...Жити в Україні не нудно. Щодення готує нові перспективи чи повну їхню відсутність. Тут не можна будувати плани. «Ми, українці, по-своєму екстремали, всупереч усьому дуже любимо свою Батьківщину! Вміємо жити по-справжньому», — каже Олег Скрипка, соліст групи «Воплі Відоплясова».
Новий рік — свято, на яке чекають практично всі. Хтось вірить у диво. Для когось це можливість побути в сім’ї, відпочити, помандрувати. У світі шоу-бізнесу дещо по-іншому — там новорічні свята це передусім робота. Олег Скрипка на Новий рік теж звичайно дає концерти, але іноді й подорожує. Олег ділиться враженнями з читачами «ДТ».
Ех, було, було під Новий рік...
— Пам’ятаю, ми з батьком і його товаришами напередодні Нового року поїхали на полювання. Прямо в лісі, на засекреченій військовій базі (друг батька був там командиром), розтопили розкішну лазню. Приготували холодець і смаженину з убитого ведмедя. Мені дісталася лапа. А як упіймали звіра — історія просто комічна.
У компанії був офіцер, якого розбив параліч. Його лікували віниками в парильні, а потім поклали на лавку в передбаннику. Він лежить, раптом чує страшне ревіння: у віконце, ламаючи раму й стіну, лізе розлючений ведмідь. Хворий умить забув, що в нього параліч, підхопився голий на ноги й повалив ведмедя з «калашникова». Так ведмідь вилікував мужика, а ведмединою всю зиму харчувалися військовослужбовці цієї частини.
Якось у Польщі в новорічну ніч дали концерт без пригод, публіка задоволена, до Нового року лічені хвилини. Ми приєдналися до святкового столу, гарненько випили, як раптом зал почав волати «На біс! На біс!». Я ніколи не п’ю під час виступів, а тут таке... Ми вийшли на сцену, її зробили з величезних кубів. Щойно дійшли до приспіву, як куби піді мною роз’їхалися в різні боки, я впав із мікрофоном у руках... До кінця пісні вдалося звідти вилізти. Публіка була вже такою п’яною, що й не помітила моєї відсутності.
Захоплення для «ледачих»
Я захоплююся спортом для «ледачих» — гірськими лижами. Спочатку на підіймачі тебе везуть нагору, а потім ти з насолодою спускаєшся гірськими схилами. Летиш собі, як птах, у гарному настрої, у гарному й зручному костюмі, на якісних лижах, в обличчя свіжий вітер, навкруги сніг... У такі хвилини відчуваю, що життя прекрасне!
Я народився в Таджикистані, а моє дитинство минуло в горах, у Кіровську, колишньому Хібіногорську Мурманської області, просто в серці Хібін. Від дому до маленької гори можна було дістатися менше ніж за п’ять хвилин, а до підіймачів на великий горі — за п’ятнадцять. Щодня я кількаразово ходив кататися на лижах. Нині мені не надто часто вдається вибратися в гори. Рідко, але влучно.
…У пошуках пригод я сів за кермо своєї «Тойоти» і відправився до Туреччини, до гори Улуда — кататися на гірських лижах. Це було екстремально-спортивне сафарі. Найекстремальнішим виявилося перетинання кордонів: усією трасою десятки шлагбаумів «імені Остапа Бендера», люди в незрозумілій формі «знімають» гроші за проїзд. Потім були «сюрпризи» і в Молдові, там хлопці у фуфайках знову беруть так званий «дорожній збір». А дорога — немов щойно закінчилася війна. Далі — Румунія, Болгарія... Кордон між Болгарією та Туреччиною — це розкішні височенні гори. Весь шлях засніжені серпантини, вуха закладені, з вікна альпійський краєвид: сніги, ялини, гори. Після гір дорога впиралася в Мармурове море, і я з машиною плив сорок хвилин на поромі. А далі гори, гори, гори...
Гора Улуда схожа на штучну споруду — вона, як фалос, упирається в небо посеред ідеальної рівнини. База відпочинку містилася ближче до вершини, ми довго їхали крутим серпантином. Важко дивитися на дорогу, спокуса розглядати надзвичайно гарні пейзажі, які відкривалися з кожним кілометром нагору.
