Жорна й історія

Зусього створеного людиною, напевно, навіть годинник так не втілює час, як водяний млин. Годинник усього лише інструмент для його вимірювання, млин же — символ. Тут і філософське «усе тече, усе змінюється», і побутове — «усе перемелеться...»

Ще на початку ХХ століття, відповідно до дореволюційної енциклопедії Брокгауза, лише на Поділлі налічувалося понад дві тисячі водяних млинів. Нині про них нагадують лише напівзруйновані греблі. Сьогодні діючий водяний млин — диво дивне і рідкість. Навряд чи набереться два-три десятки по всій Україні.

Найунікальніший із них стоїть біля села Купин на Смотричі, напевно, найзнаменитішої з малих рік України. Млин тут з’явився більш як півтисячоліття тому. Якщо точніше, 1455 року. Вибір місця був не випадковим. Тут спокійна й некваплива течія Смотрича зненацька обривається вируючим водоспадом — до речі, найбільшим у Хмельницькій області. Древні будівельники вирішили використати природний перепад води і, проклавши хитромудрий обвідний канал, поставили на ньому млин.

Пізніше його не раз перебудовували. Останній раз на рубежі XIX і XX століть. Тоді ж і встановили новітнє, як на той час, швейцарське обладнання, яке успішно працює й досі. Сумніваюся, що будь-де в Україні знайдеться ще один такий древній млин із антикварним обладнанням.

Спостерігати, як працює це чудо інженерної думки, можна годинами. Величезні — до метра в діаметрі — чавунні шестерні, хитросплетення з сили-силенної довжеле-е-е-езних, іноді до шести метрів (!), ремінних передач... Все це крутиться, обертається, гримить, тріщить і пострілює цівками борошна...

Однак це не тільки розташований у древніх стінах діючий технічний музей. З історією цього млина дивовижним чином переплелися всі вузлові події української історії.

Богданів дуб

У червні 1653 року дорогою, прокладеною по греблі млина, у Купин вступило військо Богдана Хмельницького. Біля млина досі зберігся древній Богданів дуб — до однієї з його гілок великий гетьман прив’язав свого коня. Переказ розповідає, що через кілька днів ця гілка раптово всохла. «Ох, не на добро», — шепотілися люди.

Може, це усього лише переказ, але факт свідчить, що в розташований кілометрів за десять від Купина табір Хмельницького прийшла сумна звістка: у Молдавії мултанський паша розбив війська старого Волошського господаря і його українських союзників на чолі з Тимофієм Хмельницьким. Загинуло близько п’яти тисяч козаків. Цей факт призвів до бунту. Лише сміливість і красномовство Богдана Хмельницького, котрий не побоявся вийти до схарапудженого натовпу, врятували ситуацію. Після чого гетьман із військом був змушений спішно залишити Поділля й відійти під Білу Церкву.

Через кілька місяців, отримавши важку гарматну рану, помер і сам Тимофій. Для гетьмана це був подвійний удар — на улюбленого сина Богдан покладав усі свої надії. Гілка на дубі млина дійсно засохла не на добро. Смерть Тимофія стала важкою втратою не лише для Богдана, а й усієї України. Для Юрася Хмельниченка гетьманська булава виявилася непосильною ношею і країна сповзла в безодню Руїни...

Через 20 років Поділля захопила Оттоманська порта. Про нетривале турецьке панування нагадує розташований поруч із млином «турецький міст».

І тільки жорна млина, попри всі війни, повстання, смути і потрясіння, натужно поскрипуючи, продовжували перемелювати зерно.

Про дружбу народів, революціонерів
і золото партії

Населення Купина, як і все населення містечок Поділля, складалося з трьох основних громад — української, єврейської та польської. Сьогодні достеменно невідомо, в чию саме голову прийшла мудра думка провести капітальну реконструкцію застарілого млина, але в дев’яностих роках XIX століття ця ідея, як-то кажуть, «заволоділа масами». Гроші збирали в складчину усі — і православна українська, і католицька польська, і юдейська громади. Допоміг грішми і місцевий російський поміщик. Обладнання вирішили закуповувати не будь-де, а в Швейцарії, куди з чималою торбою, наповненою золотими червінцями, було відряджено великий гурт селян.

Цілком випадково вдалося знайти онука Юлія Китлинського, одного з тих, хто їздив у Цюріх по устаткування. Олексій Олексійович Китлинський у Купині давно не живе.

«Мій дід у тій групі був приставлений помічником до скарбника, — розповідає Олексій Китлинський. — І виконував функції перекладача, оскільки вільно володів німецькою, як і ще п’ятьма мовами — у гімназії навчили». Пізніше Юліана Китлинського і ще кількох людей залишили на стажуванні на одному з швейцарських млинів. Подоляни повинні були досконально вивчити всі нюанси, позаяк вони самі мусили встановити складну техніку, а потім експлуатувати її і, у разі потреби, ремонтувати.

