ЖИТТЯ, ЗА ЯКЕ НЕ СОРОМНО...

Корчагінцям двотисячного року

Ми, двадцятилітні комсомольці з ХХ століття, чиї діди запалили на планеті сонце правди і свободи, посилаємо ці слова вам, юнаки і дівчата майбутнього.

Ми щиро заздримо вам, наші ровесники з грядущих поколінь, бо ви будете жити в найщасливішому суспільстві. Але пам’ятайте, що наш час також чудовий і гідний подиву. Наше життя також прекрасне, сповнене неповторної романтики і високого героїзму.

З гордістю ми називаємо себе корчагінцями, спадкоємцями слави нашого легендарного земляка, письменника-бійця, письменника-героя Миколи Олексійовича Островського. Він був з когорти лицарів, народжених бурею Великого Жовтня. На його книгах і на прикладі його життя виховувалися цілі покоління радянської молоді. Ми представники третього покоління корчагінців, що будує комунізм.

Сьогодні перед пам’ятником, символом безсмертя нашого чудового земляка, патріота, комуніста, ми урочисто клянемося:

Гаряче любити Батьківщину і віддавати всі сили для її щастя і процвітання, щоденно звеличувати її ударною працею.

Бути полум’яними патріотами Радянської Вітчизни і у важку годину не пошкодувати для неї своєї крові і свого життя.

Ми клянемось у трудових буднях, в бойових походах і повсякденному житті завжди і у всьому бути такими, як Павка Корчагін — мужніми і сміливими, чесними і душевно красивими.

Ми клянемось рідному народові, священній пам’яті героїв Жовтня, корчагінцям першого покоління, що будемо завжди жити, вчитися, працювати і боротись по-ленінськи. Всі свої сили до останнього подиху віддамо найдорожчому — людському щастю, комунізму!»

...Якщо вам за двадцять п’ять, шановний читачу, і ви ще встигли за радянських часів побувати комсомольцем — хай тільки вступити в цю практично обов’язкову для всієї свідомої радянської молоді організацію, — вам повинен бути знайомий цей стиль. Висока патетика комуністичної епохи, в якій сплелись воєдино щирість і пафос, таки проймала душі й змушувала палкіше битися молоді серця. Напевно, в 1966-му, коли зачитувався цей лист на велелюдному мітингу в Шепетівці, він зачепив не одну юну чисту і чесну душу, націлену на звитяжні звершення в ім’я рідної Вітчизни. Вони вірили кожному написаному слову. Вони були переконані, що їхнє послання, замуроване у п’єдестал пам’ятника Миколі Островському, дійде до адресатів у далекий двохтисячний рік.

Рукописи, може, й не горять, та, виявляється, тліють. Зотліло й послання молоді 60-х — ненадійним виявився сховок. А от музей, споруджений поряд з пам’ятником, — блискучий архітектурний проект, втілений у життя всесоюзною комсомольською ударною будовою в 70-х, — цей музей текст зберіг. І в листопаді 2000-го, коли настав-таки час прочитати листа — не адресатам, ні, бо комсомольської організації нині в Шепетівці немає, — то змогли відновити його зміст лише по музейній копії. І хто зна, чи здригнулося щось у серцях тих, хто вже вдруге слухав це послання. І тим більше — тих, кому воно адресувалося. Щось, либонь, сталося з цими серцями за 34 роки, поки крихкий папір із палкими словами повільно зотлівав у холодному граніті. Щось таке, що дозволило одному з нинішніх керівників (який, утім, був ще вищим керівником і вчора, і позавчора, і, може, теж листа того колись схвалював) винести ветхому аркушу вирок: «Наївно». Однак це «щось» не витіснило остаточно романтики з душ — і молоді подоляни знову замурували в монумент звернення, щоб прочитали його через півстоліття.

«Ми, представники молоді Хмельниччини 2000 року, звертаємося до вас, юнаків і дівчат майбутнього, — пишеться у цьому листі. — Наше сьогодення — це десятий рік незалежності України, коли йде мирний поступовий розвиток і розбудова правового демократичного громадянського суспільства. Формується покоління людей, яке несе нову філософію життя, проходить становлення вільної людини як громадянина і особистості.

