Дух країни, її історія та культура, її впізнаваність нерозривно пов’язані зі знаковими іменами. І це не тільки полководці, політичні діячі, генії економічної думки, футболісти та боксери... Для Аргентини, як і для Бразилії, такими є, відповідно, футбольні генії Марадона і Пеле. У культурі аргентинців танго і нині посідає захмарні висоти. Цій візитці країни понад століття. Я розповім про дивовижну людину, котра змінила танго, не зраджуючи його...
Астор П’яццолла. Коли вперше почула його ім’я і його «Лібертанго», ці звуки видалися мені магічними. Звуки імені і звуки музики як певна єдність відгукнулися в душі загадковим середньовічним пафосом. Моя уява намалювала сувору сухорляву людину в чорному, із трагічним поглядом і профілем Мефістофеля, який полює за душами...
Як потім виявилося, реальний П’яццолла, котрого земляки багато десятиліть називали «вбивцею танго», був геть позбавлений демонізму. Кругловидий, із зовнішністю «свого хлопця», яка нічим не виказувала драматизму і глибини його музичного генія, П’яццолла скидався радше на шкільного вчителя чи бухгалтера, ніж на фатального викрадача душ. Однак його ім’я та його «Лібертанго» не обманули — музика П’яццолли виявилася одним із найсильніших і найглибших естетичних переживань мого життя.
У співзвуччях його дивного імені та його пристрасної музики мене тоді вразила якась невідворотність — це вам не Карлос Гардель з його солодкаво-безвихідним, жалісливим емігрантським мелосом, який коріниться в простодушному міщанському фольклорі. Це вам не кафешантан і насправді вже не танго. Це зовсім не те, що танцювали в борделях і нічних клубах Буенос-Айреса, у світських салонах Парижа. Це De Profundis, заворожлива, урочиста, прекрасна музика, яка рветься з глибин і підносить дух.
Кафе на вулиці Камініто в Буенос-Айресі, де вуличні артисти танцюють танго. Будь-хто з бажаючих може спробувати свої сили із вправним партнером |
Аби створити щось нове, треба мати мужність зруйнувати старе. П’яццолла протягом майже всього свого життя залишався незрозумілим і неприйнятим на батьківщині, у Буенос-Айресі. Там його піддавали і різкій критиці, і нападкам, і остракізму ревнителі жанру — прибічники традиційного танго, — а таких у його часи в Аргентині була більшість.
Але не будемо занадто великими снобами і віддамо кесарю кесареве. Традиційне танго, попри його стилістичну простоту та низьке походження, і зараз іще сповнене невідпорної чарівності. Воно зухвале і граціозне, чуттєве і елегантне, воно — парадигма і символ Буенос-Айреса. І не дивно, що знайшлося чимало портеньйос (дослівно — «жителів порту», тобто емігрантів, для яких довгі роки порт Буенос-Айреса був місцем проживання), готових відмовити П’яццоллі і в таланті, і навіть у місці під сонцем, лише тому, що він зазіхнув на святая святих. Його критикували за те, що він деформував традиційне, таке дороге, недоторканне танго. Вбивця танго!
Але вбити танго нікому не під силу, навіть такому обдарованому його реформатору. Так, П’яццолла змінив його, часом до невпізнанності. Повторимо, змінив танго, не зраджуючи його. Маестро дав старому мотиву нове життя, наділив його високим звучанням, підняв чуттєвий шлягер до рівня високого мистецтва. Але немає пророка у своїй вітчизні, і сучасники-співвітчизники не оцінили ні дару П’яццолли, ні його справжніх заслуг перед танго. Вони вперто відмовлялися ходити на концерти геніального маестро, залишаючись у полоні любих серцю традицій: «Я курю і чекаю милого, якого кохаю...»
Якось, побачивши через лаштунки, що на його концерт в одному із залів Буенос-Айреса зібралося аж троє слухачів, П’яццолла з притаманним йому сарказмом сказав: «Сьогодні ми виграли — нас четверо проти трьох». Він мав на увазі чотирьох учасників свого музичного гурту.
* * *
Буенос-Айрес не схожий на решту Аргентини — добру бабцю з її просторами, неозорою пампою, по якій цокотять копита незліченних стад і табунів, із містичними Андами, з пронизливо задушевними піснями метисів-гаучо, із вічною кригою та суворим елементарним побутом Патагонії, із простотою, відкритістю, щирістю й однозначністю.
