ЖИТТЯ, ПРОЖИТЕ З ЧЕСТЮ

Удосвіта 23 жовтня 2001 року залишив земне життя великий історик і мислитель, поет і художник, людина високої громадянської мужності Михайло Юліанович Брайчевський. Ця дата назавжди вкарбується в пам’ять наукового світу, як і день його народження — 6 вересня 1924 року.

В другій половині ХХ століття М.Брайчевський став символом не лише всього кращого, що було в українській історичній думці, а й живим утіленням таких напівзабутих у радянський час «старорежимних» понять, як честь, совість і бездоганна порядність. Без цієї видатної особистості наші гуманітарії 50—80-х рр. мали б жалюгідний вигляд не так навіть у власне науковому, як у моральному й загальнокультурному плані. Він із прямотою особистості величезного масштабу (Махатми, як сказали б індуси) обстоював те, що вважав Істиною. Багато хто пам’ятає, як у самвидавському варіанті ходили по руках копії його науково-публіцистичної статті «Приєднання чи возз’єднання?» Він був культурним еталоном і моральним взірцем, на рівень і масштаб якого орієнтувалися його однолітки й молодь, що входила у свідоме життя. Про це не говорилося публічно, але всі, хто був із ним знайомий, це так чи інакше усвідомлювали. Михайлу Брайчевському дивом пощастило уникнути трагічної долі Василя Стуса й Івана Світличного. Це були люди його кола, як і Іван Дзюба й Віктор Некрасов, Ліна Костенко й Олена Апанович, Олександр Білецький і Віктор Глушков та багато інших, які становлять, як і він, гордість української культури другої половини минулого століття.

Ніколи не забуду першої зустрічі з Михайлом Юліановичем на початку 70-х років. Тоді я сам ще був старшокласником, а він, уже всесвітньо відомий історик, на запитання моєї тітки про те, над чим він тепер працює, з іронічною усмішкою відповів: «Поповнюю лави безробітних». Та наскільки напруженим було його творче життя і в ці, найтяжчі для нього роки, коли він прийняв виклик всесильного і нещадного тоталітарного режиму і з честю вистояв у протистоянні йому! І тільки найближчим людям, насамперед тепер уже його вдові Ірині Миколаївні, відомо, чого це йому вартувало.

За життя великої людини в нас не говорять про її заслуги. Смерть знімає цю заборону. Незабаром, як це й заведено, з’являться спогади про М.Брайчевського, присвячені його науковій, літературно-художній і громадській діяльності видання та дисертаційні дослідження. Писатимуть про його надзвичайну наукову проникливість і величезну ерудицію, про поєднання дослідницького таланту з даром художнього бачення епохи, а також про щирість, захопленість і безпосередність великої людини, яка щонайменше прагнула матеріальної вигоди й офіційного визнання. Буде відзначено, що, підданий остракізму (так, що на його праці було заборонено посилатися, а його ім’я згадувати в пресі), Михайло Брайчевський до свого п’ятдесятирічного ювілею став живою легендою.

Михайло Юліанович завжди вивищувався над обставинами, як і над тими особами, які віддавали чи виконували, здавалося б, безглузді, але фатальні для доль багатьох людей розпорядження. Вивищувався не з гордості й усвідомлення масштабу своєї особистості (він знав собі ціну, але був завжди скромний, відкритий і доброзичливий до всіх), а просто тому, що зло, яке гримасувало біля його ніг, не могло ввійти в його душу. Вчений ніколи не таїв навіть простої образи на інших. У людях він бачив лише краще, а тих, у кому це було важко добачити, просто не помічав.

На могилі В.Висоцького Марина Владі пропонувала поставити метеорит як символ того, що великий бард залетів до нас з іншого світу. З іншого всесвіту в убогу темряву радянської дійсності ввійшов і Михайло Брайчевський. Але світ, із якого він прийшов, не був космічним чи фантастичним. Це був реальний, але вже майже забутий у повоєнні десятиліття світ міської української культури другої половини ХІХ — початку ХХ століть: Володимира Антоновича і Михайла Драгоманова, Михайла Грушевського і Миколи Василенка, Сергія Єфремова й Агатангела Кримського, Олександра Олеся і Миколи Зерова. У дитячі та юнацькі роки Михайло Юліанович був свідком безжалісного нищення цього світу високої культури і людей, які його населяли. Але сам він усе життя зберігав честь старої київської духовної еліти, був її живим втіленням у ті цинічні роки, коли саме слово «інтелігентність» не заведено було вимовляти без іронії. Відповідно до заповіту апостола Павла, він ніколи не належав до «світу цього», не визнавав його кумирів і не схилявся перед ідолами сучасності. На мерехтливу мінливість життя він міг дивитися з погляду вічних цінностей.

