Колишній президент Польщі Лех Валенса образився на Нобелівський комітет, який не нагородив нинішнього року премією Миру Іоанна Павла ІІ і назвав це рішення несправедливим. Я, чесно кажучи, негативних емоцій не відчув. Навіть навпаки. Нобелівська премія Миру має значення тільки тоді, коли виглядає підтримкою, демонстрацією поваги до людей, які ризикують, захищаючи гуманістичні цінності. Саме такою була свого часу премія, яку отримав Лех Валенса, лідер забороненої і зацькованої, але невмирущої «Солідарності». Саме такою була Нобелівська премія академіка Андрія Сахарова — в Радянському Союзі цією нагородою пишалися навіть люди, далекі від критичного ставлення до вмираючої системи. І саме такою є нагорода іранської правозахисниці Ширін Ебаді — не дивно, що офіційний Тегеран не насмілився це нагородження засудити, що само по собі вже непоганий симптом. Чи можемо собі уявити, як речник радянського МЗС вітає преміювання Андрія Сахарова?
А Нобелівська премія Миру, якою нагороджують державних діячів, виглядає інакше. Її стільки разів вручали людям, вся майбутня діяльність яких тільки девальвувала нагороду, що Папі ця премія не дуже потрібна. Можливо, це Іоанн Павло ІІ потрібний Нобелівському комітету. Однак аж ніяк не навпаки. І взагалі — що означає нагороджувати якимись відзнаками людину такого масштабу, людину, якій вдалося самим фактом власного буття на цьому світі підтримувати в нас моральний стрижень. Адже Папа — це не кандидат на премію, не політичний діяч, не державник... Він — явище. Принаймні в моєму сприйнятті, далекому від католицького захоплення. І я знаю, що саме так його сприймають багато людей інших вірувань і конфесій. Бо кожний може собі уявити, як важко залишатися людиною на цьому престолі. І саме тому є некоректним акцентуватися на релігійному консерватизмі Іоанна Павла ІІ чи його моральних позиціях, які можуть комусь здатися анахронічними. Так, скажіть собі, що він несучасний: таким несучасним міг би бути ваш дідусь, який недаремно прожив своє життя...Чи любили б ви його менше? І до того, чи не ця вірність принципам дозволяла Папі здійснювати вчинки ще й досі непоцінованої історичної ваги, йти до православних церков, до синагог і мечетей — і залишатися собою в цих неймовірних для його попередників духовних подорожах. І самим фактом свого існування протистояти процесам нищення всього людського, що чинилося в соціалістичних країнах... Однією нагородою більше — однією менше, що з того? Ми вже нагороджені — що є його сучасниками...