Чи змінює нас війна? Ні, йдеться не про ті зміни в поведінці, які так само очевидні, як очевидні перша сивина чи зморшки. А про приховані, невблаганні й усеохопні, які навалюються на людину немов приливна хвиля і тягнуть, змушуючи чіплятися за все, що потрапляє під руку, та так, що вивертається вікове каміння і зриваються слизькі черепашки, оголюючи справжній рельєф дна.
Людина змінюється. Але тільки стосовно чогось. Хоча б і стосовно себе - попередньої. А якщо це "щось" - надзвичайне, то нормальна поведінка людини мимоволі набуває рис аномальності в очах інших.
Це такий дивний стан, коли людина виявляє, що вона незвичайна, хоча сама цього не відчуває. Так кажуть інші. Наприклад, усі кажуть, що вона - справжній герой. Поважають, шанують, захоплюються. А вона вважає, що поводилася як і завжди, тобто як повинна була. У жахливих, проте, обставинах. Яких, без перебільшення, не опишеш словами.
Я таку людину знаю особисто. І ви таких знаєте, і багато хто - теж. Пройшли ці люди, як кажуть, вогонь, воду і мідні труби. І ще багато чого, чому й назви поки що немає.
Бо в нас - війна.
Немає і не буває ніколи й ніде якоїсь явної демаркаційної лінії. Отут у нас - війна, а отут - уже зовсім не війна, можна торгувати, красти, пиляти й брехати, як і зазвичай.
"Зазвичай" скінчилося. Війна - скрізь, з накраденим далеко не втечеш - отака всесвітня туга в очах частини досвідчених політиків. А інша, молода частина теж тужить. Планували віджати в перших при спробі втечі, а в результаті - і тут пролетіли.
Що вже тут про нас із вами? Потрясіння зачіпають якщо не нас самих, то інших - близьких і далеких нам людей. Рикошетом поцілюють нас. Рикошет буває гіршим, ніж пряме влучання.
Звичайно, живе дехто у своєму світі: геть відморожений і нечутливий до страждань інших. Це примітивна система психологічної невразливості, яка убезпечує від загрози небуття. Тобто відчуття невразливості вона дає, а самої невразливості - ні.
Існування у війні, незалежно від того, відбувається воно в стані свідомої участі чи неучасті, не тільки трансформує особистість людини, а й формує в неї синдром "уцілілої", тобто різні посттравматичні стресові синдроми. Останніми роками у світовій психології все це знайшло лише вузькоклінічне потрактування, що позначили поняттям "посттравматичний стресовий розлад" (ПТСР). Страждають і ті, хто думає, що вдало сховалися в самоізоляції. Причому наслідки можуть бути важчими, ніж при відкритих формах розладу.
Якщо в нас тотальна війна, то ми всі - учасники бойових дій. Усі учасники Майдану по суті брали участь у бойових діях. Те, що переважна більшість залишилася в живих, і усвідомлення ступеня ризику прийшло із часом, загальної картини ПТСР анітрохи не змінює. У цьому випадку навіть загострює. Але я повернуся до тих, хто воював на Майдані, трохи згодом.
Усі військовослужбовці і добровольці поза визначеною зоною АТО вздовж кордону, які постійно зазнавали провокацій і диверсійних нападів, перебувають у стані не меншого стресу, ніж ті, хто вступає у боєзіткнення. Якщо ви з дня у день бачите, як вертолітна ланка противника розгортається в бойовий порядок, але все ніяк не відкриває вогню, а вночі вас сліплять прожекторами, і тривожний вогонь імітує снайперський терор, то одного разу вам просто захочеться вибігти в чисте поле, і начхати вже буде, що воно - мінне.
Усі добровольці, які переживають за своїх підопічних. Усі родини, які чекають своїх, усі друзі-товариші...
Та що вже там, уся ж річ не в перелічуванні благородних людей і спільнот. Організм людини так улаштований, що фізіологічно боягуз і негідник може страждати не менше, ніж хороша людина. І, можливо, краще було б, щоб цей негідник заспокоївся і не отруював життя оточуючим своєю панічною атакою, адже оточуючим і без того не по собі - у кожного свої причини.
