Нинішнього року головною темою Економічного форуму у Криниці мала стати Україна. А головним героєм культурної програми — знаменитий художник-примітивіст Никифор Криницький або Єпіфан Дровняк, пам’ятник якому нарешті з’явився на одній з алей курортного містечка. Пам’ятник мали відкривати президенти Польщі й України. Вже все було підготовлене, афіші з текстами польською і русинською можна було побачити практично на кожному кроці... Церемонія мала стати справжньою культурною подією року в Малопольщі. Коли я приїхав до Криниці, перше, що я побачив, — цей пам’ятник: Никифор із палітрою та песиком на тлі осінньої вже алеї... З приємністю подумалося, що найвідоміший лемко Криниці отак повернувся до рідного міста, — і ми також можемо взяти участь у цьому святі його повернення...
А потім було вже не до пам’ятника. Гості форуму обговорювали зміну графіка українського президента, потім — зміну графіка українського прем’єр-міністра, потім — те, що ті українські чиновники, які все ж встигли доїхати до Криниці, спішно повернулися додому... А потім була відставка уряду, і якщо Україна й стала головною темою Економічного форуму — а таки стала — так у зовсім іншому ракурсі, ніж планувалося заздалегідь.
А Никифор чекав на відкриття свого пам’ятника... І повернення відбулося. В сонячний погожий день, коли на семінарах продовжували обговорювати, як допоможе криза української влади розвиткові революційних процесів, до пам’ятника художнику прийшли сотні людей. І прийшли президенти Польщі і... Литви. І відкрили пам’ятник. І сказали хороші слова. Хоча б на кілька годин можна було забути про політику. Хоча, з іншого боку, як про неї можна було забути, коли президента України на церемонії, яка безпосередньо стосувалася всіх тих ідеалів, про які так люблять говорити на мітингах наші можновладці, серед учасників церемонії не було. І не тільки президента — не було жодного чиновника високого рівня, який міг би гідно репрезентувати Українську державу.
Звичайно, їх можна зрозуміти. Вони — ділили портфелі, писали промови, розмірковували над заявами в прокуратуру, документами для московських друзів і захистом ідеалів Майдану. «Маленька людина» в Криниці може й почекати на їхню вельможну увагу. Врешті-решт, ця «маленька людина» — тільки пам’ятник. А за них, благополучних героїв, голосують живі люди, яких обов’язково потрібно переконати у підступності інших героїв, не менш благополучних. Пам’ятник цікавий тільки тоді, коли точно можна розрахувати, що квіти перед його постаментом можуть принести певну кількість голосів — і в результаті певну кількість грошей. Монумент художнику вже не вписувався в ці холоднокровні розрахунки. Адже він був тільки додатком до польських овацій, які можна було показати по телевізору як черговий доказ міжнародної підтримки нашого нового курсу. І, напевно, всі промови вже були написані і всі вінки до пам’ятника закуплені. Не знадобилося. Адже політична криза — це не якийсь там старий лемко із дивними малюнками... Коли рятуєш Україну, не до митців...
