищий.
Талант спринтера не базується на зовнішніх даних. Одним із тих, хто побив рекорд легендарного Джессі Оуенса, показавши 10,1 секунди на стометрівці, був «кишеньковий спринтер» Айра Мерчисон зростом близько 160 см. Просто він швидше за інших переставляв ноги на доріжці. Бувають дуже високі спринтери, та двометрових серед них немає. У хорошого майстра спринту має бути щось приховане від очей, десь усередині.
Ось такий прихований від усіх талант полягає в особливій швидкості скорочення м’язів. Якщо попросити людину максимально швидко постукати рукою по столу, то від руху неквапливої людини буде чути виразне «тук-тук», а в обдарованої швидкої пауз між стукотами не розрізниш. Зрозуміло, це несерйозно, ненауково, але розкриває сутність питання. Людина без таланта спринтера може тренуватися все життя двічі-тричі на день, але швидше дванадцяти секунд стометрівку не пробіжить, навіть наприкінці спортивної кар’єри. А це взагалі третій розряд — для чоловіків.
Мені пощастило: я бачив безліч знаменитих спринтерів — чоловіків і жінок. Багато разів бачив біг першої радянської чемпіонки Європи Євгенії Сеченової — легкий, стрімкий, гарний, як будь-який спринтерський біг, оснований на правильній техніці відштовхування. Вона ходила стадіоном така сама горда й струнка, як Жанна Пінтусевич, тільки її переможний результат на чемпіонаті континенту 1946 року був 11,9 секунди, а чемпіонати СРСР вона вигравала з часом 12,0—12,3 секунди. Такі були за тих часів рекорди.
Зовсім мініатюрна, якась кругленька Віра Калашникова, потім Крепкіна, котилася доріжкою, немов колобок, завжди усміхалася на фініші. Вона приїхала до Києва із Вологди вже чемпіонкою СРСР на стометрівці 1952 року з результатом 12,0 секунди, виявилася конкурентоспроможною й в епоху, коли 12 секунд у жінок на цій дистанції вже мало чого були варті. Перемагала Надю Хникіну-Двалішвілі, Галину Виноградову-Попову, довела особистий рекорд до 11,3 секунди, повторила світовий рекорд.
Був присутній на Московській олімпіаді при перемозі Людмили Кондратьєвої, яка перед фіналом сказала: «Я нікого не боюся», — і виграла! Це була вже епоха стометрівки з часом меншим за 11 секунд у жінок.
Неймовірний світовий рекорд перед Олімпіадою 1988 року в Сеулі встановила красуня-негритянка Флоренс Гріффіт-Джойнер. Вона вже померла, а її час на стометрівці — 10,49 — дотепер недоступний навіть для нинішнього феномена жіночого спринту Меріон Джонс.
Жанна Пінтусевич (дівоче прізвище Тарнопольська) з’явилося на світ 6 липня 1972 року і розпочала займатися легкою атлетикою в Ніжині, коли жіночий спринт уже давно вийшов «із пелюшок» та з 11 секунд. Щоб бігати на світовому рівні, мав бути талант незвичайний. На щастя, у ній зосередилися й працьовитість, і міцний характер, і чудова швидкість скорочення м’язів. Перший її тренер Віталій Лазаренко не бачив особливих талантів у цього дівчиська й зрозумів, що йому трапилася неординарна бігунка лише після того, як якось на змаганнях з піонерського чотириборства Жанна впала після старту й роздерла бік об тодішню схожу на наждак гарьову доріжку. Закривавлене дівчисько підвелося і кинулося наздоганяти суперниць, які вирвалися вперед! Це вже про щось свідчило, було заявкою на майбутнє!
Потім її талант засвітився. Вона стала відомою вже у віці 15—16 років, і втримувала рекорди України аж до юніорських років — недалеких від двадцяти. Йшла до своїх вершин важко, змінювала техніку, тренерів. І в сезоні 1997 року, коли позаду була перша невдала Олімпіада в Атланті, з допомогою Валентина Бондаренка знайшла гармонію рухів, яка дозволяє летіти над доріжкою. З цим вона вийшла на чемпіонат Європи в Афінах, ледь не перемогла на стометрівці казково талановиту негритянку Меріон Джонс (їх розділив на першу та другу лише електронний фініш), а в бігу на 200 метрів стала чемпіонкою світу.
Потім була криза, яка нині, схоже, вкотре залишилася позаду. У першому своєму старті в сезоні на одному з етапів Гран-прі Жанна не досягла успіху, та відчула, що відновлення йде правильним шляхом. Потім їй удалося пробігти вже впритул до межі 11 секунд — 11,07. Це був сигнал до атаки. І ось у дуже сильному міжнародному забігу вона показала кращий час сезону — 10,93 секунди. Так ще не бігала цього року навіть велика й недосяжна Джонс.
На початку серпня в канадському Едмонтоні відбудеться чемпіонат світу. Зрозуміло, що Жанна на ньому не буде статисткою. Вона спробує повторити успіх, досягнутий зоряного 1997 року. Живе вона вже практично в Америці, хоча має квартиру в Києві. Вона громадянка України і захищатиме спортивну честь нашої країни. Нині її чоловік і тренер — Марк Блок. Людина створена для щастя, як птах для польоту. Жанна все життя шукала свою щасливу зірку. Може, слушний момент настав саме нинішнього року?