Юкневічене — заступниця Вітаутаса Ландсбергіса в сеймі і його соратниця в партії. Самого погляду на її портрет достатньо, щоб усвідомити, як постарів і втомився наш славний професор, якщо пристав на існування поруч із собою жінки з такою вдачею… Колись, на світанку литовської незалежності, його дратувала навіть Казімера Прунскене, яка прагнула не так рішень, як народної любові — здається, бажання, більш природне для жінки і химерне для чоловіка. А Ландсбергіса аж трясло: він хотів бігати на балкони сам. Ну, ось і добігався до Юкневічене…
Над її портретом напис «Європейська Литва». Гасло партії консерваторів. Коли в Україні говорять про щось європейське, це відразу ж викликає глузливі посмішки. По-перше, ми точно знаємо, що до Європи легше доїхати, ніж дожити, по-друге, усвідомлюємо, що люди, які закликають нас будувати європейську Україну, насправді мають значно більше можливостей до цієї Європи доїхати, ніж ми — дожити. По-третє, після приїзду декого з цих невтомних будівничих заарештовують з усією європейською гречністю. І тому ми мусимо марнувати життя в чергах до посольств, бо обережний старий континент не бажає відрізнятися від нового континенту в природному бажанні захиститися від цих будівничих — і від нас разом із ними…
У Литві все ж таки політики прагнуть потрапити до Європи разом із народом. Однак, як на мене, їм варто було б спочатку відповісти на запитання — до якої Європи? Може, вони вже в Європі? За радянських часів тут докладали неймовірних зусиль, щоб не бути схожими на решту, щоб зберігати в собі крихти Заходу — або того, що ми вважали Заходом. Зусиль майже вистачало: ми приїздили сюди, як до Європи, прогулювались справжньою європейською вулицею — проспектом Леніна, пили запашну — нам так здавалося — каву в маленьких кав’яреньках у старому місті, їздили маршрутним таксі до Каунасу, щоб пообідати в ресторанчику на Лайсвес Алеї. Ми, нездатні подолати радянськість власного життя, виявилися вдячними глядачами литовської драми про життя, яке марнується на збереження власної гідності.
Тепер тут докладають зусиль, щоб бути схожими на Європу, однак насправді сил вистачає тільки на те, щоб підтримувати в пристойному вигляді те, що було. І глядачі вже зовсім інші — ті, що напевно знають, що таке жити на Заході і що таке Захід. Вони приїздять до Литви транзитом — звідкись із Вроцлаву, де підйомні крани височать над містом поруч із хрестами старих соборів, як невід’ємна частина міського пейзажу. За два дні збираються до Москви, туди, де серйозні дядьки пригощатимуть їх «водкою» і пивом «Балтика» на триповерхових дачах, загортаючи тараньку в креслення нових газопроводів. І ось вони бачать перед собою це спокійне незмінне місто, місто, яке готове було лягти навіть під танки, щоб тільки йому залишили його спокій… Вони відчувають на його бруківках тінь 70-х років, здається, тут мають слухати Марилю Родович, прогулюватись у парках вечорами і їздити на хутір вихідними… Все так і є, тільки замість Марилі Родович тут слухають Ландсбергіса і Бразаускаса, змушених бути акторами на переповненій статистами політичній сцені… Вони б назвали це місто радянським, однак відчувають, що тут щось не так. Тут не хамлять у магазинах, усміхаються на вулицях, тут немає атмосфери постійного радянського роз-дратування… Вони вважають це за успіх і поблажливо всміхаються до литовців. А ми, хто знає, що це місто радянським ніколи не було, радіємо з його незмінності…
Отож усі задоволені. Не впевнений, чи задоволені самі литовці, — вони ж тепер мандрують не до Москви чи Риги, а до Стокгольма і Берліна. І мають усвідомлювати, що пересічному шведові чи німцю їхня столиця має здаватися провінційним польським воєводським містом, курортом із небагатими жителями, забутою фортецею, що відбила всі штурми і тепер потихеньку перетворюється на музей… Для того, щоб заспокоїтись, литовцям треба усвідомити, що вони вже є Європою — просто такою Європою. І ніякою іншою не будуть…
Колись, за рік після відновлення балтійської незалежності, я приїхав до Латвії. Перед тим їздив до бал-тійських країн по кілька разів на рік, насолоджувався цим виром подій, цим кліматом зацікавленості свободою… Аж тут я побачив, що все скінчилося. Події завмерли. Люди перестали боротися і почали жити. Журналіст у мені поступився курортнику. Я майже не виїжджав до Риги, сидів собі у Юрмалі, потроху засмагав і заздрив Паустовському, який саме у такій спокійній атмосфері без подій і новин написав тут свою «Золоту троянду». Я ж змушений був писати статтю під гучною назвою «Кінець геополітичної Балтії». Я писав, що балтійські країни тепер будуть жити своїм життям — тихим і непомітним. Про них забудуть на Сході і не згадають на Заході. Їхніх письменників перестануть перекладати російською і не почнуть — німецькою. Їхніх акторів перестануть запрошувати на «Мосфільм» і не почнуть — до Голлівуду. За все тепер доведеться боротися. Однак це і є плата за свободу…
Я поїхав до Риги, поговорити про цей текст зі своїм однокурсником Айнарсом Дімантсом. Айнарс не дуже любив Юрмалу: в ній було, як на нього, забагато курортників і замало національного духу. (Тепер Айнарс очолює Європейський рух Латвії, а в Юрмалі немає ані курортників, ані національного духу). Однак я був готовий подискутувати і на Домській площі. Айнарс несподівано на мене майже образився. Він ввічливо зім’яв номер «Независимой» із моїм текстом і пообіцяв написати відповідь. Айнарсу дуже не хотілося, щоб його країна — і він разом із нею — перестали визначати долю імперії, від якої вони з такими труднощами відокремились… Він був готовий поміняти долю імперії на долю Європи, але не знав як…
Відтоді, щойно хтось із російських політиків робить заяву про неприпустимість вступу балтійських країн до НАТО, Айнарс запитує мене, чи усвідомлюю я, наскільки помилявся. Однак сьогодні, в цій милій кав’яреньці, я знову пересвідчився, що мав рацію. Балтії поталанило. Вона була західною провінцією величезної східної держави — і стала східною провінцією великої західної цивілізації…
А ми? Ким були ми?
Віталій ПОРТНИКОВ