Важко сьогодні назвати ім’я співака на російському естрадному олімпі, котрий може зрівнятися своєю популярністю і наблизитися до успіху заслуженого артиста Росії Миколи Баскова. Його молодість, сценічність, манера виконання і, звичайно, голос стали запорукою визнання та любові публіки. Українському глядачеві Микола Басков відомий в основному як виконавець естрадного репертуару. Та, крім того, він соліст Большого театру Росії. Цього року закінчив консерваторію із золотою медаллю. А за шість років, відданих оперній сцені, встиг виконати декілька оперних партій та завоювати успіх і визнання не тільки у себе на батьківщині, а й у ряді зарубіжних країн саме як оперний виконавець. Ми пропонуємо читачам «ДТ» інтерв’ю, котре Микола Басков дав спеціально для них.
— Що ж вам усе-таки ближче — естрада чи опера, і на якій сцені успіх знайшов вас раніше?
— У 21 рік я виконав партію Лєнського в Новосибірському оперному театрі. Як естрадний співак я відбувся пізніше. А перший успіх, смак перемоги, сльози щастя під оглушливий грім овацій були саме на оперній сцені.
— Чому, здобувши освіту оперного співака, ви все ж таки вибрали естраду?
— Це зовсім не так. Я ніколи не проводив і не проводжу чіткої межі між музикою оперною й естрадною. Я просто вибрав музику.
— Як ви ставитеся до того, що в класичній музиці вже теж з’явилася своя «попса» чи, якщо хочете, жанр «популярної класики». Які його перспективи?
— Популярна класика не може залишити глядача байдужим. Це дуже хороший, цікавий жанр, і мені здається, у нього велике майбутнє. Безсумнівно, він розвиватиметься, і, можливо, значно швидше, аніж ми можемо зараз припустити. І питання тут не тільки в тому, хто виконує ці твори. Важливо ще й те, хто працює з матеріалом, як саме обробляється цей накопичений століттями безцінний досвід, наскільки професійно матеріал адаптується для сучасного слухача.
— Судячи з усього, саме в цьому жанрі тенор має помітну перевагу, аніж, приміром, бас чи сопрано.
— Чому ж? У цьому жанрі чудово працює, наприклад, Сара Брайтман. Звучання її голосу викликає у публіки захоплення. Але тенор дуже складно порівнювати, зіставляти, приміром, із баритоном чи басом. У тенора завжди є переваги незалежно від жанру. Почнемо з того, що це дуже рідкісний голос. Але, на жаль, мало просто володіти ним. Є тенори, котрі здобули чудову освіту, досконало опрацювали техніку співу, але тембр їхній невпізнаваний, немає так званої родзинки, того, що так приваблює слухачів. А ось, наприклад, слухаючи Андреа Бочеллі, моментально впізнаєш тембр. Тенорів багато, але «впізнаваних» — одиниці.
— Оперний голос на естраді: як до цього ставиться публіка?
— Судячи з аншлагів, дуже навіть позитивно. Якщо ж казати серйозно, то тут є два основні правила, котрі стають запорукою успіху, а саме — що і як піднести. Плануючи програму, артист повинен думати передусім про глядача. Добираючи матеріал, не намагатися «стрибнути за небеса», але водночас і не тішити себе думкою про всеїдність публіки. Необхідний ретельний добір і репертуару, й аранжування.
— Ви могли б виступати в постійних ансамблях популярної класики, на кшталт тріо тенорів? Наскільки це престижно, і чи потрібно це вам узагалі?
— Не бачу нічого неможливого в такій ідеї. Наскільки це престижно, краще запитати у Паваротті, Каррераса, Домінго. Щодо «потрібно» — а чому б ні? Існує думка, що в ансамблі артист «губиться», але я з цим категорично не погоджуюся. Кожен співак індивідуальний і неповторний, кожен голос по-своєму унікальний. Яскравішого прикладу, аніж усесвітньо відоме тріо тенорів, не добереш — три великі голоси, разом вони звучать барвисто, оригінально, заворожуюче. Хіба можна засумніватися в тому, що це прекрасно?