Усім нині якось не по собі. Ми бадьоримся, підтримуємо одне одного, посилаємося на погоду, тиск, вік, сімейні негаразди й ПМС, але неприємним, геть неусвідомлюваним, фактом є те, що ми всі - на війні, і так чи інакше - у стані бойового стресу.
Симптоми бойового стресу істотно варіюють залежно від обов'язків, ваги й характеру травмуючого переживання, але даються взнаки єдиною характеристикою - відчуттям нестерпної тривоги.
Критерій нестерпності, звісно, дуже суб'єктивний. Та я в цьому разі описав би його так: тривога не зникає за жодних умов, хоч би що ви приймали, жодне зменшення в рази не порятує від неї. Хоча притлумлення натурально сприймається як полегшення.
Адже участь у боєзіткненнях - не єдиний стресор. У тих, хто відповідає за поховання і реєстрацію загиблих, спостерігаються гнів, тривога й соматичні недуги. Підвищена дратівливість і водночас сентиментальність, порушення сну, нав'язливі кошмари.
Жорстоко звучить, але в більшості тих, хто зазнав поранення, - менше симптомів тривоги й бойового виснаження (це не означає, що їх немає зовсім), ніж у людей без фізичних травм (за винятком глибоких каліцтв та ампутацій). Бо парадоксальним чином поранення усуває джерело тривоги.
Тут часто криється нездоланне ірраціональне бажання рвонути в бій, навіть без команди. Зрозуміло, мотивації вищого порядку присутні. Але слід пам'ятати, що голова наказує тілу через фізіологію та обмін речовин. І ніяк інакше. Якщо обставини змінюють обмін речовин у тілі, то одне з завдань мозку - пояснити заднім числом, чому це відбувається.
Ці прозаїчні речі, на тлі цілком обґрунтованих розмов про справжній героїзм, важливі для нас саме тим, що, приземляючи, матеріалізуючи власний негативний стан, ми швидше наближаємося до одужання. Якщо ж вважаємо свої драми винятковими й позамежними, нездоланними ударами долі, якщо плекаємо й викохуємо їх, то самі стаємо ходячою хворобою і заражаємо оточуючих.
У бойовій обстановці почуття захищеності й нормальності, знайомі людині за відносно безпечним і надійним мирним життям, підриваються остаточно. У тому, чи здатна буде людина адаптуватися до бойової обстановки, важливу роль відіграють кілька культурних факторів.
Це насамперед ясність і прийнятність цілей війни. Значною мірою відповідальність за важкий психологічний стан суспільства лежить на вищих представниках української влади. Неназивання війни війною, малозрозуміле бурмотіння з приводу вже цілком очевидних "договірняків", ведення цілком собі бізнесу як із країною-агресором, так і з її маріонетками (не сумніваюся, що із часом ми ще багато чого довідаємося з цього приводу) - усе це вкрай гнітюче діє на людей. Пояснювати все це нібито сердечною турботою про громадян на окупованих територіях - аморально.
Поглиблюється проблема тим, що об'єктивно на даному етапі справді необхідна консолідація суспільства навколо влади. Що робить противник? Він усіляко персоналізує владу, підкреслюючи особисті недоліки, тоді як наше завдання - оголосити всі особисті антипатії (вони природні, ми ж живі люди) навіть не друго-, а третьорядними. І зробити мішенню вади системи. Звичайно, славно було б, якби влада все ж таки швидше вчинила політичне самогубство разом зі старою системою, виконавши свої клятви "камікадзе". Ми ж для цього її і обирали. Але не плекаймо ілюзій, а просто робімо своє.
Є винятки в дусі горезвісного "Кривавого Пастора", але загальний залік - явно не на користь влади. Справи в цій сфері так-сяк змінюються на краще, але, по-перше, під шаленим тиском громадянського суспільства; по-друге - з такою черепашачою швидкістю, за якої іншим речникам краще жувати, ніж говорити.
"Відчуття ліктя" зі своїм підрозділом. Із цим чинником дедалі краще й краще, але на офіцерів з питань роботи з особовим складом та інших військових HR-ників покладається величезна відповідальність, зважаючи на мобілізацію і тих, хто був і залишається дуже далекий від патріотичних почуттів.
