{Колаж Андрія КУШНІРА} |
«Знайомство на вулиці? Отакої! Я ніколи не знайомлюся на вулиці, лише в Інтернеті!»
З розмови двох юнок
Одвічна мрія всіх закоханих здійснилася
Чому так легко познайомитися через світову павутину?
Насамперед завдяки IRC — системі спілкування для багатьох користувачів («IRC» означає «Internet Relay Chat»), розробленій ще 1988 року. IRC дозволяє вести діалог з іншими користувачами Internet на спеціальних «каналах» або особисто. Канали можна порівняти з кімнатами: ви заходите на канал, і будь-яку вашу фразу можуть почути всі, хто перебуває на тому самому каналі, попри те, що один ваш співрозмовник живе в Аргентині, а інший — у Північній Америці. За необхідності ви можете спілкуватися особисто. Багато хто звик використовувати для спілкування програму з ласкавою назвою «аська» — що дослівно в перекладі з англійської означає «Я шукаю тебе».
Далі, Internet легко долає відстані й помітно полегшує спілкування людей з паралельними інтересами, дозволяючи до певної міри залишатись невідомим: навіть без послуг анонімного серверу користувач почуває себе достатньою мірою інкогніто, ховаючись за своєю е-mail адресою чи псевдонімом. Можливо, багатьом саме це дозволяє переступити через свою сором’язливість і вільно спілкуватися, забувши про недоліки зовнішності, ігноруючи численні умовності, неминучі під час особистої зустрічі. Та й письмове висловлювання думок, як відомо, значно краще за розмовну мову передає їхній зміст. Така зручність і легкість породила воістину нову систему спілкування людей, яка змінила життя багатьох із них.
Хтось знайомиться в конференціях користувачів, хтось зустрічається вперше у якомусь чатері чи MUD, хтось знаходить віртуальну «рідну душу» цілком випадково, хоча для полегшення пошуків існують спеціальні конференції і навіть www-сторінки, які дозволяють розмістити інформацію про себе й одержати відповідь через анонімну службу електронної пошти.
Ще один чинник, що прискорює розвиток віртуального роману, — це швидкість обміну посланнями. Основою віртуальних взаємин стало листування. Одвічна мрія всіх закоханих — миттєва доставка їхніх послань — практично стала реальністю. Тому більшість романів у Internet проходять досить бурхливо, і значну їх частину займає електронне листування, хоча досить багато уваги приділяється і спілкуванню в реальному масштабі часу.
Роман в електронних листах не позбавлений своїх недоліків і небезпек. Багато хто, уявивши собі ідеальний образ «спорідненої душі» виключно за листами, ніяк не можуть наважитися на телефонну розмову чи зустріч у реальному житті, бо саме така перша зустріч була останньою для багатьох віртуальних романів, коли ані зовнішній вигляд, ані вік (часто навіть і стать) спорідненої душі не збігалися з тим, що вона (чи він) повідомляла про себе в полум’яних посланнях. Брехати в електронній пошті можна легко й невимушено. Майже завжди «пошукачі» зав’язують жваве листування відразу з кількома адресатами, а щоб не обтяжувати себе впорядкуванням листів, розсилають їм заздалегідь заготовлені «болванки», де змінюють лише імена й окремі фрази. Ні очі, ні поведінка не допоможуть викрити неправду, хоча б тому, що той, хто бреше, надійно захищений відстанню. Тому слід багато разів подумати перш ніж довіряти свої потаємні думки «спорідненій душі», адже розрив навіть віртуальних стосунків не минає безслідно: відомі випадки, коли результатом листування, раптово припиненого, ставали тяжкі психози й різні форми параної, породжені побоюванням, що колишній кореспондент зможе використовувати досить відверте листування з брудною метою.
Але все ж «кохання з першого послання» існує, іноді перетворюючись на суто платонічні романи бідних студентів, роз’єднаних тисячами кілометрів, а іноді навіть приводячи до цілком реальних, хоч і «віртуальних» весіль. Таких, як весілля американки Лізи Гроссо й англійця Андр’ю Ханта, чий віртуальний роман тривав майже рік.
Трохи іронії
не зашкодить
Частина Мережі, присвячена знайомствам, рясніє різноманітними порадами. Деякі перегукуються зі звичайними правилами хорошого тону, бувають і відверто кумедні. Приміром, рекомендації щодо тону листування:
«1. Розкриваючи в листах свою правдиву сутність, уникайте розмов на буденні теми, адже романи в Internet виникають передусім між людьми, котрі вірять у цінність ідей.
2. Завжди підтримуйте позитивний тон дискусії. Життя і так надто коротке, щоб скаржитися на нього, використовуючи електронну пошту. Пам’ятайте, що необережне зауваження може спричинити справжню «війну» лише тому, що воно неправильно витлумачене.
3. Ніколи не обговорюйте можливість перетворення листування на щось більше, аби не налякати кореспондента. Дозвольте йому самому плавно перейти в нову якість.
