Cвітлина шестирічного Владислава Драгуна, який стоїть біля могили матері в одному з дворів Бучі, облетіла світ. ЇЇ зробив аргентинський фотожурналіст, лауреат Пулітцерівської премії Родріго Абд після визволення міста від російських військових. Жінку, яку там поховали, звали Марина Наумець. Їй було 33 роки.
До 24 лютого працювала нянею та помічницею вихователя в дитсадку. Із чоловіком Іваном виховували трьох дітей: 14-річну Софію, 10-річного Володимира та наймолодшого, Владика. У ніч на 27 березня Марина померла уві сні в задушливому, вологому й холодному підвалі, де переховувалася від російських обстрілів.
«Про те, що війна наздожене її в Бучі, ніхто не міг і подумати»
Марина Наумець родом із міста Хрустальний, що на Луганщині. У 2014-му разом із дітьми вона вже втікала від війни.
«Про те, що війна наздожене її в Бучі на Київщині, ніхто не міг би й подумати. У 2014-му я вивіз Марину з дітьми спочатку в Шепетівку до родичів. Звідти вони переїхали в Бучу», — каже Максим Наумець, рідний брат першого Марининого чоловіка — Олександра.
Олександр — батько старших дітей Марини, Софії й Володимира. У 2012 році чоловік трагічно загинув. Після його смерті Марина робила все можливе, аби забезпечувати дітей: працювала нянею, кухаркою в Києві, а пізніше знайшла роботу в Бучі.
«Наші стосунки з мамою неможливо описати кількома словами, — каже 14-річна Маринина донька Софія. — Ми були подругами, я їй усе розповідала, ділилася з нею проблемами».
Софія каже, що мама навчила її практично всього, що вона тепер уміє робити.
«Я досі готую за її рецептами. Мама нас із братами добре виховала. Вчила бути самостійними й відповідальними», — розповіла донька.
На Київщині Марина зустріла Івана Драгуна, невдовзі пара почала жити разом у Бучі. 40-річний Іван — автомаляр на одній зі СТО Бучі.
«Ми познайомилися з Мариною в Києві біля станції метро «Академмістечко». Вона йшла з Вовою з лікарні, хлопчик плакав. У мене в кишені були цукерки, я зупинився, підтримав його, заспокоїв», — каже Іван.
Іван Драгун розговорився з Мариною та провів її з сином до зупинки маршрутки. Відтоді почалися їхні стосунки.
«Ми часто відпочивали у вихідні, гуляли парком, ходили в кафе. Діти невдовзі почали називати мене татом», — каже чоловік.
Софія Наумець говорить, що спершу і вона, і брат досить холодно ставилися до Івана, але потім крига скресла — перш за все тому, що він добре ставився до них.
«Іван дуже веселий, багато жартує, він комфортна людина. З ним можна було поділитися проблемами, він уважно слухав і давав розумні поради», — розповіла Софія.
Згодом Марина Наумець завагітніла втретє. З Іваном та дітьми зняли квартиру на Центральній, 39 у Бучі й почали жити разом. Жінка влаштувалася в дитсадок у мікрорайоні «Яблунька». Цей дошкільний заклад був поруч із її домівкою, його пізніше відвідував і наймолодший Маринин син.
«Марина працювала, а Владик був біля неї», — каже Іван.
«Ми Владика дуже сильно чекали. Мама після його народження нікого не обділила турботою й увагою, всіх любила і підтримувала однаково», — говорить Софія.
Софія згадує, як вони в сімейному колі святкували різні релігійні свята, Новий рік. Усі сідали за стіл, багато жартували й розмовляли про все на світі. Особливо Софія та брати любили отримувати подарунки на день Святого Миколая.
«Вечорами ми з мамою мріяли про те, що в нас буде великий дім і собака. Я обіцяю, коли виросту, обов'язково реалізую нашу мрію. У мене буде великий дім і білий лабрадор, як цього хотіла мама», — каже Софія.
«Ми спали в теплому одязі і все одно не могли зігрітися»
Вранці 24 лютого 2022 року перше повідомлення в месенджері Софії було про те, що заняття в школі скасували, бо війна…
«Мама, пам’ятаю, сказала, що навряд чи росіяни зачеплять Бучу, була переконана: солдати просто не дійдуть сюди. Вітчим пішов того дня на роботу. Коли почали бомбити Гостомельський аеропорт, ми з мамою були вдома. Нікуди не виходили, збирали речі», — розповіла дівчина.
Іван Драгун пригадує: 24 лютого під час перерви на роботі вийшов на вулицю і почув, що співробітники СТО щось жваво обговорюють. Запалив цигарку, підвів голову — прямо над ним пролетіли два гвинтокрили. Чоловік перевдягнувся й поїхав додому. Марина з дітьми вже зібрали тривожні валізи. У квартирі гучно працював телевізор, жінка дивилася новини. Того ж дня вони спустилися у підвал будинку.