Слід зауважити, що на той час Цюріх надзвичайно полюбився російським революціонерам. А враховуючи, що російська громада була не такою вже й малою, зустріч купинчан з останніми була неминуча.

«За сімейними переказами, наші односільчани познайомилися там ледь не з самим молодим Леніним». Що цілком імовірно — час перебування купинців у Швейцарії збігається з першим візитом у цю країну і Володимира Ульянова.

Коли делегація разом із закупленим устаткуванням, а це кілька залізничних вагонів, зібралася на батьківщину, революціонери запропонували заодно прихопити і нелегальну літературу. «Два хитрі поляки, у тому числі й мій дід, — згадує Олексій Олексійович, — зметикували, що на цьому можна непогано заробити. Тим більше що борці з царатом обіцяли добре заплатити». Потай від інших вони наповнили ящики з технікою нелегальними газетами і книгами. Революціонери були дуже задоволені і не поскупилися — вагони з устаткуванням — це вам не банальні валізи з подвійним дном.

Ешелон прибув на станцію Дунаївці, до якої від Купина добрих кілометрів тридцять. Техніку волами і кіньми перевозили потім цілий рік. Цікаво, що нелегальщини в ящики засунули стільки, що навіть після перетинання кордону і передачі «товару» замовнику брошури ще довго знаходили в найнесподіваніших місцях. Література, до речі, зажила у місцевого населення величезної популярності. Головним чином через тонкі аркуші цигаркового паперу, на якому її було надруковано. Цигарки з нього крутили ледь не до середини 30-х. А от що за твори там були — не пам’ятає ніхто...

У 20-х історія з революційною контрабандою отримала несподіване продовження. Юліан Китлинський незабаром став головним мірошником. Жив він у великому будинку поруч із млином. У одній половині будинку мешкала сім’я мірошника, в іншій — єврей, орендар млина. 1924 року власті вирішили зробити Купин повітовим центром Смотрицького повіту. Влада поклала на будинок око для якихось адміністративних потреб. Як тоді водилося, сім’ю Китлинських і сусіда виставили на вулицю.

Ось тут і згадав мірошник, що і він у минулому доклав руку до великої справи революції. «Дід написав у губком КП(б)У великий лист, у якому нагадав про свій внесок у боротьбу з царатом, — розповідає Олексій Олексійович, — а як свідка назвав ім’я одного досить відомого більшовицького вождя». З Кам’янця-Подільського (у той час губернського центру) направили в ЦК запит. Високопоставлений комуніст згадав той давній випадок і відповів, мовляв, таки-так, літературу Китлинський перевозив, ось тільки лише не задарма. І якщо його виселили, то так йому і треба, бо «шляхтич надумав погріти руки на революції». Щоправда, як виявилося, на полум’ї революції «погрів руки» не лише контрабандист-невдаха. «Сума, названа більшовицьким вождем, — каже Олексій Олексійович, — досить сильно різнилася від тієї, що одержали на руки кур’єри». Різниця ж пішла в кишеню «полум’яному революціонеру».

«Пізніше цю історію мій батько частенько розповідав мені в повчання, — продовжує Олексій Китлинський. — Мовляв, ці вилупки, попри всі їхні правильні слова про благо народу, завжди гребли під себе і ніколи не гидували можливістю щось поцупити».

Сам Юліан Китлинський незабаром після описаних подій тяжко захворів. Спочатку на тиф, а потім, ледь видряпавшись, — ще й на запалення легенів. Це, попри богатирське здоров’я, його й доконало. Цікаво, але роки народження і смерті у нього такі ж, як і у Леніна — 1870—1924...

Справу батька продовжив його син Олексій. «Спочатку був на підхваті у діда, — згадує Олексій Олексійович, — після помічником мірошника, потім став головним мірошником». На початку 30-х Олексій Юліанович поїхав навчатися до Києва, у технікум. «Коли 1932 року мій батько приїхав на навчання після канікул, виявилося, що з усього курсу живими залишилося тільки двоє — він і його земляк із села Спасівка...»

…Поки «швейцарська делегація» вивчала техніку в Цюріху, їхні земляки теж не сиділи склавши руки. Методом «народного будівництва», в якому брало участь усе населення містечка, значно збільшили греблю і побудували додатковий корпус для швейцарських машин.

Коли усе змонтували, вийшов своєрідний новітній технічний центр. Крім власне мірошницького обладнання, котре дозволяє отримати борошно 16 видів і близько двадцяти видів круп, турбіна, встановлена замість традиційного колеса, надавала руху потужній динамо-машині, токарському, фрезерному, розточувальному і свердлильному верстатам. Сільський млин сяяв електричними вогнями навіть тоді, коли в більшості міст імперії ще користувалися свічками і гасовими лампами. Електрикою користувалися навіть у роки «розрухи» і Громадянської війни, щоправда, кожну лампочку тоді берегли, мов зіницю ока, — вони були на вагу золота.