До речі, на 15-річчя фестивалю «Слов’янський базар» у Вітебську я планую виступи в складі тріо тенорів, представників слов’янських держав — Росії, України та Білорусі.
— Якби вам запропонували стати одним із солістів нового складу тріо тенорів світового рівня і підібрати собі партнерів, погодилися б ви на таку пропозицію і на кому зупинили б свій вибір?
— Принаймні, я розглянув би таку пропозицію, хоча, гадаю, що мені про це думати ще рано. Що ж стосується імен, то я ніколи їх не називаю — вважаю це неетичним.
— Чи збираєтеся остаточно піти з естради і далі розвиватися винятково як оперний співак?
— Я збираюся розвиватися як оперний співак, але найближчим часом не планую остаточно піти з естради. У даний момент продовжую захоплено працювати в стилі «кросовер» — на стику класики й естради.
У мої 27 років предметно говорити про оперну кар’єру рано. Я нікуди не поспішаю і намагаюся не форсувати події. Теноровий голос — інструмент унікальний, складний, визріває довго. Можна виконувати найскладніші партії й у юному віці. Можна, але навіщо? Для кожного віку — свої партії, і мої всі ще попереду.
— А скільки на сьогодні у вашому репертуарі оперних партій і чи є вже серед них улюблена?
— На сьогодні він складається із семи партій. Це Лєнський у «Євгенії Онєгіні», Ізмаїл у «Набукко», Моцарт у «Моцарті і Сальєрі», Спаскос у «Клеопатрі», Альфред у «Травіаті», Каварадоссі в «Тосці», Володимир Ігорович у «Князі Ігорі». Партія Лєнського мені особливо дорога як дебют, як спогад про перші кроки на оперній сцені, але назвати зараз улюблену — важко. Щоб співаку визначити, яка партія для нього найулюбленіша, йому треба співати багато років. Метри опери, звісно ж, сміливо можуть розмірковувати на цю тему, наприклад, у Лучано Паваротті улюблена партія Річарда в «Балі-маскараді», а у Пласідо Домінго — Отелло. Та скільки у цих людей за плечима років роботи, скільки партій вони проспівали! Безумовно, озираючися назад, вони вже можуть робити висновки, але коли це намагається робити зовсім молодий артист, вважаю, це, щонайменше, необгрунтовано.
— Чи збираєтеся розширювати свій оперний репертуар, які партії до нього увійдуть?
— Звичайно, збираюся. Наступного року це, може, буде опера Даргомижського «Русалка» в концертному виконанні у Великому залі консерваторії. А ще, в пам’ять про Євгена Свєтланова, можливо, буде поставлена опера «Лакме» російською мовою.
— До речі, вам складніше виконати партію в «повноцінному» спектаклі на сцені театру чи співати оперу в концертному виконанні?
— Мені легше проспівати спектакль. Коли я чекаю свого виходу за лаштунками, увесь час перебуваю у русі, почуваюся зібраним. У концертному варіанті — сиджу на місці в очікуванні, це мене розслаблює, а розслаблюватися не можна. Відчуваю дискомфорт. Адже я дуже діяльний, рухливий. Мені важко сидіти на одному місці.
— Що для вас важливіше — оцінка критики чи публіки, враховуючи іноді необгрунтовану різкість перших і захопленість других?
— Головний критик для артиста — він сам, ніхто не лаятиме тебе жорсткіше. А публіка — це основний суддя. Адже критика може бути купленою, замовленою, а публіка завжди щира. Не можна ж змусити багатотисячний зал улаштувати артисту овацію, якщо він насправді її не заслужив. Що стосується вислову «необгрунтована захопленість» — то для мене це незрозуміле явище, адже якщо глядачі в захваті, для цього не може не бути підстави, приводу. Якщо зал радіє і ти відчуваєш, що він «твій», значить, ти виклався на всі сто і, віддавши всього себе, отримав натомість те саме захоплення.