Ми увібрали в себе проблеми і досягнення попередніх поколінь. Сьогодні, як ніколи, намагаємося поєднати в собі реалії життя, його складність та неоднозначність з намаганням втілити в нього свої мрії, жагу самореалізації, вдосконалення. Прагнемо реально впливати на життя своєї країни, наполегливо працювати, бути вмілими і знаючими, пам’ятати і берегти свою історію, традиції свого народу. Переконані, що саме на цій основі ми зможемо більш динамічно, рішуче й цілеспрямовано йти далі, згуртувавшись, подолати нинішню кризу й забезпечити гідне входження України до ХХІ століття.

Усвідомлюємо, що немає простого і безболісного шляху до кращого життя, але, попри всі труднощі, ми маємо його пройти, як зробили це свого часу і роблять зараз інші народи. Наш народ вартий гідного життя, і ми віримо, що досягнемо цієї мети, поєднавши знання, вміння з вірою у власні сили.

Висловлюємо впевненість у тому, що найширшим верствам нашого народу, його політичним лідерам та громадським діячам вистачить мудрості, виваженості й далекоглядності, здатності віднайти оптимальні шляхи подальшого розвитку, спільними зусиллями побудувати заможну, висококультурну цивілізовану країну, в якій торжествуватиме Закон, забезпечуватимуться права Людини.

Сподіваємось, що ви збережете і примножите започатковане нами. Хай живе полум’я життя, панує мир, добро і злагода».

Я навела лист повністю не на випадок того, щоб, коли знов зотліє оригінал, його могли б прочитати з газети. І тим паче не для того, щоб порівняти молодече завзяття першого листа з виваженою обережністю другого — аж не віриться, що його писали молоді, швидше — ті ж комсомольці 60-х, що безнадійно й безповоротно постаріли, — настільки обтічний він у формулюваннях «поточного моменту» і безкрилий навіть у надіях. Може, й справді важко бути безоглядним оптимістом у нашій невизначеній дійсності і ще важче з упевненістю прогнозувати, що комусь ми нинішні — саме такі, як є — будемо цікаві через півстоліття. Та мене вразила у цьому зверненні не його стареча доброчесність, а — безадресність. Не майбутня — нинішня. Наче й час, і місце дії вказані, і учасники названі — а нема знаку епохи, в якій живемо ми сьогодні, нема дерзновенної любові до землі, на якій живемо, любові, яка тільки й здатна зробити цю землю найпрекраснішою в світі. Того полум’я життя, про яке так прісно згадується наприкінці послання, не відчувається й близько в акуратно складеному в повній відповідності до всіх політико-правових норм нинішнього буття тексті. Ба й людини, якій належать ці неспалимі рядки — «Хто не горить, той коптить. Нехай живе полум’я життя!» — не згадано зовсім у листі від її земляків до її земляків, хоч сам лист вкладено у постамент її пам’ятника.

Невже ця людина — письменник Микола Островський, походженням якого так довго пишалася Шепетівка, який був символом епохи, в якій усі ми жили, — невже ця легендарна людина на зламі двох тисячоліть враз стала зайвою для рідного краю свого і людей в ньому сущих — чужою?

Символ епохи — кажемо
ми, і в уяві постає римський Колізей, англійський Тауер, французька Ейфелева вежа, німецька Берлінська стіна — «опорні точки», історико-архітектурні віхи різних часів і народів. А де ж наші, суто наші ознаки історичного поступу народу, чим вкарбовані у віки, у пам’ять наступних поколінь періоди його розквіту і занепаду, нищення і вимирання, військових перемог і мирного життя? Софія Київська, Києво-Печерська лавра, Почаївський монастир... А ще? А більше важко назвати, вихопити отак з льоту з глибин історії, зі скарбнички власної пам’яті щось значне, особливе, властиве для конкретної історичної доби саме вкраїнського народу. Все перемелене в м’ясорубці безконечних воєн, стерте з лиця землі, назване чужими іменами і вписане разом з ними в чужу, не нашу, історію та історично-культурну спадщину. Не знаю, чи є ще такий народ на землі, який би гнувся й корився комусь, служив чужому, гинув за нього — й не дорожив своїм, не прагнув до свого, не захищав своє. Українці, чия «куркульська» вдача була притчею во язицех у радянській літературі й дуже далекій від літературної «усній народній творчості», нація, котра народила чи не всіх старшин і боцманів радянської армії і військово-морського флоту, — впродовж багатовікового вірнопідданського служіння комусь втратила не лише пам’ятки власної історії — втратила національний дух, відчуття себе окремішнім, красивим, гордим народом.