Буенос-Айрес простотою не вирізняється, він має претензію на особливу висоту, і ви неодмінно це відчуєте у стриманій та іронічній увічливості «портеньйос». Вони такі: пристрасні й зарозумілі, добросерді і чванливі водночас. Їхню любов і повагу потрібно заслужити.
Коли наприкінці XIX століття далека Аргентина стала «землею обітованою» для мільйонів переселенців з Європи, 400-річний Буенос-Айрес із занедбаної провінційної столиці перетворився на такий собі Вавилон, заповнений силою-силенною бідного й різномовного люду, відірваного від дому, розгубленого і сповненого сподівань.
Більшість емігрантів були чоловіки. Самотні. Умови їхнього життя в перенаселених припортових нетрях мало чим відрізнялися від життя на сибірській каторзі, хіба тим лише, що аргентинські шукачі кращої долі були вільні і не позбавлені надій. Не дивно, що емоційна тональність традиційного танго так нагадує наш тюремний пісенний фольклор — тут тобі і матуся рідненька, і на могилку ніхто не прийде, і місяць, і підступництво, і безнадійне кохання, і помста, і пристрасть, і честь. Загалом, як писав колись один радянський журналіст, повернувшись з Аргентини, «поруч зі збіркою лібрето для танго звіти середньовічної інквізиції видаються легким розважальним чтивом».
Неповторну культуру Буенос-Айреса сформували космополітизм і та особлива розкіш сирітства, занедбаності, маргінальності, яка не тільки позбавляє найдорожчого — дому, сім’ї, традиції, а й дає дещо окриляюче — надію, мрію, журавля в небі... Хто сказав, що синиця в руці краща за журавля в небі? Кулак — це стиснуті від болю, гніву чи захланності пальці руки. Кулаком не зіграєш навіть на бубоні, не кажучи вже про гітару чи бандонеон.
Танго — це культура, народжена на самісінькому дні, у бруді і злиднях емігрантського припортового борделю, окрилена сподіванням на краще майбутнє, по яке в заморський Буенос-Айрес, місто «добрих вітрів», з’їжджалися знедолені та шукачі пригод.
Сам П’яццолла народився в сім’ї італійських емігрантів. Він любив танго, він виріс із танго, знав його і присвятив йому все своє життя, всю пристрасть і магію свого таланту. І сьогодні — через багато років після своєї смерті — цей убивця танго, як називали його на батьківщині, став одним зі стовпів класичної музики. Він зробив для цього жанру те саме, що Йоганн Штраус-молодший для вальсу: підняв салонну пісеньку на божественний п’єдестал високого мистецтва.
* * *
Астор П’яццолла народився 1921 року в маленькому містечку Мар-дель-Плата. Коли батько Вісенте Ноніно П’яццолла подарував восьмирічному Астору його перший бандонеон, доля майбутнього музиканта і реформатора танго була вирішена. Своє перше танго П’яццолла створив, коли йому виповнилося 11 років.
Він з дитинства багато подорожував із батьками і багато жив за кордоном. Доля звела його з легендарним Карлосом Гарделем — іконою та ідолом традиційного танго. Гардель його примітив і «в гроб сходя, благословил». Знаменитий маестро почув гру юного П’яццолли і запросив узяти участь у ролі бандонеоніста в його гастрольному турне. Батьки вирішили, що Астор іще занадто малий, аби гастролювати, і відмовили знаменитому артисту. Гардель полетів на гастролі, і цей політ став останнім у його житті: ідол танго загинув в авіакатастрофі. П’яццолла залишився жити для того, щоб стати убивцею гарделівського танго. Доля грає людиною, а людина грає на бандонеоні.
23-річний П’яццолла залишає Мар-дель-Плату і перебирається до Буенос-Айреса. Тут він знайомиться з Анібалем Троїло — відомим композитором танго, диригентом і бандонеоністом. Молодий П’яццолла з насолодою вливається в богемне життя латиноамериканського Парижа: ночами грає на бандонеоні в барах і кабаре, а дні проводить за навчанням. Він пише оркестровки для бандонеона і навчається класичної музики в Альберто Хінастера — академічного композитора, котрий став згодом одним із найвидатніших латиноамериканських композиторів XX століття. Астора запрошують грати в найкращих оркестрах Буенос-Айреса. У ці роки він знайомиться з музичним авангардом XX століття і починає експериментувати з ритмами, тембрами та гармонією традиційного танго.
