Коли починають говорити про українське майбутнє, його зазвичай прогнозують, згадуючи недавнє минуле сусідніх країн — таких, як Польща або держави Балтії. Однак Україна все ж таки занадто довго була в Радянському Союзі, щоб швидко «європеїзуватися», принаймні з погляду політичної культури і рівня віри в обіцянку. Український електорат звик сподіватися на диво, і саме тому ключ до порівнянь варто шукати не так у Центральній Європі, як у Латинській Америці. Ось прошу — Бразилія, в лісах якої ховаються не тільки відомі з культової стрічки дикі мавпи, а й партизани-ліваки, чий кумир — знаменитий робітничий лідер Лула — три роки тому став президентом країни. Обрання Лули було бразильською відповіддю бідних багатіям у «мерседесах», протестом проти корупції й жебрацтва. І, звичайно, сподіванням на диво. Його Лула обіцяв. І в ці обіцянки хотіли вірити.
Після перемоги над «партією влади» революційний лідер сформував уряд, у якому міністром фінансів став троцькіст, міністром спорту — комуніст, лідером президентської партії — ветеран партизанської війни у джунглях. Радикали аж нетямилися від захоплення: на такий ляпас Сполученим Штатам годі було й сподіватися! Бізнесмени почали згортати справи: у такій Бразилії їм робити було нічого... Однак реальність не виявилася аж такою жахливою.
Через три роки після обрання Лули спостерігачі констатують, що він виявився, швидше, лібералом, ніж партизаном. Його уряд продовжив співпрацювати з міжнародними фінансовими організаціями, пішов на важливі економічні реформи, зменшив витрати на працівників бюджетного сектора. А останні створюють Бразилії проблеми, які можна порівняти з українськими. Чи можна сказати, що від таких заходів в Бразилії стало менше бідних, що покращилася ситуація із жебраками? Напевне, ні. Однак країна стає стабільною, що обіцяє в майбутньому зменшення прірви між багатими і бідними, появу у бідних шансу «зробити себе», який завжди є у розвинених країнах і майже відсутній у таких державах, як Україна чи Бразилія. Отже, популіст, обрання якого мало призвести до краху бразильських реформ, став надією країни хоча б тому, що його заходи не зіштовхуються з таким гострим соціальним протестом, як дії попередника. Для бідняків Лула і досі — свій. І в такому сприйнятті його — шанс не тільки для Бразилії, а й для України. Ми також можемо дочекатися політика, який позитивно сприйматиметься найбільш потерпілою від економічних перетворень частиною електорату, однак буде проводити необхідні болісні реформи, працювати на майбутнє України, а не на створення чергової передвиборної ілюзії. Не знаю, хто виявиться таким політиком — діючий президент, новий прем’єр, що з’явиться після виборів до Верховної Ради. Однак свій Лула нам конче необхідний, хоч я знаю — коли він справді відбудеться, то дратуватиме мене самим своїм виглядом. Однак нічого, витерпимо...
Чи є інший шлях, на якому можна нічого не робити, а просто розподіляти гроші, як це в нас заведено? Таким шляхом і досі йде Венесуела іншого великого популіста, Уго Чавеса. І, до речі, Росія Володимира Путіна теж розвивається саме так. Однак для такого розвитку потрібна нафта. Багато нафти. Дуже багато нафти. І високі ціни на нафту. Дуже високі ціни. Коли економічна кон’юнктура зміниться, ми переконаємося, наскільки небезпечними були результати такої політики і як буде важко від неї відмовлятися — як від наркотиків... Однак, на наше щастя, чорне золото нас оминуло. Отож, українського Чавеса чи Путіна годі чекати. Вони все одно нам не допоможуть. Та й, врешті-решт, для того, щоб витратити гроші, велике вміння не потрібне...А ось щоб заробити, та ще й на майбутнє, — тут уже варто вирушати на пошуки українського Лули...