Але й та, під чужинським чоботом чи й під чужою пахвою — то все одно наша історія, як би ми не соромилися її нині і як би не колола нам очі її сувора неприваблива правда. І ті, в чужу культуру зачислені святі отці й письменники, князі й полководці, державні мужі й учені, видатні вояки і блискучі митці — вони все одно українці, вкраїнськими матерями народжені, вкраїнською землею вигодувані; вони однаково наші, якою б мовою не писали і якому б царю не служили. І негоже викреслювати з минулого ні доброго, ні злого — це було з нашим народом, і ми саме такі сьогодні, бо наше коріння — звідти.

Та все ж далеку історію, поруйновану дощенту, нам сьогодні навряд чи до снаги відтворити знову. Але історію близьку, що творилась на наших очах і нашими руками, хіба ми не здатні зберегти, так навчені вже багатолітнім досвідом руйнувань і втрат?

Іноді мені здається — ні. В бойовому запалі, 70 літ гартовані в огні класової ненависті, виховані на нещадному «разрушим до основанья» — ми не маємо глузду спинитися, оглянутися, збагнути, де цінності справжні, а де заідеологізовані міфи. Майже безрезультатно закликаючи в останні п’ять років до знищення ідолів соцдоби, розплоджених у гіпсових статуях по всіх містах і селах колись неосяжного СРСР, ми не помічаємо справжнього руйнування «за компанією» і всього іншого, в тій державі сущого, котре — так! — працювало на ту державу і її возвеличувало, але було по-своєму правим, бо було — чесним, мужнім, красивим, справедливим. І було — нашим.

Микола Островський, як і його творчість, його життя і, зрештою, його музей також — саме з цієї когорти.

Про нього написано
стільки, як мало про кого в колишній Країні Рад. Його книга «Як гартувалася сталь», ще за життя автора видана 41 (!) раз, пережила свого творця, множачи й множачи його посмертну славу. Щось у ній було більше, ніж літературний талант, вище, ніж комуністичний фанатизм, глибше, ніж просто віра, — якщо не лише просоціалістично настроєні патріоти в кубинських горах чи в’єтнамських лісах, а й віддані «ідеалам імперіалізму» японці, незважаючи на ще свіжий акт про капітуляцію в Другій світовій війні (а, найвірогідніше, саме на нього й зважаючи), поставили на сцені токійського театру п’єсу за цим романом. Та й китайці, рухаючись сьогодні швидше по рейках капіталізму, аніж світлим соціалістичним шляхом, раптом на зламі століть зняли серіал саме про Павку Корчагіна. Знімали, до речі, тут, в Україні, в рідних місцях Миколи Островського — а фільм, кажуть, вдався дуже навіть китайцям і став кінохітом кінця тисячоліття в найвелелюднішій країні світу, а Павка Корчагін знову — улюбленим героєм нових мільйонів. Перемога людини над неймовірно складними обставинами, відданість ідеалам і мужність жити навіть у нестерпних умовах, не зраджуючи себе, — це те, для чого не існує кордонів ні територіальних, ні ментальних. Саме цією силою була наповнена кожна сторінка твору, написаного українським хлопцем, але близького кожній людині на землі.

Ми звикли до ходульного Миколи Островського, який за радянського часу абсолютно ототожнювався з героєм його першого і найвідомішого роману — Павкою Корчагіним. Адже саме такий Островський ідеально вписувався в звитяжні лави героїв-більшовиків — лицар без страху і докору, без сумнівів і каяття. Хлопець-рубака, покликаний революцією, фанатик, до останнього подиху відданий їй — чи міг він мислити інакше, ніж заповідав великий Ленін, ніж вчила комуністична партія?

Виявляється, міг. Тому й із відомих 700 сторінок книги «Як гартувалася сталь» більше ніж півстоліття дозволяли друкувати лише 395. Тому й заведено було досьє на мужнього «вершника революції» і, якби не його смерть у 1936-му, то хто зна — може, через рік-два він розділив би долю своїх товаришів по партії, виведених у романі під прізвищами вигаданими й справжніми. У деяких публікаціях стверджується, що в одному з московських архівів досі зберігається секретна справа, заведена на Миколу Островського, з резолюцією самого Лаврентія Берії: враховуючи, мовляв, великі заслуги Миколи Островського перед партією та урядом у вихованні радянської молоді, справу закрити і припинити.