Одноосібного власника у технічного чуда не було. Млин перебував у спільній власності всіх трьох купинських громад. Безпосередньо управляв усім орендар, котрого призначали на загальному сході. Доходи, а вони були чималі, розподіляли на благо всього населення.

До речі, у Купині за останнє століття не було жодного єврейського погрому, що ще раз підтверджує той факт, що в основі всіх міжетнічних і міжрелігійних конфліктів лежать винятково економічні причини. Більше того, у Громадянську війну українці й поляки кілька разів у всеозброєнні виходили на греблю млина, по якій тоді проходила єдина дорога, що веде в Купин, аби не допустити загони погромників і захистити своїх односільчан.

Трагедія синів Ізраїлевих, золото партії та «шмайсер»

Незабаром після початку окупації в Купин ввійшла есесівська зондеркоманда. Останньою дорогою для сотень синів Ізраїлевих стала дорога, котра вела по греблі млина. Відразу ж за нею, на горі, що височіє над ставком, знаходилося єврейське кладовище. Там їх усіх і розстріляли. За спогадами старожилів, кілька днів після цього під горою бив фонтан із крові.

Карателі спочатку традиційно сказали своїм жертвам, що їх усього лише переселять в інше місце. І тільки пройшовши через греблю, люди зрозуміли, що їх чекає. Тоді ж, не змовляючись, всі узяті із собою цінності викинули в Смотрич. Досі біля водоспаду після повені знаходять золоті каблучки та сережки...

Про те, що в Купині в минулому жили євреї, нагадує лише старе кладовище з братерською могилою і занедбаною синагогою...

«Мій двоюрідний брат Мишко, — згадує Олексій Олексійович, — вирішив помститися німцям за розстріляного друга. На той час есесівці вже забралися геть. У Купині було лише три німці — інтендант, котрий збирав продподаток, і два солдати передпенсійного віку». В одного з них хлопчак і вкрав автомат. Вкрасти-то вкрав, але що далі з ним робити — не знав, та й сил натиснути на курок замало було. У результаті «шмайсер» був благополучно утоплений у ставку млина. «Німці швидко «вирахували» злодюжку, — продовжує Олексій Олексійович. — Мишка відшмагали, а от украдений автомат це не компенсувало».

Проблему вирішили полюбовно: «Офіцер прийшов до моєї бабці, вони перебалакали. Після поїхали на залізничну станцію Дунаївці, — розповідає Олексій Олексійович. — У бабці залишалися ще п’ять золотих червінців — залишок того самого «золота партії», свого часу сплаченого діду за контрабанду революційної літератури. Там, в одному з ешелонів, які йшли на Східний фронт, за це золото і був куплений новий автомат».

Життя хлопчака було викуплено за «золото партії» на тій самій залізничній станції, куди багато років тому в ящиках із обладнанням для млина було доставлено нелегальну літературу, за яку цим самим золотом і було сплачено.

Перед приходом Червоної армії німці спробували було вивезти устаткування млина, але це їм не вдалося. Зникло лише кілька важливих частин від електрогенератора, після чого, попри всі хитрощі, його так і не вдалося «оживити».

Наші дні

Сьогодні млин, як і раніше, належить всій громаді і перебуває у віданні Купинської сільради. Обслуговують його батько і син Калатіни. Вони і мірошники, і механіки. Років сім-вісім тому народу було більше. У сезон млин працював у три зміни — зерно привозили з усіх околишніх сіл. Але пізніше майже в кожному з’явилися свої, сучасні млини, котрі працюють на дизпаливі чи електриці. Тепер Калатіни обслуговують лише односільчан, виробляючи за день до двох тонн борошна. Щоправда, з огляду на динаміку цін на енергоносії, справедливо очікують повернення клієнтури з ближніх сіл — на відміну від солярки вода в Смотричі дармова.

Як і годиться на млині, на Купинському водиться всіляка погань. У всякому разі так запевняють місцеві жителі. Щоправда, Микола Калатін із цим категорично не згоден, а нічну метушню та лиховісні завивання приписує совам, які масово злітаються закусити жирними мишами з млина. Не знаю, наскільки він має рацію, але деякі закутки млина, а найбільше напівпідвал, можна з успіхом використовувати для зйомок голлівудських страшилок. Особливого колориту надають присипані борошном лиховісні нетрі павутиння.

На жаль, за всієї своєї унікальності, об’єкт не є пам’ятником під охороною і юридично статус давнього млина нічим не відрізняється від статусу банального корівника. Тому немає ніякої гарантії, що унікальне устаткування одного чудового дня не перетвориться на звичайний брухт...

А поки млин, який цього року відзначить свій 550-річний ювілей, працює. Смотрич усе так само обертає важкі жорна. Усе тече, усе змінюється. І тільки хліб — вічний.