Згорблені й висохлі старці як тихі безбарвні тіні бредуть нашим киплячим пристрастями життям. Ніби випадаючи із загального плину, створюючи якийсь свій, «паралельний» світ. І здається, їхня історія вже закінчилася, вони збайдужіло, смиренно, а інколи й охоче наближаються до останньої межі. І дійсно, більшість дідусів і бабусь називають своїм основним бажанням — «спокійно пожити» і «тихо померти».
Зникнення життєвої перспективи відбивається на уявленні про власне довголіття. За даними психологів, 55% цілком здорових жінок і 39% чоловіків не хочуть доживати до 100 років. «Не хочу заважати молодим, обтяжувати їх», — так міркують багато літніх людей. Вони намагаються не бути тягарем, стежать за порядком удома, няньчать онуків. Інші з останніх сил рвуться взяти по своїх силах старечу участь у культурному та громадському житті. Вони в центрі подій: на мітингах, на батьківських зборах, у добродійних товариствах. При жеках, у радах ветеранів вони намагаються розв’язувати наболілі проблеми. Захищають слабких, хворих, забутих, самотніх, старих. Самих себе... Адже їм по-своєму погано. «Старість — не радість!», — часто вимовляють також і молоді, дивлячись на старше покоління і з гіркотою передбачаючи настання власної немочі.
Кожен знає, що старості ніхто не зможе уникнути, хіба лише той, хто помре молодим. Учені доводять, а ми понуро помічаємо, як поряд зі старінням організму, спадом фізичних сил прослідковується інтелектуальний та емоційний «відхід» у внутрішній світ, у переживання, пов’язані з оцінкою й осмисленням прожитого життя. Закінчення активної фахової діяльності часто породжує кризу виходу на пенсію. У цей період людина може зневіритися, переживати розчарування через власну непотрібність, страх неминучої смерті. Часом здається, що всі старі навіть зовнішньо схожі. У молодості всі різні, яскраві, неповторні, а старість безлика, сіра...
Проте з періодом старості неправомірно пов’язувати лише регресивні явища.
Старість — це й період розвитку, прогресу. Адже скільки мудрості випромінюють деякі старенькі! Багато хто переживає почуття задоволеності, повноти життя, вищий рівень особистісної самореалізації. Життєвий шлях сприймається такими людьми як незавершений. Ніхто не знає, коли, як і при яких обставинах цей шлях урветься. Тому навіть у старості людина шукає такі форми активності, що дозволяли б їй повніше реалізуватися, розкрити вповні свої сутнісні сили. «Я б не могла, як інша бабуся, сидіти на ослінчику, нарікаючи на незліченні болячки, — ділиться Галина Іванівна Литвинчук, член ради ветеранів. — Так жити нецікаво. Діти, онуки — це зрозуміло, я їх дуже люблю і в усіх справах намагаюся бути поруч. Але ми ще з нашими дідками-пенсіонерами і свята разом відзначаємо, і говоримо про те та се. Допомагаємо одне одному, чим можемо. Діти дивуються нашій енергії та оптимізму, а для когось ми можемо бути навіть за приклад!» — Літня жінка пустотливо підкидає голову, і запитання про перспективу на майбутнє зникає, не образивши її сонячної життєлюбності. Розумієш, — психологічний вік цієї жінки ще не старий.
Коли людина залишається молодою душею, не маючи претензій до життя, перед нею відкривається нова майбутність. «Саме зараз життя тільки розпочинається! Довідуватися, відкривати в собі, у світі», — міркують такі старенькі; вони дивляться вперед, покладаючись і розраховуючи на свої сьогоднішні сили, можливості, досвід. Деякі з 70-річних починають займатися туризмом, моржуванням, стають справжніми мандрівниками, пишуть вірші й створюють картини. Із насолодою від своїх знань, досвіду, по суті — свого віку, повного своєрідних і неповторних фарб.
І, навпаки, дурень той, кажуть мудреці, хто в похилому віці все ще знаходиться в полоні пристрастей молодості. Людина, що не задовольнила потреби й бажання цього періоду і не вгамувала їхню надмірність у зрілі роки (а виходить, не досягла злагоди із самою собою), довго ще почуває свою неспроможність, не може віднайти внутрішній спокій і благодатний стан. Як сказав Вольтер: «Хто не має духу свого віку, той несе на собі все горе цього віку».
Можна ще зрозуміти дурощі молодості, адже вона як правило нерозважлива. Поки молоді, ми вважаємо життя безкінечним, і тому не цінуємо час. З роками, чимраз більше заощаджуємо його.
В уявленні більшості підлітків життя тих, кому лише за сорок, бачиться одноманітним, безглуздим, обтяженим нецікавими й важкими турботами. Протестуючи проти такої перспективи, вони віддають перевагу альтернативному способу життя, популярному для віку «домінуючої тілесності», який можна означити так: «Життя має сенс, поки стає сил наповнити його насолодами». Конструктивне переосмислення цієї тези приходить із досягненням психологічного віку «повинності», і вже звичайно, «домінуючої духовності». Якого, на жаль, досягають одиниці, хоча потенційно спроможні досягти багато хто...
У дитинстві життя вимальовується перед нами як театральна декорація здалеку. У старості — як та ж декорація, тільки перед очима. Спокійне осмислення пережитого дає людині можливість побачити нитки, із яких виткано канву життя, світлі і тіньові сторони власних учинків, своєї суті, людських вад і благодіянь.
Ми, діти й онуки, живучи поруч, пліч-о-пліч зі старими, часом виявляємося сліпими. Турбуючись про майбутнє, рідко оглядаємося на своє ще живе минуле, рідко замислюємося про наші корені, про зерна, що проростають в нас і наших дітях. Якими ми будемо в старості, якщо доживемо? Чи стане нам розуму більше не журитися про те, що вже не збудеться, не планувати нездійсненне, змиритися зі своїм віком, своєю історією? Чи зможемо, старіючи тілом, залишатися відкритими всьому новому та цікавому, із радістю й захопленням проживати чергову прийдешню весну?
Багато хто хоче жити довго, і ніхто не бажає бути старим. Але людині, на відміну від тварини, дано народитися двічі. Друге її народження — духовне. І подальше внутрішнє зростання залежить тільки від неї самої. На схилі років життєві сенси людини як ніколи перевіряються на міцність. Сенека вважав: потрібно намагатися, щоб життя, подібно до коштовності, брало не розміром, а вагою, і вимірялося не терміном, а справами.
Шопенгауер із цього приводу писав: «Людина може бути досконалою і при кволому тілі — так і життя може бути досконалим і при меншому терміні. Вік належить до речей зовнішніх. Як довго я проживу, залежить не від мене, як довго пробуду — від мене. Вимагай від мене, щоб я не провадив свій безславний вік, як у пітьмі, щоб я жив, а не чвалав повз життя.
Ти запитуєш мене, який найдовший термін життя? Жити, поки не досягнеш мудрості...»