З першого видання роману були вилучені два розділи про перебування Павки Корчагіна в робітничій опозиції — «творців» нового життя не влаштовував герой із сумнівами та ваганнями. А вони були в автора, і ними він ще в 1922 році ділився в листах до коханої дівчини Л.Беренфус: «Люсі, не вважайте мене, мій друже, за хлопчика, котрий, сидячи й нічого не роблячи, задумав розчаруватися і мріяти про повітряні замки й ідеальну свободу, рівність і братерство. Порив того бажання жити своєю мрією кинув мене в армію в 1919 році, але я швидко зрозумів, що душити когось — не значить захищати свободу, та й багато чого іншого...»

Багато чого іншого? Хто задумувався над цим раніше, коли і біографія, і творчість Островського підганялися під класичну формулу: «Гвозди бы делать из этих людей — крепче бы не было в мире гвоздей»? Саме таким — і тільки таким — він був потрібний ідеологам комунізму: людина-міф, життя-легенда. Скільки «митців» творили його образ — куди до них нинішнім іміджмейкерам: не ті часи, не ті постаті, не ті цілі... Ним спекулювали, його використовували — і тоді, коли він ще ходив з наганом, і коли написав книгу, вже хворий і безпомічний, і особливо — після смерті. Бо за життя Островський, навіть прикутий до ліжка невиліковною недугою, ніколи не був маріонеткою. За словами російського літературознавця Лева Аннінського, Островський — «це людина, яка за все платить сама — за віру і помилки, за насильство і за слабкість. Він за все платить сам, і тому справа його чиста».

Втім, такий висновок — далеко не для всіх істина в останній інстанції. Нова доба в історії змусила багатьох її дослідників звернутися й до такої, як модно нині казати, знакової постаті, як Микола Островський. І вони виявили в його біографії безліч нестиковок, суперечностей і навіть підтасувань. «Островський Микола Олексійович, — твердила Українська радянська енциклопедія, — народився в сім’ї робітника... З 1915 року працював у Шепетівці, де 1918 року зблизився з більшовиками. Під час німецької окупації та громадянської війни виконував доручення підпільного ревкому. У 1919 році вступив до комсомолу, пішов добровольцем на фронт, служив у бригаді Григорія Котовського та Першій кінній армії. У 1920 році під Львовом Островського було поранено...»

Тим часом українські дослідники творчості М.Островського оприлюднили у пресі 90-х років двадцятого століття його автобіографію, написану ним, очевидно, в 1924 році, перед вступом у партію. Вона скрупульозно спростовує всі пізніші міфи. «Родився я в
1904 р. в с. Вілії Волинської губернії, — пише М.Островський (документ подається мовою оригіналу за публікацією Ю.Мицика в червневому номері «Кур’єру Кривбасу» за 1997 р. — С.К.). — Батько мій працював на ґуральні робітником в солодочному відділі. Там я вчивсь в сільській школі. ...Мій старший брат поступив у 1914 р. на ст. Шепетівку на службу помішником слісаря в депо і ми всією сім’єю приїхали в Шепетівку. Мій батько старий, 68 л., не міг вже працювати, тоді нам з братом прийшлось працювати на сім’ю. Я поступив на роботу в буфет на станції, на кухню підносити обіди. Там я пробув до 19 року, в 1919 р. поступив на матеріяльний склад ст. Шепетівки різати дрова до паровика, де й проробив до 20 року. Потім поступив звіте учнем помішника кочегара на електростанції, де проробив до року. Був кубовщиком на станції, в переміжку вчився в школі. В 21 році була перша конференція робітничої молоді, де я був вибраний на повітову конференцію молоді, після чого вступив в КСМУ Шепетівської організації. В серпні місяці КСМ командірувало мене в Київ до школи Залізно-дорожної (электротехничний відділ), де я був до кінця 1922 р. Опісля я був хворий кілька раз (більш 8 м.) тифом. Захворавши, приїхав в Шепетівку до батьків, де й болів.

В час цей хворості в грудні м. проходила Всеукраїнська перепис КСМУ, котрій я не пройшов і механічно вибув з КСМ. Після хворості вступив в КСМУ в 1923 р., в травні місяці був посланий Окркомом КСМ секретарем Берездівської районової організації, де працював увесь 1923 рік. У вересні 23 року був прийнятий кандідатом КПБУ Берездівською парторганізацією і затверджений Окркомом КПБУ 17 січня — 24 р.