Непересічне значення наукових праць М.Брайчевського полягає передусім у тому, що в них із рідкісною послідовністю й докладністю розроблено концепцію тисячолітньої історії слов’ян на території України. А значною мірою, і всієї Центральної та Східної Європи — до утвердження Київської Русі великою державою середньовіччя. Вчений спирався на положення свого великого попередника, М.Грушевського, щодо ключової ролі антів у передісторії українського народу. Та якщо у голови Центральної Ради ця версія мала характер сміливої гіпотези, то в працях Михайла Юліановича вона отримала всебічну систематичну розробку на міждисциплінарному рівні, з урахуванням усієї сукупності писемних, археологічних, лінгвістичних та інших джерел. Було, зокрема, показано тотожність антів, ім’я яких відоме з іноземних джерел, і літописних полян, до яких, як відомо, належав напівлегендарний Кий. Антська гіпотеза знаходила всебічне обгрунтування і теоретично, оскільки в працях ученого давні слов’яни України були осмислені в широкому всесвітньо-історичному контексті, і їхній вихід на ранньодержавницький рівень, як і перше хрещення Київської Русі за часів князя Аскольда, були показані як закономірне й органічне явище.

Вражає і послідовність розробки ученим головної теми його життя, і розмаїття численних, здавалося б, дуже далеких одна від одної окремих тем. Уже його перша монографія «Римська монета на території України» (1959) стала віхою вітчизняної історіографії. У ній було розкрито систему економіки давніх слов’ян Лісостепової України в пізньоантичний час. Услід за цією книгою з’явилися глибокі новаторські й водночас чудово викладені й зрозумілі кожній освіченій людині монографії «Коли і як виник Київ» (1963), «Біля джерел слов’янської державності» (1964) і «Походження Русі» (1968). З часу їх виходу минуло вже 35—40 років, але закладений у них евристичний потенціал ще серйозно і не починав розроблятися. Мова, окрім всього іншого, і про етнічний розвиток східнослов’янського масиву протягом останніх двох тисячоліть. Обвинуваченого у найтяжчих «ідеологічних гріхах», зокрема в «націоналізмі», М.Брайчевського вигнали з офіційної науки. Це його не зломило — радше навпаки, стимулювало разючий злет творчої енергії. У 60—70-х рр. він готує досі ще не видані фундаментальні монографії «Анти» і «Справа про убивство Бориса і Гліба», «Автор «Слова о полку Ігоревім» і «Суспільно-політичні рухи Русі», більше того, пише чудові вірші, зокрема поеми «Григорій Сковорода» і «Кошовий Іван Сірко», і створює серію живописних полотен. З творів Михайла Юліановича з кінця 80-х років, не беручи до уваги численних статей, побачили світ книги «Утвердження християнства на Русі» (1988), «Скарби знайдені і незнайдені» (1992), «Конспект історії України» (1993), «Вступ до історичної науки» (1995) і «Походження слов’янської писемності» (1998), нарешті, вийшов окремим виданням за кілька місяців до смерті автора «Літопис Аскольда». Кожна з цих книг заслуговує на окремий розгляд, а сама історична концепція М.Брайчевського ще чекає свого монографічного дослідження.

При цьому протягом усього свого життя Михайло Юліанович разюче відчував можливості, які відривалися на стику наук. Досить згадати, що він був одним із перших у світі вчених, котрі ще на початку 60-х років усвідомили, які перспективи перед археологією відкриває використання кібернетичних моделей. Тоді ж він виступив новатором у теорії етносу, як і в багатьох інших напрямах, що активно розробляються і в наші дні. Не зайвим буде згадати і його праці про Діккенса, які поки що чекають свого видавця. Великого вченого нам не воскресити. Але обов’язок живих — опублікувати його праці, і насамперед зібрання творів Михайла Юліановича. Початок цьому вже покладено. 1999 року, до 75-річчя історика, побачив світ том його вибраних творів. Але для більш-менш повного уявлення про творчий внесок науковця й поета потрібно видати ще, як мінімум, чотири-п’ять томів такого самого обсягу. Це видання, що потребує, зрозуміло, певних коштів, потрібне вже не йому, а всім нам, усьому народові України, чию історію М.Брайчевський так глибоко, ретельно і скрупульозно вивчав і відновлював протягом важкого, але дивовижно багатого духовно життя. Почивайте з миром, дорогий Михайле Юліановичу!