Сучасні соціологічні дослідження доводять, що наші громадяни не планують довгострокових стратегій майбутнього. Мало того, багаторічна зацикленість на проблемах сім’ї, здоров’я та забезпечення більш-менш сталого добробуту — це не просто проблема кожної окремої родини, це історія соціальних страхів цілого суспільства та непевного, залежного від сваволі влади чи оточення самопочування індивіда в соціумі. А планувати майбутнє на роки вперед допомагає соціальний інтерес до життя, прагматична гнучкість свідомості, яка й відводить громадянинові гідне місце в суспільстві.
Майбутнє на виріст
Київський міжнародний інститут соціології провів соціологічне дослідження «Бачення мешканцями України свого майбутнього». Характерно, що часто замислюються про своє майбутнє тільки 59,1% громадян, ніколи — 6,2%. Респонденти, яким за п’ятдесят, дещо менше думають про власне майбутнє порівняно з молодшими віковими групами, і це дивно, оскільки вони перебувають у вельми продуктивному для професіоналів віці. Українці у своїй більшості не заглядають у далеке майбутнє: так, кілька місяців чи років наперед осягають уявою 47% опитаних, виключно завтрашній день — 32,6% , період у кілька десятків років — 10,6%. Проте 51,9% дивляться в майбутнє з оптимізмом, 20,2% бачать його таким самим, як і сьогодення, а завтрашній день видається гіршим за сьогоднішній 15,1% громадян. Визнали, що вже не мають майбутнього, — 2,7%.
Характерно, що для 71,7% людей найважливішою в майбутньому сферою є сім’я, далі йде здоров’я — 67,5%. Цікаво, що гроші, матеріальне благополуччя відзначили як значуще в майбутньому 47,2% респондентів, робота і кар’єра виявилися значущими в майбутньому лише для 18,5% респондентів — а це свідчить, що більшості українців все ж таки доводиться виживати за рахунок робочих місць (де вони є взагалі), де платять переважно не за кваліфіковану працю. До того ж оптимізм таких людей обумовлений переважно патерналістськими настроями. Незначна роль у стратегії майбутнього освіти і навчання (за неї виступають лише 3,7% опитаних) також не сприяє майбутнім успіхам у роботі.
— Ми запитували в людей, від кого, на їхню думку, залежить їхнє майбутнє, — розповідає директор з консалтингу КМІС Дмитро Кракович, — виявилося, що понад 50% молоді (у віці 18—29 років) вважають, що майбутнє залежить від них особисто. Таку думку поділяють 38% людей середнього віку (30—49 років) — напевно, вони вже набули певного досвіду розчарувань. Серед старших людей покладаються на себе лише 20%, решта — на державний патерналізм. До того ж для людини похилого віку за сучасних умов втрата роботи є фатальною.
Цікаво, що пересічному українцеві гроші і навіть здоров’я зазвичай потрібні не як капітал, а з якоюсь конкретною метою. У відкритих інтерв’ю ми часто чули, наприклад, таке: «Мені потрібні гроші для того, щоб одружитися» або «Я лікуюся, щоб народити дитину». Трудоголікам-американцям наші люди видаються взагалі якимись розслабленими. У Сполучених Штатах цінність роботи ставлять дуже високо. А наші люди за сучасних умов висувають такий аргумент: «Хоч як би я працював, квартири все одно не куплю».
До речі, 22,9% респондентів визнають, що для того, аби досягти бажаного для себе майбутнього, роблять достатньо, але могли б робити й більше. Визнали, що вкладають у свою майбутню перспективу все, що в їхніх силах, 60,4% респондентів.
Виявилося, що українці досить чутливі до проблем майбутнього людства, і це виводить їх за межі «хати з краю цивілізації»: адже серед глобальних змін у світі, які можуть посприяти здійсненню бажаного для них майбутнього, 50,7% з опитаних називають поліпшення екології Землі, 48,2% — подолання голоду, бідності, хвороб. Часто серед цінностей майбутнього відзначали також і краще порозуміння між людьми (43,8%), зменшення кількості конфліктів та війн (33,4%). Проте, як і зазвичай у нашій країні, котра ще не позбулася пострадянського феодалізму, розвиткові науки і техніки віддають належне лише 14,8% опитаних.
Передчуття майбутнього
Майбутнє — категорія системотворча. Готувати себе до майбутнього означає творити і розвиватися, розвиваючи при цьому навколишній світ.
— Проблему майбутнього слід розглядати з погляду наявності в Україні соціального капіталу, — вважає завідувач відділу соціальних експертиз Інституту соціології НАНУ доктор економіки та соціології, професор Юрій Саєнко. — Соціальний капітал — це рівень солідарності громадян, здатності самоорганізовано виробити певні спільні дії чи утворити спільні інституції. У 80-х роках американці, щоб не забруднювати навколишнього середовища і зменшити потік автомобілів на трасах, видали закон, згідно з яким за сто кілометрів до Нью-Йорка з водіїв, які не везуть бодай двох пасажирів, стягували штраф — відтак у місто замість трьох автомобілів в’їжджав один. Люди, які їхали до міста на роботу, самі організовувались у групи і визначали місця зустрічі. Це — приклад самоорганізації.