Рекомендували в партію: Лисицин Миколай Миколаєвич, член КПБУ з 18 р., п.к.ч. 289188, Предрайвиконкому, Трохимів, член КПБУ з 20 р., п.к.ч. 290391 секретар Райпарткому і Панасевич, член КПБУ з 20 р., п.к.ч. 2777.

В травні місяці був посланий окркомом КСМУ райорганізатором на Заславля, де й працюю до цього часу.

Н.А.Островский».

Це ще не всі різночитання. Провідний науковий співробітник музею М.Островського у Шепетівці Валентина Скрипник, вивчаючи долю видатного земляка, зібрала величезний і детальний матеріал про його родину, яка вже понад 120 років мешкає у наших краях. Початок сімейного літопису ведеться з середини XVIII століття — від російського солдата Василя Островського, прадіда майбутнього письменника. Його син Іван, теж військовий, осів на Україні (нині с. Йосипівці Білогірського району на Хмельниччині), одружився з дочкою місцевого священика. Від цього шлюбу народилося четверо синів. Наймолодший — Олексій — у другому шлюбі з чешкою Ольгою Йосипівною Заяць мав шестеро дітей, серед яких і Миколу. Хоч батьки дуже довгий час жили нарізно, Микола кожного з них дуже любив, і обоє вони завершили свою земну путь там, де жив Микола — у Сочі: батько — в 1936, мати — в 1947 році.

Доля розкидала родичів Островського по всьому світу, дала їм різні професії, статки, дружин і чоловіків різної національності: українці, росіяни, поляки, чехи, естонці... Життя, либонь, кожного в цій родині варте було б цілої книги. Та навіть добре відомі факти й документи довгі роки ховались у запасниках музеїв: не велено було вносити найменші сумнівні мазки в парадний портрет лицаря революції. Не вписувались у нього ні унтер-офіцерство прадіда, діда й батька, ні два Георгіївські хрести — нагороди за мужність Олексія Івановича, ні священицький сан другого діда й дядька, ні чеське походження матері. Та, власне, пересічна біографія, на глибоке переконання ідеологів ладу, теж не личила письменнику. Їм потрібен був не тільки книжний Павка Корчагін, а й справжній, із плоті і крові, герой. Ним і зробили самого автора книги, переписавши «чорновик» його біографії начисто — в прямому й переносному значенні.

Чи був причетний до цього сам Микола Островський? Процитуємо сказане ним у 1936 році: «Роман — це в першу чергу художній твір, і в ньому я використав також своє право на вигадку. В основу роману покладено немало фактичного матеріалу. Але назвати цю річ документом не можна. Це роман, а не біографія, скажімо, комсомольця Островського...»

А ось як говорить про це дружина Миколи Островського Раїса Порфирівна Островська в інтерв’ю газеті «Правда» від 26 травня 1987 року: «Мене часто запитують, як в Островського з’явилася думка написати книгу? Коли почалася наша перша важка зима в Новоросійську, довгими засніженими вечорами ми просиджували біля Миколиного ліжка. Щоб якось нас розважити, він розповідав захоплюючі історії зі свого недавнього минулого: як воював у частинах Червоної Армії з білополяками, як був поранений, як будував вузькоколійку під Києвом... Правда, боячись видатись хвальком, намагався переконати нас, що багато з цих подій стосуються не його особисто, а іншої людини. Він бачив, з якою цікавістю ми слухали, і, як признавався пізніше, тоді й виник у нього задум створити з цих епізодів повість для молоді».

Нині ні для кого не складають секрету ті схеми, за якими творились біографії потрібних більшовицькому режиму героїв. А коли й проривалися нотки правди, що абсолютно очевидно в процитованому інтерв’ю Раїси Порфирівни, то вони вміло ретушувалися чи й просто безцеремонно вирізалися — і хто б посмів протестувати?

Ну, не чистим пролетарієм за походженням був Микола Островський, і героєм громадянської війни він теж не був (хоча справжній його життєпис таки потребує чесних і неупереджених дослідників — порівняймо хоча б протиріччя в «Автобіографії» і листі до Л.Беренфус. — С.К.). Але ж роман «Як гартувалася сталь» таки він написав? Я порушую це питання, бо ще за радянських часів воно не раз виникало в навкололітературних колах: мовляв, зробили з хлопця-каліки і письменника, і героя — а сам він рядка не створив путнього. Знову ж таки, зішлемося на листи М.Островського. Після виходу в світ першої частини роману в журналі «Молодая гвардия» Островський у листі до свого друга П.Новикова писав: «Грубо и нетактично отрезали половину 9-й главы І части, со вторым томом я не позволю этого сделать. Одно хорошо. Это вся книга моя и никто не влеплял своего» (Архів музею М.Островського в Сочі. Із спогадів В.Бондарєва). І пізніше — в листі до редактора видавництва «Молодая гвардия»: «...эти годы каждый редактор делал свои манипуляции, вследствие чего роман очень ощипан. Целые куски выбрасывались...» (Архів М.Островського в Москві).