Наявність особистої честі. Це питання загальної культури нації, яка виховувалася переважно в системі товарно-грошових відносин. Проте як старі архетипи української войовничості, хоч би якою вона була, так і природне для суспільства, що стрімко розвивається, прагнення вищих цінностей роблять свою справу, і в нації складається (чи відроджується) досить струнка система нової етики, у тому числі побутової.
У підсумку - якщо цілі успішно вписуються в систему цінностей людини, відповідають її оцінці того, що відбувається, то це людину підтримує. Ну а ні - то ні.
Як чинники трансформації особистості можна виділити три типи. Я скажу про них простими словами.
Це певна загальна "прибитість" війною, але особистість залишається тією ж. Емоційна нестійкість, гарячність, гранична дратівливість, тривожність і настороженість. Підвищуються уразливість, недовірливість до навколишнього світу. Особливо до державних структур. Ці люди - улюблена мішень противника у психологічній війні.
Якщо характер зазнає "каліцтв", людина перетворюється на психопата. Нагадаю: це не хвороба ще, а поведінкові реакції. Вибухи гніву частішають, агресія з руйнівними діями, хочеться бити шибки, обличчя. Хочеться мститися суспільству геть за все, усім без розбору - яке вони взагалі мають право залишатися живими.
Бойова психічна травма або бойовий стрес - це зовні не так яскраво, як психоз, але всерйоз і надовго. Як снаряд, що залишився в землі з минулої війни. Він може бути багаторічним фундаментом сільської вбиральні, а може нагодитися збирачеві брухту. У ньому є свій плюс, як у будь-якому стресі, - підвищується стійкість організму до впливу інших стресів, закріплюються нові стереотипи, що мають значення для збереження життя. У словах - холодна ворожість. Що примітивніша особистість, то вищий ризик "втечі від реальності" в усіх формах. Включаючи суїцид. У зоні ризику - люди, які залишалися без ротації понад два місяці. Перший призов.
Бойовий стрес при належному лікуванні може повернутися в більш м'яку форму ПТСР і зникнути, але це залежить від типу особистості. Тут, як і обіцяв, повернуся до Майдану і суспільства загалом. Люди чутливі, з високою художньою уявою, творчі, переживають бойовий стрес найгірше через природну складність своїх натур. Тобто найсприятливіший результат перебігу реакції бойового стресу більшою мірою притаманний людям, у яких відсутні ознаки якихось своєрідних характерів. Але для них, людей нескладних, більшою мірою згубним є випробування "мідними трубами", що в колишні часи означало почесті, лестощі, статус "із грязі в князі" й інші спокуси, у тому числі посадами, зокрема й депутатськими.
"Мідні труби" створюють ілюзію остаточного вирішення всіх на світі твоїх питань, без участі особистих чеснот, навіть із можливістю знехтувати ними. І нехтують охоче, бо це зменшує особистісні енерговитрати. Але в результаті людина морально деградує досить швидко, при цьому зовнішній лиск у неї, навпаки, підсилюється. Відбувається це, як ішлося вище, непомітно для самої особистості, але помітно для оточення.
За відчуттями - цілісний життєвий світ людини, її життєвий шлях зараз розривається, розщеплюється на окремі фрагменти, які втрачають пов'язаність один із одним. Слід пам'ятати, що це лише відчуття, хай як звикли ми їм довіряти. Відчуття розривання - це те, що з нами робить ворог. Але допоки ми це відчуваємо, ми - єдині.
Наша пов'язаність одне з одним, хоч як парадоксально, - це саме той біль війни, якого ми всі хочемо позбутися. Але, по-перше, це форматуюче базове переживання і порожнеча, яка може його заступити, - набагато страшніші. Ми здолаємо біль через солідарну відповідальність, а в порожнечі це неможливо. Звук биття мільйонів сердець не поширюється у вакуумі. Завдання ворога - наша самотність. Наше завдання - його загибель. Формулюючи внутрішнє завдання саме так, по максимуму, ви розумієте зрештою, куди саме спрямувати всю напругу стресу - на перемогу. Легшає відразу.