Навряд чи будь-який інший епізод церковного шлюбу приваблював так радянських режисерів, як читання Апостола. Пам’ятаєте, яким громовим голосом, змушуючи зіщулитися всіх жінок і розправити плечі чоловіків, кінематографічний дяк виголошував: «Жона нехай убоїться мужа свого!..»? Щось не згадується, чи лунали в фільмі слова, які раніше йдуть в обряді вінчання: «Чоловіки, любіть своїх жінок, як і Христос полюбив Церкву» (Ефес. 5:25).
Наша міфологізована свідомість, занурена в світ утопічних ілюзій, сприймала і продовжує сприймати Церкву як складову частину архаїчного побуту. І навіть для відносно здорової частини суспільства, яка щиро перейнялася ідеєю власного воцерковлення, вінчання в православному храмі ще й досі нерідко означає прийняття уявних правил поведінки російських бояр епохи «Домострою». А переважна більшість вінчаних у наших храмах після 1991 р. взагалі не замислилася над сенсом прийнятого таїнства, переживши його як красивий обряд, що став модним доповненням до вже звичних світських «урочистих реєстрацій шлюбу».
Православне ж вінчання не тільки відзначається естетичною красою й гармонійністю. Воно відображає глибокий духовний сенс християнського подружжя — творити нову єдність вільних особистостей, котра дозволила б кожній із них реалізуватися сповна, що не можна зробити наодинці. І слова апостола Павла «А жінка нехай боїться свого чоловіка» (Ефес. 5:33) набувають у цій системі понять іншого сенсу. «Боятися» чоловіка належить, як належить боятися Бога, — тобто шанувати й любити його, ставитися до нього з абсолютною довірою.
Безумовною основою для розуміння християнського шлюбу є старозавітня Книга Буття. В ній ідеться про людину як носія свідомості й свободи, що прагне до опанування свого внутрішнього життя, коли приймає Заповідь не споживати плоду з Дерева Пізнання добра і зла. Людина виявляє творчу свободу, створюючи мову й підпорядковуючи собі тварин (Бут. 2:19-20). І лише після цього, коли Адам уже засвідчив свій вільний творчий потенціал, шлюб постає як його найяскравіше втілення. Як вищий етап людського вдосконалення.
Перехід кожної особистості на цей етап розглядається Церквою як велика радість. Адже, за свідченням богословів, шлюб є залишком раю на землі, не знищеним великими світовими катастрофами й не оскверненим гріхом праотців. Під час вінчання знов і знов лунає заклик перейнятися радісним відчуттям цього таїнства. Але разом із тим ми несподівано чуємо спів про святих мучеників, які «славно страждали і вінчалися». Бо ж шлюб — це добровільна жертва, зречення людської самодостатності, посвята себе іншій особі, вияв готовності віддати для неї життя і взяти на себе її вади.
Через шлюб здійснюється піднесення людини на понадособистісний рівень. Той рівень, який відображає подолання індивідуальної обмеженості, піднесення у власному практичному бутті до осягнення найбільшої з таємниць — таємниці Триіпостасного Божества. Справжня повнота буття людини як образу і подоби Бога, Єдиного в Святій Тройці, досягається через благодатне єднання чоловіка й жінки в подружній парі, в яку їх сполучає Бог. Монаші обіти є не запереченням шлюбу, а іншою формою союзу любові, який здійснюється у великій сім’ї — Христовій Церкві.
Знаю кумедний випадок з «новим росіянином», котрий пропонував одному священикові гроші за те, щоб у чині шлюбу було випущено присягу зі словами: «і не залишу тебе аж до смерті». Чоловік готувався до шлюбу, але хотів мати шанс злегковажити його... Тим часом дослівно «шлюб» і означає «присяга» (від староукраїнського «шлюбувати» — присягати, давати обітницю). І коли в українському обряді традиційний візантійський чин вінчання доповнився присягою молодих — а за часів свт. Петра Могили (XVII ст.) це була загальна практика, — поряд зі старою назвою чину стало вживатися слово «шлюб».