Що ж після цього казати про долю роману після смерті його автора, якщо сторінки знаменитої книги виявилися буквально заселеними прототипами людей (як уже згадувалося, вони були виписані і під справжніми прізвищами також), 28 з яких, за дослідженнями науковців, були репресовані в 30-х роках як «вороги народу».

Я пишу про Островського,
а думаю про сучасне. Я думаю, з кого ж братимуть приклад юні українці, чиї погляди формуються нині, в епоху творення молодої держави? З Ярослава Мудрого чи Данила Галицького? З Хмельницького чи Кривоноса, чиї подвиги вже — за завісою часу? А між цими злетами вкраїнської держави хіба не було в ній відважних воїнів і мореплавців, винахідників і просто сильних духом людей? Правда, нас учили тільки одній історії, і в ній не було місця для всієї правди, для реального, не підданого класовій чистці життя. І вона, ця офіційна історія з підручників СРСР, так надійно вбита навіть у голови колишніх двієчників (у їхні — особливо, бо вони вже коли щось вивчали, то це залишалось навічно), що вони й досі живуть тими ж ідеологічними догмами — ніби й не було колосального інформаційного прориву в наше недавнє минуле й жахливої правди, яка відкрилася нам. І січові стрільці для них — це так і не патріоти України, а найманці «ненаших» армій у Першій світовій. І бандерівці — це й досі вороги, а «западенці» — жителі Західної України — й «досі нас не люблять». І громадянська війна, яка двічі в щойно минулому столітті прокотилася через Україну, підім’явши під себе мільйони жителів, триває і досі. Миру нема й сьогодні — ні в суспільстві, ні в душах. Хоч, як не парадоксально це для декого прозвучить, саме сучасна політична криза в Україні, яка розметала всіх по різні боки барикад, може стати початком великого об’єднання нації. Так, нації, а не просто території — якщо ми нарешті усвідомимо себе єдиною спільнотою з суто власними національними інтересами.

А вони, ці інтереси, і в нашій історії — повній, чесній, об’єктивній. Не тільки з іменами Миколи Щорса, молодогвардійців чи Валі Котика, про яких ми напевне ж знаємо набагато більше, ніж це було насправді. За всієї поваги до цих людей, хай і надто міфологізованих, та все ж персонажів нашої історії, ми не повинні забувати чи, тим паче, й досі вважати зрадниками й злочинцями Петлюру, Бандеру, Винниченка, Коновальця. Ми не можемо обмежуватись лаконічними — за браком інформації — газетними замітками про цвіт українського юнацтва, що поліг у бою під Крутами у 1918 році. Ми зобов’язані уже зі сторінок підручників знати, скажімо, про освітній рівень боївок ОУН-УПА, які акумулювали в собі найкращу, найвідданішу Україні молодь — грамотну, дипломовану, талановиту. Ми маємо обтрусити пил з тих архівних сторінок, які відкриють нам страшну радянську таємницю: підпільні групи українських повстанців під час Другої світової війни діяли у багатьох містах практично на всій території України. А, може, ми знаємо поіменно — так, як керівників більшовицької КП(б)У — лідерів західноукраїнських комуністів? Ні, бо майже всі вони буди знищені — на Східній Україні, «запрошені» по науку соціалізму — з 1928 по 1938 рік. А в 1939 році, коли Червона Армія «возз’єднала» Україну, НКВС «зачистило» й рядових членів КПЗУ. Чи, може, ми чули щось певне про безпрецедентне повстання уже в 50-х в одному з численних радянських концтаборів «бандерівців» — політв’язнів, жінок і чоловіків (їхні табори були поряд, розділені колючим дротом, псами й наглядачами), які не витримали нелюдської наруги над собою й повстали, захищаючи свою — людську — гідність? 40 днів їх оточували війська, а на
41-й на них посунули... танки. І беззбройні жінки у вишиванках вийшли їм назустріч — після всього нелюдського, що пережили вони в житті, все ж на щось сподіваючись людське, — і танки пішли на цю живу плоть, як на найміцніше мірило совісті і духу, — і не спинилися, поки не змішали все живе з землею...