Атмосфера танго, його обрядовість, його маргінальність і екстремізм, його трагізм викликають особливий інтерес молодого П’яццолли: «Танго народжується в борделях. Танго — це ніч, це злодій, це поліцейський, це повія. Все зіпсуте — це танго». Таким він відчув його і таким доніс його до нас у новій іпостасі — трагічним, демонічним, контрастним, темним і високим водночас. Тому що кохання здатне облагородити й піднести навіть найнижче і найпотворніше. Такою є незбагненна магія кохання.
У 1946 році П’яццолла створює перший музичний колектив, який виступає з його новаторською музикою. Виникає бурхлива полеміка: танго чи ні? Ритми, мелодія та оркестровка П’яццолли дратували й обурювали ортодоксів від танго, котрі вважали новаторство проявом непоштивості та снобізму, а саму музику — гібридною і неблагозвучною. «Це правда — я недруг танго, але танго, як вони його розуміють. Вони продовжують вірити в кумасю, а я ні, вони вірять у ліхтарик, а я не вірю. Якщо все змінюється, то й музика Буенос-Айреса рано чи пізно зміниться».
1953 року П’яццолла та його музика стають протагоністами першого великого скандалу: концерт в одному з університетів Буенос-Айреса закінчується бійкою між студентами, котрі симпатизували П’яццоллі, та ортодоксальними викладачами.
Розчарований і втомлений від ворожості співвітчизників, П’яццолла полишає танго і їде з Аргентини. Він закидає свій бандонеон і вирушає зализувати рани до Парижа. З 1955 року він вивчає композицію під керівництвом Наді Буланже — французького композитора, диригента і викладача класичної музики. У цей період вплив класики на його стиль стає особливо сильним. Однак саме Надя Буланже переконує Астора в тому, що його шлях у музиці — це танго, саме вона повертає П’яццоллу до бандонеона.
У Парижі маестро експериментує зі струнними аранжуваннями і записує кілька нових композицій, серед яких «Чао, Париж», «Циганське танго», «Нова гвардія». Бувалий у бувальцях Париж приймає П’яццоллу на ура, на відміну від ортодоксального Буенос-Айреса, котрий продовжує повторювати, що в концертах П’яццолли немає душі, що під його танго неможливо танцювати. В неупередженій, космополітичній столиці чудова музика аргентинського маестро знаходить пристрасних шанувальників. На новому етапі історії танго Париж дає йому путівку в життя, відкриваючи світу П’яццоллу.
Після успіху в Парижі П’яццолла знову береться за реформацію танго, сповнений рішучості довести, наскільки високими музичними достоїнствами може володіти цей популярний стиль, будучи підданим вишуканій обробці. На жаль, на батьківщині ці вишукані обробки, такі, наприклад, як «Сюїта Тройлана», спричинилися до того, що П’яццоллу прозвали безумцем. Аргентина, як і раніше, не хотіла слухати земляка. У Буенос-Айресі, куди маестро повертається з Парижа на короткий час, він усе ще вигнанець. П’яццолла мандрує, живе в Нью-Йорку, у Римі і пише музику. Тепер він уже не прагне підкорити своїх упертих співвітчизників, а просто творить, експериментує, концертує — він в авангарді сучасних музичних тенденцій.
11 червня 1983 року П’яццолла нарешті тріумфує в Буенос-Айресі. Таке бажане, вистраждане і спізніле визнання нарешті приходить до маестро на батьківщині. Переповнений зал знаменитого театру «Колумб», затамувавши подих, слухає «народного Астора». «Літо в Буенос-Айресі», «Варадито», «Прощавай, Ноніно» звучать і резонують у серцях захопленої публіки. «Я маю честь казати, що моя музика — це Буенос-Айрес», — сказав Астор П’яццолла того вечора, і він не помилився.
Останні дев’ять років життя були дуже плідні для П’яццолли. Він написав понад 300 танго, десятки мелодій до кінофільмів і музику до театральних вистав, балетів... 4 липня 1992 року Астора П’яццолли не стало. Помер він на батьківщині, у столиці, яка так довго його не приймала й ігнорувала. Але сьогодні Аргентина пишається П’яццоллою, і на батьківщині композитора вже ніхто не сумнівається, до якого жанру слід віднести його музичні твори, — до жанру безсмертя.