Християнське подружжя унікальне й абсолютно моногамне. Його ідеали найбільш повно збережені у вимогах, що ставляться і сьогодні до подружнього стану священиків. За канонами, рукоположення не може прийняти не тільки одружений вдруге, але й чоловік, одружений на розлученій жінці. І хоча Православна Церква згодом мусила дозволити розлучення, але вони дозволяються у виняткових випадках і то лише правлячим архиєреєм. Єдиною юридичною підставою для розлучення може вважатися перелюбство іншого члена подружжя. Помісні Церкви можуть дещо деталізувати підстави для розлучень, додаючи до них, скажімо, виявлені збочення або безплідність, зникнення іншого члена подружжя безвісти тощо. В кожному разі, однак, для Церкви фраза «не зійшлися характерами» не виглядає достатнім арґументом для розлучення. І якщо вже церковне розлучення надане й дозволяється прийняти шлюб вдруге, то чин вінчання другошлюбних набуває покутних рис, а кожен, хто вінчається вдруге, має відбути покуту. Це може стосуватися й третього шлюбу, в рідкісних випадках дозволеного Церквою. Четвертий же шлюб Православна Церква однозначно й категорично забороняє.
Позірна суворість вимог щодо християнського шлюбу спричинена вельми важливою роллю подружнього стану в перспективі спасіння. В апостольських посланнях зустрічається дуже характерне визначення сім’ї: домашня церква. Скажімо, апостол Павло в посланні до коринфян згадує «Акилу й Прискиллу з домашньою Церквою їхньою» (1 Кор. 16:19), а зичачи Филимонові миру та благодаті, пересилає ті самі побажання його «Церкві домашній» (Флм. 1:2). І це не просто красива метафора. Подружжя є прообразом Церкви, становлячи перше зібрання скликаних Божою волею людей. Вже перших людей, праотців Адама і Єви.
За тридцять три роки до таїнственного утворення Церкви через зішестя Святого Духа новонародженого Спасителя зустрічає в печері Свята Родина — Пречиста Мати Ісусова і праведний Йосиф Обручник. Божий Син приходить у земну родину, благословляючи її Своєю присутністю. Коли ж тридцятирічний Ісус вирушає на проповідь Слова, Своє перше чудо Він чинить, благословляючи молоду родину на весіллі в маленькому галилейському містечку Кані. Епізод з Євангелія від Іоана про перетворення води на вино під час цього весілля (Ін. 2:1-11) обов’язково зачитується на православному чині вінчання.
Але подружжя не тільки є прообразом Церкви. Воно саме стає «домашньою Церквою», бо відкриває простір для здійснення людиною своєї основної місії в світі — діяльної любові до ближнього. Христос постійно навчав апостолів критично ставитися до показної абстрактної любови до вищих цінностей, зразком якої виступали фарисеї, якщо вона не втілюється в любові до іншої людини, не сповнена конкретних проявів. Улюблений учень Христа, Іоан Богослов, дав чудову формулу, яку невтомно повторюють у Церкві: «Як хто скаже: Я Бога люблю, та ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, Якого не бачить?» (1 Ін. 4:20). Християнська родина й покликана насамперед навіть не до народження й виховання дітей — хоча це також її важлива місія, — а до іспиту любові, котрий складає кожен з членів подружжя перед Богом.
Чоловік і дружина проходять цей іспит, навчаючись бачити й цінувати у партнері особистість з її власними правами, індивідуальною вдачею, думкою, котра далеко не завжди збігається з поглядами іншого. Перші проблеми в родині з’являються часто через брак поваги до особистості партнера, нав’язування стосункам форми диктату лідера або постійного змагання поглядів. У переважній більшості важких непорозумінь виявляється, що їм можна було б запобігти, коли б у відповідну мить у подружжі пролунали найпотрібніші слова: «пробач».