Що росте нині на тій окривавленій землі? Що росте в наших забур’янених душах, не обтяжених пам’яттю про ці невигойні рани на тілі власного народу? Що виросте в душах наших дітей, і досі не навчених знати, любити, прощати? Що вкладаємо ми в ці душі: не в руки, не в голови — в серця? Може, імена нинішніх можновладців, для переважної більшості яких державні портфелі стали власною кишенею, бездонною і ненаситною? Може, майже десятирічна історія нашої держави подарувала нам хоч один зразок самовідданого — самозреченого! — їй служіння? Чи, може, ми оберігаємо від нещадних рук, для яких немає нічого святого, ті перші кволі паростки професіоналізму, які ледве — уже й не вірилось! — проросли на владному вкраїнському Олімпі, давши народу перші сподівання, що держава — для людей? Якщо ми дозволимо і їх знівечити, розтоптати — то на яких новітніх зразках патріотизму й віри в національну ідею гартуватися юним? Чи, може, хоч одна держава в світі видряпалась із злиднів, стала в ряд із розвиненими «старими цивілізаціями», не об’єднана єдиним патріотичним поривом? Японія, Південна Корея, Ізраїль, Китай — хіба ці сьогочасні еталони економічного процвітання не вражають нас національною згуртованістю? Поцікавтесь у добрих знайомих з Ізраїлю, і вони скажуть, що потужна ідеологічна машина «радянського патріотизму» — то лише слабка тінь ізраїльського механізму «ідеологічної обробки» мас. А улюблений взірець пострадянських держав — США — чим не школа патріотизму, котра виховує «стопроцентних янкі», для яких Америка — над усе?

Ми ж «деполітизувалися», «деідеологізувалися» і, як не прикро, денаціоналізувалися до того, що тепер у нашій країні привілля для всіх, крім справді українських патріотів. Ми зі своїм одвічним комплексом меншовартості запобігаємо перед усіма «нацменшинами» і чужинськими сектами, культами і конфесіями, забувши чи, точніше, геть не знаючи прав і потреб титульної нації, дотримання і розвиток яких єдино здатні гарантувати прогрес соборної держави. Ми докотилися до того, що на одному з наших, українських телеканалів наші ж новини повідомляють і коментують нам тележурналісти з іншої держави мовою тієї ж — їхньої — держави. І це національне самоприниження, якого нізащо не допустила б і найвідсталіша африканська країна, запросто ковтають і т. зв. державці, і привелебні телекритики, здатні каменя на камені не зоставити від вітчизняного телепродукту.

Невже хтось справді гадає, що 40-метровий монумент нашій незалежності над столичним Майданом Незалежності хоч на міліметр вивищить незалежність держави, якщо вона досі не відкопана в душах її громадян? Невже хтось всерйоз розраховує, що люди, якими керує тільки голодний шлунок чи невситима жадібність, здатні щось сутнісне створити? Без сумніву, людство в переважній своїй більшості складається не з героїв, а із звичайних обивателів — і це нормально, завдяки цьому воно й виживає. Та рухається вперед тільки завдяки тим небагатьом, які не хочуть скніти в даних від народження умовах, прагнуть змінити їх на краще — в науці, культурі, суспільному житті. Починаючи щось спочатку, треба ой скільки попрацювати, щоб мати результат. А нація усе ще на запічку, нація салоїдів та варениколюбів, нація без несамовитого об’єднувального прагнення вижити, стати на один рівень з іншими, досі могутнішими й багатшими — хіба здатна вибороти право на краще життя? І хіба це життя дадуть їй нинішні «хазяї», цинічні і продажні, а не наші діти, совість, честь, патріотизм яких ще — поки що — залежать від того, якими ми їх виховаємо, на яких прикладах і для якої високої мети?

А наші діти вже не «про-
ходять» у школі «Як гартувалася сталь». Бракує навіть куцих годин зарубіжної літератури для уроку мужності, рівноцінного якому в українській літературі, на жаль, немає. Музей Островського у Шепетівці, який носить сьогодні поважну назву обласного молодіжного культурно-просвітницького центру зі статусом музею, об’єднаний з краєзнавчим і має у своєму штаті аж п’ять наукових співробітників. Він прийняв торік 130 екскурсій (десять літ тому стільки бувало за день). Екскурсанти в основному свої — з Хмельниччини і сусідніх областей. Нинішній рік буде багатим на ювілеї — 55 років музею, 65 — від виходу книги «Народжені бурею» і стільки ж — від дня смерті Островського. Та збільшення фінансування не передбачається. Не до Островського нині, не в моді він, та й взагалі — не наш письменник, то й чоловік, отже, не наш...