Усього в будинку на Центральній, 39 жило понад 50 людей — переважно похилого віку, багато хто з них сидів у квартирі. Після окупації міста російські військові одразу ж пригрозили жителям: за кожні зайві рухи розстрілюватимуть на місці. В Бучі запровадили комендантську годину. Перебувати на вулиці можна було з 7-ї ранку до 6-ї вечора. На рукавах одягу слід було носити білі пов'язки.
Підвал, у якому переховувалася Марина Наумець із родиною, не був облаштований як укриття. Іван переніс туди матраци, теплі покривала, пледи. Там було холодно, постійний протяг.
У підвалі переховувалося ще одне подружжя з дітьми — Олена та Сергій. Сім’ї підтримували одні одних, багато спілкувалися, разом готували. Навіть одного разу вдалося нагріти воду і випрати брудний одяг у пластикових тазах на вулиці.
«Ми спали в теплому одязі і все одно не могли зігрітися. Згодом у мами почала боліти спина, їй було важко спати на матраці. Тому ми іноді піднімалися у квартиру і спали там разом. Я за неї дуже переживала. Не могла відпустити саму, бо, крім російських військових, у місті було багато мародерів. Я боялася, що її можуть убити. Вирішила, якщо помирати, то разом, адже життя без неї тоді не уявляла», — каже Софія Наумець.
Іван пригадує — Марина найбільше хвилювалася за дітей. Хоч вони, за його словами, швидко адаптувалися до нових реалій.
«Десь через тиждень уже гуляли біля вогнища, на якому варили їсти. Одне вогнище було на один-три під’їзди, готували по черзі. Поставили біля нашого укриття лавочки, іграшки, щоб чимось зайняти дітей», — каже Іван Драгун.
Навпроти будинку, в якому жили Марина та Іван, російські військові облаштували штаб. Івану доводилося часто перетинатися з ними. Росіяни набирали в колодязі за будинком воду. Бувало, що збивали ногами каструлю з їжею прямо з вогнища. За словами Івана, переважно неподалік його будинку базувалися росіяни слов'янської зовнішності, від 25-ти років.
«Спочатку в Бучу зайшли російські «специ». Один із них наказав зробити перепис населення і провести перевірку документів. Вони знали, скільки людей і дітей живе в будинку. Були жорсткі. Мене роздягали щонайменше тричі, шукали татуювання. Постріляли всіх собак у районі», — розповів Іван Драгун.
Росіяни грабували магазини і квартири, які могли зламати. Те, що залишалося, дозволяли брати цивільним, — наприклад, харчі. Так було із супермаркетами «Фора» та «Новус». 14-річна Софія Наумець дуже не хоче, щоб тих місцевих, які залишалися в Бучі та брали продукти з розграбованих супермаркетів, називали мародерами. Дівчина каже — вони просто виживали.
День, коли не стало Марини
У першій декаді березня з Бучі можна було виїхати, були «зелені коридори». Однак Марина та Іван вирішили залишатися.
«Ми почули, що під час евакуації розстрілювали людей. Я не хотів, щоб моя сім’я стала живим щитом. З трьома дітьми нам спокійніше було вдома. Та ми й не мали своєї автівки і фінансово була не найкраща ситуація», — каже Іван.
Пригадуючи життя в окупації, Софія каже, що їй ці події нагадують «день бабака». Вони нічого не планували, знали лише, що кожного дня буде одне й те саме: щось прилетить, десь бабахне. Марина Наумець не скаржилася, говорила лише про біль у спині. Донька розтирала її зігріваючими мазями.
«Коли сильно прилітало, мене трясло від страху, я не могла нормально говорити. Мама заспокоювала, ми брали валідол чи валер'янку і лягали спати», — розповіла донька.
Марина Наумець померла в ніч на 27 березня. Напередодні, пригадують рідні, вона була весела. Перед сном покликала Влада до себе, обняла, накрила покривалом, щоби зігріти. Іван каже — Марина була невгамовною, щось говорила, під її голос усі й заснули.
Софія з братом Володею спали в іншому кутку підвалу, ближче до сусідки Олени. Владик із мамою та Іваном — разом.
Зранку всі прокинулися, не встала тільки Марина. Іван із дітьми попили чаю. Глянули на годинник — комендантська година скінчилася.
«Я підійшов до Марини, вона лежала обличчям до подушки. Кажу їй — вставай, час виходити на вулицю. Тиша. Я взяв її за плечі, а вона — холодна… Коли перевернув — побачив, що її руки на грудях схрещені. Ніби збиралася на той світ…» — розповів Іван.
Чоловік оторопів і закричав сусідці: «Олено, Марини з нами більше немає!» Софія босоніж підбігла до мами. Поруч сидів маленький Влад. Іван пробував зробити Марині штучне дихання.
