Президентські вибори в Абхазії нагадали мені про завершення політичної кар’єри першого президента цієї невизнаної республіки Владіслава Ардзінби. Звичайно, останніми роками Ардзінба тяжко хворів і про нього практично нічого не було чути, але він ще вважався символом тих неоднозначних подій, які привели до відокремлення Абхазії. Я спостерігав за діяльністю Ардзінби ще з часів союзних депутатських з’їздів — він з’явився у великій політиці саме тоді, в горбачовську епоху. Не вдаватимуся зараз у подробиці його президентської кар’єри, щоб не збитися на звичний жанр політичного коментування. Абхазька ситуація, як і все на Кавказі, — це дуже й дуже складно. І нині вже важко однозначно відповісти на запитання, чи це союзний (а потім російський) центр використовував Ардзінбу для того, щоб створити проблеми для неслухняної Грузії, чи, навпаки, Ардзінба використав ситуацію для того, щоб змінити склад населення республіки і домогтися її фактичної незалежності. Я не міг сприйняти його політичного стилю, але мені, чесно кажучи, неймовірно подобалося за ним спостерігати і з ним спілкуватися. Видавався інтелектуалом — можливо, трохи провінційним, але все ж таки з досвідом наукової, а не номенклатурної діяльності. Був особистістю — і з цим, напевне, погодяться навіть ті, хто вважає його особисто відповідальним за тисячі людських трагедій...
Одного погляду на наступників Ардзінби достатньо, щоб усвідомити, як змінилися часи. Той — кандидат від влади — кадровий чекіст із невиразним обличчям, тільки за рік до виборів призначений на посаду прем’єра... Така собі абхазька спроба створити власного Путіна — звісно, щоб сподобався справжньому Путіну, кремлівському. Другий — головний демократ і лідер опозиційних сил — звісно ж, колишній прем’єр-міністр і колишній перший секретар місцевого комсомолу. Я взагалі не знаю, чи можна на нашому просторі стати головним демократом без такої школи... Десь в аутсайдерах — хтось безкомпромісний, але також із досвідом прем’єрської або хоча б міністерської роботи... Погляд на це шоу масок переконує в остаточній перемозі політтехнологій — навіть у малесенькій республіці, де кожен знає все про сусіда, людям пропонують не особистість, а набір готових кліше, за який вони мають проголосувати... А це означає, що історія й політика остаточно пішли від нас, поступаючись місцем холодним і безперспективним схемам. Великі праведники давно вже залишили наші краї, а тепер настав час розпрощатися ще й із великими негідниками й радісно вигукнути: слава тобі, великий Ніхто!