— Розкажіть трохи про ваш майбутній контракт в Іспанії, чи дозволить це продовжувати вам сольну гастрольну діяльність?
— Я підписав контракт із барселонським оперним театром. Спочатку передбачалося, що основна робота почнеться 2005 року, але може вийти так, що доведеться поїхати й раніше. У жовтні цього року там уже заплановані два спектаклі «Клеопатра» з моєю участю.
Їхати надовго я не маю наміру: шістнадцять місяців, протягом яких мені доведеться співати в Іспанії, будуть розподілені на «чотири по чотири». Це означає, що чотири місяці я працюю в Іспанії, чотири — на теренах рідного СНД.
— Чому саме Іспанія?
— Я одержував силу-силенну запрошень і продовжую їх одержувати досі, а Іспанію вибрав тому, що до цієї країни у мене особливе ставлення. Її культура мені дуже цікава, але, головне, там мене чекають люди, у яких я маю намір навчатися.
— Як ви зустрілися з Монтсеррат Кабальє?
— Це було в Санкт-Петербурзі. Я піднявся на сцену з твердим наміром показати їй, чого вартий. Відкрив рот і... не зміг вичавити із себе ні звука. Вона почекала хвилини дві, потім зробила такий нетерплячий жест рукою: мовляв, співай, давай! Я кляв себе за розгубленість, за страх, від якого перехопило подих, та все ж зібрався і заспівав. Закінчив арію, вона мовчить. Хвилину мовчить, дві, три... І вимовляє одне коротке слово: «Ще»... У результаті в нашій першій спільній програмі замість запланованих двох дуетів ми виконали чотири...
— Нелегко працювати з Примадонною?
— У нас склалися дуже теплі стосунки, я безмежно вдячний долі за те, що наші шляхи перетнулися, адже про це можна було тільки мріяти в ті часи, коли я запоєм слухав її записи, захоплюючись чудовим сопрано.
Колись мені наснився сон, що сама Кабальє підписала мені ноти на пам’ять. Сон був таким яскравим, що я довго потім не міг заспокоїтися. А кілька років по тому я стояв на сцені в ролі її партнера. Виявляється, сни бувають віщими, але реальність іноді перевершує найсміливіші сни та мрії.
Майстерність Кабальє — це фантастика! Мені здається, що я сам повною мірою зараз не в силах усвідомити, наскільки важливі й безцінні для мене її уроки, спілкування з нею. Вона професіонал найвищого класу, фанатично віддана справі, якій служить усе життя. Вимогливий, суворий педагог — і широкої, незвичайної душі людина. Працювати з нею одночасно легко і складно — легко спілкуватися з професіоналом, досвідченим і терплячим педагогом, складно відповідати найвищим вимогам.
— Чи є серед виконуваних вами російськомовних творів такий, що подобається Монтсеррат Кабальє найбільше?
— Так, навіть два. Це «Коробейники» і «Ямщик». Від обох цих творів вона в захваті.
— З ким ще із зірок вам було найцікавіше працювати?
— Мені поталанило працювати на одній сцені з Євгеном Нестеренком і Карло Альваресом. Але я ніколи нікого не виділяю, адже кожен співак унікальний, і молодому співакові можна чогось навчитися в кожного з них.
— У червні цього року ви плануєте виступити в Києві з Володимиром Гришком. Що це буде за програма, чи доводилося вам уже працювати разом?
— Дев’ятого червня в київському Національному палаці «Україна» відбудеться єдиний сольний концерт Монтсеррат Кабальє, де я і Володимир Гришко — спеціальні гості. У цій програмі кожен із нас виконає по два сольні номери і по два дуети з Примадонною. Це наш перший спільний проект і особисто ми не знайомі.
— Чи збираєтеся в майбутньому виступити із сольним концертом, який повністю складається з оперних творів?
— Так, безумовно, такий концерт я планую підготувати, але це стане можливим тільки після мого тридцятиріччя.