«Поки він ще бачив, у важкі для себе хвилини завжди читав «Кобзар» Т.Шевченка, — згадувала Р.Островська у правдинському інтерв’ю. — Особливо любив поему «Катерина». Ніколи не розлучався з цією книжкою, скрізь возив її з собою. Від постійного читання вона обтрьопалась, зосталась без обкладинки (зараз книга зберігається в музеї Островського). Коли біль ставав нестерпним, починав співати улюблені пісні: «Дивлюсь я на небо», «Як умру, то поховайте» та інші. Казав, що вони допомагають хоч на мить повернутися в ті дні, коли він був повним сил і здоров’я парубком…»

З Україною він не поривав ніколи — навіть в останнє своє десятиліття, коли важка хвороба і літературна праця вибрали для нього інше місце проживання — Сочі, Москву. Жваве листування, зустрічі з земляками, видання книги українською мовою — усе це наповнювало життя Островського відчуттям потрібності рідному народу, давало снагу жити. Адже «звільнення людства», яким він марив, мало в його уяві цілком конкретні обличчя: мами, родичів, сусідів, коханої дружини, друзів, земляків з рідної Шепетівки, яка виростила його, сформувала характер і, висловлюючись по-радянському, дала путівку в життя. І цей український хлопчик, що в 15 літ закрутився в революційному буревії, в 24 осліп, а в 32 пішов із життя назавжди, досі живе в нашій пам’яті не завдяки фанатизму, а завдяки силі духу, яка тримала його на цьому світі, — паралізованого, смертельно хворого, приреченого на нелюдські муки. Він був дитям свого часу — дитям чистим і світлим, яке щиро вірило в ідеали комунізму й віддало їм усього себе. Бо, якщо й правда те, що Островський не воював на війні, — то ще більшою правдою є його стократ могутніша боротьба з тілесною неміччю і здатність довести, що дух сильніший за тіло, бо саме він, переплавлений у натхненне слово, здатен повести за собою мільйони, стати прикладом у їхній боротьбі. І ця віра, самозреченість, романтичний порив, перемога духу над хворим тілом перетворили людину-каліку на героїчний символ епохи. І можна як завгодно ставитися сьогодні до його ідейних переконань — але треба бути закінченими циніками, щоб цього не поважати. І треба бути політичними сліпцями, щоб викидати таку людину, таку біографію, нерозривно пов’язану з історією нашого народу, щоб відмовлятися від написаних книг — вражаючих документів епохи, з якої виростали й ми. І можна тільки по-доброму подивуватися далекоглядності й громадянській зрілості тендітних співробітниць Хмельницької обласної бібліотеки імені М.Островського, які в часи крутого перелому відстояли ім’я свого закладу, не поміняли його на догоду новим політичним симпатіям нашвидку перекованих у нову віру «патріотів». І ми, якщо й справді думаємо про свою Україну, то мали б жити не тільки справами тимчасовими, сьогоденними, прагматичними, а й дорожити непроминальними речами, які, власне, і творять державу: любов до неї, віддане їй служіння.

Російський актор Михайло Ульянов якось у розмові з працівниками московського музею Миколи Островського сказав: «Заберіть свого Островського і віддайте його на Україну. А ми тут зробимо салон княгині Волконської».

Якщо це й справді так, то він абсолютно правий, цей кам’янолиций Ульянов-Жюков. Островський — наш. Хтось недалекоглядний може перекроїти шкільні програми, але нікому не дано переписати минуле. Наше з вами минуле, яке цілком могло скластися трохи інакше, коли б не було в ньому цього кволого чоловіка з незборимою волею, що зробила його не тільки символом епохи, в якій він жив, а й символом народу, яким народжений. І він потрібний тут, на рідній землі. Ні, не тільки для того, щоб ми все ж згадували його в листах у майбутнє. Для того, щоб, оглядаючись на нього, його життя і книги, творили ми це майбутнє — своє і Вкраїни — так, щоб не було нестерпно боляче за безцільно прожиті роки...

Пора б уже й почати — час минає.