«Я попросила Олену вивести братів із підвалу. Влад не хотів іти, кричав: «Облиште мене, я хочу розбудити маму!». В цей момент я нічого не відчувала, в душі була повна порожнеча. Я вийшла на вулицю, посиділа, подумала. Потім почалася істерика. До мене підійшов батьків знайомий, почав заспокоювати. Я закрилася, не хотіла ні з ким говорити, кожне слово вичавлювала з себе», — каже Софія.
Марині Наумець було 33 роки. Якихось хронічних хвороб, кажуть рідні, вона не мала. Хіба що виразку шлунку. У довідці про смерть лікар, який прийшов у підвал, написав: «Померла від серцево-легеневої недостатності».
Іван із сусідами збили домовину зі старої шафи й поховали Марину поруч із будинком на ділянці, де вже були прикопані двоє інших людей, — їх росіяни розстріляли. У Бучі загинув також Іванів знайомий, Ігор, його окупанти катували і вбили.
«Владик у мене багато разів питав, де мама. Я відповідала, що вона поїхала за кордон заробляти гроші. Що повернеться й нас забере. Я не могла придумати нічого кращого. Пізніше Владик випадково дізнався про смерть мами — почув, коли Ваня розмовляв з іншою жінкою про це. Він в істериці побіг до неї на могилу, потім щодня приходив, носив цукерки, їжу», — розповіла Софія.
Софія каже — коли мами не стало, вона раптово подорослішала і відчула себе дуже самотньою в цьому великому світі.
«Я зрозуміла, що маю підтримувати братів, узяти на себе відповідальність, яка раніше лежала на мамі, — готувати їсти, прибирати», — каже Софія.
Життя після
Після визволення Бучі на початку квітня Іван Драгун із дітьми жили в трикімнатній квартирі подруги Олени.
«Іван пропонував повернутися в нашу попередню квартиру, але я дуже не хотіла, бо там усе нагадувало про маму. Я б не змогла, щодня ридала б. У мене були думки про суїцид, але я намагалася їх гнати від себе. Мусила жити далі. Думала про те, що б сказала моя мама. Знаю, якби вона була жива і знала про мої думки, я б її розчарувала, а ще більше — розчарувала б вітчима і братів. Незважаючи на те, що цей біль зі мною назавжди, я переживала саме за них», — каже Софія.
Потім була ексгумація тіла Марини Наумець. Іван каже, що і Владик, і Вова були свідками цього. Вова взагалі був із чоловіком скрізь, навіть у моргу.
«Я сам не витримував, але бачив, як він тримається, в нього залізні нерви… Саме це дало мені сили пройти весь цей шлях», — каже Іван.
Наприкінці квітня Марину поховали на Бучанському цвинтарі.
Софія вперше пішла на могилу матері з дядьком Максимом після Великодня, який припадав торік на 24 квітня. Тоді ж Максим забрав дівчинку у свою сім’ю.
«Це було моє рішення. Про його причини я не хочу розповідати. Брати залишилися з батьком. Зараз ми намагаємося час від часу зідзвонюватися з Іваном, коли є зв'язок. Часто спілкуюся з Вовою і Владиком. Вони сильно за мною сумують і хочуть швидше мене побачити. Часто мене мучать докори сумління, здається, що я їх кинула. Хочеться поїхати до них, обняти, поговорити, як колись. Саме в ці моменти мені стає дуже сумно», — каже Софія.
Софія дистанційно навчається у Бучанській школі №3. Живе з сім’єю дядька Максима в Ірландії, планує перейти навчатися в тамтешню школу. Займається волейболом. Нещодавно всі разом відсвяткували Різдво.
«Ми живемо в маленькому селі біля океану. Мені тут подобається. Хіба що не вистачає магазинів, кафе. Бракує спілкування з однолітками», — ділиться дівчина.
Опікун Максим Наумець говорить — коли забрав Соню до себе, вона була в пригніченому стані.
«Тоді з нами жила сім'я моєї дружини з 17-річною дочкою Марією та таксою Міккі. Вони дуже швидко знайшли спільну мову, і це допомогло. В Соні, на жаль, були проблеми з навчанням. Ми найняли репетиторів та допомагали самі. Зрештою, постійно говорили, що освіта має значення. Нам вдалося змінити її думку стосовно навчання. Зараз Соня більше вірить у власні сили», — каже Максим Наумець.
Софіїні брати Володимир і Влад разом із Іваном Драгуном живуть в орендованій квартирі в Бучі. Хлопці розподіляють між собою обов'язки по дому. Влад ходить у школу, а Вова навчається дистанційно.
«Зараз мені допомагає моя друга половинка. Вона з мого міста, коли Марганець почали обстрілювати, перебралася до мене й залишилася в Бучі. Живемо всі разом. Хлопці нормально її сприйняли. Роблять разом уроки. Життя триває, попри все», — каже чоловік.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для… Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Більше матеріалів Інни Кубай читайте за посиланням.