Слова «домашня Церква» аж ніяк не означають перенесення на родину молитовного устрою Церкви. Адже родина не наслідує Церкву, а входить до неї як складова частина зі своїми унікальними особливостями. Не існує єдиних приписів для кожної сім’ї, що стосувалися б спільних духовних вправ. Але православна традиція виробила багатий досвід зміцнення сім’ї через спільну участь у церковному богослужінні, налагоджену дисципліну посту, родинну молитву.
Біблія дає взірець високої пошани до таємниці подружнього тілесного співжиття. Його чистота підноситься до містичних вершин зіставлення зі стосунками Небесного Жениха і Його народу в «Пісні над піснями». І саме пошана до дару подружньої любові спонукає Церкву навчати бережного ставлення до її чистоти, охорони перед руйнівними впливами ззовні. Православна мораль вимагає зберігати незайманість до шлюбу зовсім не через нерозуміння сили статевого інстинкту, про який так багато говорилося в останні десятиріччя. Античні Греція і Рим, в яких відбувалося становлення Церкви, були не менш розбещеним суспільством, ніж сучасне західне. Культ чуттєвості й сили вже тоді визначав спосіб життя суспільних еліт, стаючи головною причиною виродження патриціянських родів. Християнська цнотливість була чимось абсолютно чужим і незвичним у цьому світі моральної вседозволеності. Та саме нова культура подружнього життя виявилася силою, що вистояла під час руїни античної цивілізації, сформувала мораль нової Європи з системою пріоритетів, опертих на євангельські засади.
Психологічна захищеність сім’ї неодмінно включає оборону права на інтимність подружніх стосунків. Кожен відповідальний психіатр підтвердить, що зосередження уваги на зовнішніх, фізіологічних сторонах подружнього співжиття справляє руйнівну дію на родинні взаємини. Церква вчить панувати над інстинктами, будувати подружнє життя як гармонійне ціле, де пріоритет належить духовному єднанню подружжя, а тілесні стосунки, як і господарчі відносини, виростають на цьому єднанні любові, входять до нього як істотний, але не першочерговий компонент. Звідси — рекомендації під час посту утримуватися від подружнього співжиття, застереження від штучних методів запобігання вагітності.
Зайве нагадувати про категоричне неприйняття Церквою ідеї штучного переривання вагітності. Вбивство ненародженої дитини ще більш потворне, ніж убивство дорослої людини, і тягне за собою неминучу кару. Кожен вчинений аборт важким тягарем лягає на душу обох батьків, винних у загибелі немовляти, і фатально позначається на майбутньому їхньої родини.
Сім’я — унікальне середовище, де плекається дар взаємної відкритості й абсолютної довіри членів подружжя один до одного. Не всім легко навчитися знаходити в собі й реалізовувати цей дар. Підготовка до шлюбу потребує насамперед глибокого самоаналізу, усвідомлення себе як особистості, здатної любити, оберігати, шанувати іншу людину. Буває, що цю підготовку очолюють парафіяльні священики, провадячи навчання молодих подружніх пар. На жаль, в Україні така практика все ще не є повсюдною. Але кожен із членів майбутнього подружжя повинен сам подбати про те, щоб перед вінчанням присвятити кілька днів іспитові совісті, який завершився б сповіддю.
Ще до XV ст. зберігався звичай причастя молодих у день одруження. Реліктом цього звичаю лишилася спільна чаша, котру випивають молоді наприкінці вінчання. На жаль, нині у день шлюбу майбутнє подружжя має зовсім інші клопоти, швидше господарчі, ніж духовні. Тому краще перенести сповідь і причастя на останні неділі перед вінчанням, щоб приступити до шлюбу в стані освячуючої Божої ласки. Православний священик має право відмовитися вінчати осіб, які не сповідалися й не причащалися понад рік.
«Покине... чоловік свого батька й матір свою, та й пристане до жінки своєї, і стануть вони одним тілом» (Бут. 2:26), — промовив Адам, вперше споглядаючи на створену з його ребра істоту. Цим єдиним тілом і має стати православна сім’я. Сім’я, створення якої благословив Христос у Кані Галилейській, і яку апостол називає «домашньою Церквою». Спільнота вільних особистостей, поєднаних Святим Духом і сповнених творчої сили любові.