«Розведення» по-турецькому
Біля підніжжя було навіть спекотно, а що вище, то холодніше. Дорогою багато знаків-застережень про небезпеку: без ланцюгів на колесах машина не проїде. На перший АЗС — ланцюги по 30 доларів, а я знаю: вони того не варті — вирішив обійтися. Що далі в гори, то більше знаків із ланцюгами, а ланцюги вже по 50, потім по 70, а ближче до вершини — по 250 доларів! Цікаво те, що машині й не потрібні ланцюги, їде спокійно, снігу немає. Та нелегко витримати психологічний тиск, багатьом довелося розщедритися вже на вершині. Я витримав! А дорога до готелю було ідеальною, справжні сніги почалися лише за ним. Це місце є національним парком, а в деяких місцях можна пополювати.
Люблю динаміку. Віддаю перевагу свободі пересування — автомобільний туризм. Так ні від кого не залежиш: в один день можна снідати в Туреччині, обідати — на кордоні, а вечеряти в Болгарії.
Не для слабаків
Ніколи не їздив до Карпат, думки про «ненав’язливий» совковий сервіс мене гнітили. Якось запросили «Воплі Відоплясова» на гастролі в Славське. Реальність виявилася в десять разів гіршою, ніж я очікував. Хоча місцеве населення чудове — пригощали туристів млинцями, юшкою з грибами, вареничками та пирогами.
Структури немає — гора й траса взагалі відсутні, вони представлені у вигляді крижаних брил. Двогодинні черги на підіймач. І все це під звучання тюремного блатняку. Дороги такі ж убиті, жодна машина не витримує. Я вибрав одну більш-менш пристойну трасу, до речі, черга до неї нескінченна. Один раз якось з’їхав, загубив у снігу мобілу... Плюнув на такий «відпочинок», зібрався їхати на концерт до Львова, а це приблизно дев’яносто кілометрів, для «Тойоти» дрібниця. Від’їхав кілька кілометрів, дивлюся, а колесо пробите. П’ять років їздила без проблем, а Карпат не витримала! Давай я замерзлими руками знімати колесо, а воно прикипіло, тому що п’ять років не знімалося, і допомогти нікому. Раптом під’їжджає автобус із туристами, вони дружно виходять, давай із мною фотографуватися. Я кажу, мовляв, краще допоможіть. Вони ніби не чують. Тільки водій допоміг — кувалдою відбив колесо. Вже почало сутеніти. Я поспішаю до Львова.
Від’їхав ще кілька кілометрів і знову — прокол колеса. Уявіть: глупа ніч, навколо ні душі, самі гори, навіть АЗС поблизу немає. Час минає, я вже маю бути на сцені, а замість цього їду на скаті зі швидкістю 10 км на годину. Як потім дізнався, мої хлопці — менеджер, адміністратор — були в істериці. Адже я поїхав у гори й зник, а мобільний не відповідав.
Нарешті я доплентався до заправки, а там ні телефону, ні техдопомоги. Доїжджаю до наступної — те саме. Лише на третій в одного місцевого знайшовся мобільний, я зв’язався з менеджером, і по мене негайно вислали потужний позашляховик. За лічені хвилини він домчав до Львова... Вечір у самому розпалі. У мармуровому з позолотою залі панує світська атмосфера, присутні у вечірньому вбранні. І тут я виходжу на сцену в гірськолижному костюмі, брудний, оскільки дорогою міняв колесо...
Мені здається, що ці перешкоди пов’язані з любов’ю до батьківщини, вона повсякчас випробує на міцність, це перевірка, наскільки ти патріот. І два пробитих колеса на карпатському «курорті», і повна відсутність сервісу й телефонного зв’язку з «цивілізацією». Ми, українці, по-своєму екстремали, всупереч усьому дуже любимо свою Україну!
Хочу побажати читачам «Дзеркала тижня» свободи, гарного відпочинку, гармонії з природою і незабутнього Нового року.