У нашому моніторингу нас цікавила частка респондентів (у відсотках), згодних брати участь у суспільнокорисних акціях. Допомагати інвалідам молодь зголошується за певну плату, а літні люди безплатно. Так само і з організацією дозвілля, участю в забезпеченні правопорядку, в озелененні та впорядкуванні території. Молодь є найбільш меркантильною частиною нашого населення. І це не прагматика, а рвацтво. Прагматично — знайти діяльність або справу, в яку можна дещо вкласти й отримати максимум прибутку, якщо людина сама обирає найефективніший варіант. Молодому ж рвачеві потрібно все й одразу, наче він живе останній день.
Цікаво порівняти, як планують своє життя люди, котрі живуть на Сході і на Заході України. Горизонт планування свого життя на Заході становить чотири місяці, а на Cході — шість. Пов’язують свої інтереси з майбутнім України 61% жителів Заходу і 59% жителів Сходу. Повернутися до планової радянської економіки воліють 19% жителів Заходу і 34% Сходу. Значна відмінність між жителями Заходу і Сходу спостерігається в оцінці своєї громадянської цінності: з тим, що держава ніколи не має порушувати права і свободи громадян, погоджуються 70% перших і тільки 58% других. З тим, що Україна повинна рівнятися на розвинені країни Західної Європи, згодні 71% жителів Заходу і лише 18% Сходу.
Тривожно, що із залежністю рівня життя кожного громадянина від його власної праці погоджуються лише 20% жителів Заходу і 12% Сходу. Патерналістська радянська держава зомбувала народ, знищивши людину-майстра, повагу до власника, інтелігенцію. Модель життя переважної більшості наших людей — це страх перед державою і простягнута рука. До того ж за Дніпром усе ще не бачать Заходу, а Росія — поруч.
У баченні майбутнього сучасним українцем стикаються кілька тенденцій. У менталітеті українця вкорінене архетипне уявлення про циклічність майбутнього. Усе дуже просто: улітку готуватимемо варення — узимку питимемо чай із ним. Старий анекдот: «Чому ви не будуєте лазні? — Ми в озері купаємося.— А взимку? — А скільки там тієї зими?».
На зміну споглядальному сприйняттю прийшло планове: згори нам усе спустять. Майбутнє звелося до планування, і це переросло в чітке уявлення про свою перспективу: школа, інститут, робота, зарплата, квартира, черга на меблі... Аби зробити кар’єру, потрібно вступити до партії. Не життя, а суцільний регламент. Радянська дійсність — це була м’яка модель в’язниці.
Третя модель життя — модель невизначеного майбутнього. Старше покоління живе за інерцією. Батьки сучасних молодих людей поринули в заробітчанство. Дітей виховують комп’ютер і телевізор, а ще «однорукі бандити». У свідомість західної людини чітко вкарбувалася модель порядку. Ми цього позбавлені. Порядні батьки намагаються дати своїм дітям певні базові цінності, проте більшості з них вони видаються абстрактними: ну працюють батьки на якихось фірмах... Цікавими для них сьогодні є цінності інструментальні, модні, руйнівні. Невизначена реальність розмиває систему цінностей.
У соціології є такий показник: «Як люди адаптуються до нових умов життя». Молодь ніби добре адаптується. Але ж треба запитати: а що це за умови? Швидке заробляння грошей, отримання зарплатні в конверті — це перспектива незабезпеченого пенсійного майбутнього. Це і невизначена модель життя, і викривлене про нього уявлення. Переважно в цій моделі й живе молодь. Українське село живе за архетипною і плановою моделями, а місто — у сурогаті між планом та невизначеністю.
Український соціум — це постгеноцидна, постімперська, постчорнобильська, постсовєтська, посткучмівська спільнота, яка стоїть спиною до майбутнього. Після Майдану була надія, що наша нація стала «суспільством нових шансів», а ми знову повернулися до «суспільства старих і сумнівно нових цінностей». Усім нам треба терміново шукати сфери спільної загальнонаціональної діяльності — єднатися у взаємодії, працювати на зміни національної спільної свідомості, маючи суспільно-державну програму українізації національної свідомості. Майбутнє потрібно проектувати.
З філософського погляду, проект майбутнього — це пошук нової цілісності, яка десь там — за обрієм, це пошук нового соціального порядку. Проектування майбутнього — це перетворення какофонії невизначеності в струнку визначеність, яка у свою чергу породжує нову невизначеність. Це — намагання зменшувати почуття абсурду, що його Альбер Камю визначає як «розлад між людиною і життям, яке її оточує»... За Камю, «почуття абсурду породжується не з простого розгляду одиничного факту і не з окремого враження, а висікається в процесі порівняння наявного стану речей із певного роду дійсністю». Камю неначе віднайшов одну з формул життя: «Людина, яка втратила надію і усвідомила це, перестає належати майбутньому». Мета проекту майбутнього полягає в тому, щоб заповнити час і простір інноваційною подієвістю — віхами рішень, ухвалених сьогодні.