4. Завжди поводьтеся коректно, але не прикидайтеся святенником. Пам’ятайте, дуже важливо вибрати правильний тон і дотримуватися його надалі.
5. Особливо обережно слід обговорювати інтимні теми (якщо до цього дійде). Не слід виставляти себе сексуальним маніяком, навіть якщо ви листуєтеся з Мадонною.
6. Зберігайте свої листи й відповіді на них, аби було про що згадати».
Або поради, як правильно познайомитися по Інтернету:
«Насамперед потрібно чітко уявляти собі кінцеву мету, якої ви хочете досягти. Цей текст допоможе в пошуках людини для серйозних взаємин.
1) Коли когось залишає коханий (кохана), можливі такі випадки. Людина намагається заглушити себе й починає шастати по службах знайомств, ловлячи будь-яку ниточку. Зазвичай вона прагне зустрічі, але давній біль відпускає, нова знайома(ий) перетворюється на звичку, і цей псевдосоюз розпадається. Навіть у житті ніколи так не роблять. Завжди треба почекати 4—5 тижнів. Ще один випадок, коли покинутий сам стає шукачем. Він пише слізні листи з проханням допомогти, намагаючись розжалобити інших. Іноді це вдається, але все повторюється так само, як і в першому випадку, за винятком того, що в нього залишається дитяча прив’язаність до знайденого об’єкта. Знову ж порада — трохи зачекати.
2) Комп’ютерні Казанови, на мою думку, належать до найбільш розбещених і пропащих мешканців віртуального світу. На екрані вони розумні, сильні, гарні, а в житті дурні, з ними нема про що поговорити, крім того, скількох об’єктів вони зацікавили».
Різноманітних порад так багато, що в новачка вони викликають приємне відчуття — ось, мовляв, не дадуть заблукати. Насправді це схоже на армійські «турботи дідів про салаг», і найкраще брати з собою в подорож віртуальними світами якнайбільше здорового глузду й самоіронії.
Молодих людей, котрі вважають, що «ти знайомишся в Інтернеті лише тому, що нічим путнім не є в житті», можна лише пожаліти. Інтернет — це віртуальний, але не паралельний світ. Він просто не зрозумілий багатьом і тому ними засуджується. Знайомитися можна й по телефону (бувають же ось такі «не туди потрапили», які закінчуються щасливими шлюбами). То чим же Інтернет гірший? До речі, а багато ви знаєте пар, котрі познайомилися випадково на вечірці й потім одружилися? Навряд чи. А траплялося вам спочатку повністю ігнорувати людину, а потім раптом звернути увагу на її духовний світ і до нестями зацікавитися ним? Отож, у віртуальному світі також є цікаві співрозмовники й зануди, які не зацікавили б вас і на вечірці в однокласника, сміливі й боязкі, балакучі й мовчуни, розумні й дурні, «легкі» й «важкі» у спілкуванні. Є ті, хто серйозно вирішив знайти свою «половинку» через Мережу, а також ті, хто просто від душі потішається, зображуючи з себе закоханих. А в реальному житті хіба так не буває?
Віртуальний роман —
«за» і «проти»
Віртуальний роман, як і будь-який інший, починається з зустрічі, після якої відбувається знайомство. Різниця в тому, що співрозмовники одне одного не бачать, фотографії одне одному можуть надіслати, грунтовно відредаговані в програмі растрової графіки або не свої, проте суті це майже не змінює. Якщо в реальному житті справедливе прислів’я «по одежі зустрічають, а по розуму проводжають», то в Інтернеті все відбувається навпаки. У віртуальному спілкуванні передусім відкривається духовний світ людини, і якщо й виникає якесь почуття прихильності, то здебільшого воно платонічне.
Ви не бачите байдужого, нудьгуючого виразу обличчя свого співрозмовника в Інтернеті тоді, коли, приміром, скаржитеся на свого начальника, який завантажив вас роботою, на автомобіль, що не заводився годину, чи коли кокетуєте з приводу своєї «ну просто-таки жахливої мігрені». Для прикладу уявіть собі в таку хвилину вираз обличчя свого реального партнера, який сам застряг у пробці, вислухав докори від керівництва й т.п. Ми довіряємо віртуальному співрозмовникові «грішної душі печаль» — адже він не бовкне зопалу того, що нам може не сподобатися. А щодо почуттів, то всі переживання й радощі закоханих в реальному житті не чужі також і тим, хто віддає перевагу романам віртуальним. Милі так само сваряться, миряться, ревнують, брешуть і зраджують одне одного, хоч як би дивовижно це звучало. Можливі навіть інтимні взаємини, так званий віртуальний секс. Відмінність та, що ви лише уявляєте собі партнера, з яким кохаєтеся, а замість певних дій вам доводиться описувати їх з допомогою клавіатури. Почасти це схоже на вельми поширений «секс телефоном».
Ось одне імпровізоване інтерв’ю, яке ми ініціювали з однією з дівчат-юзерів, котрі постійно шукають гострих відчуттів у Мережі:
«Приятель: Як часто ти бачишся зі знайомими з інету?
Lola: У «Текілі» — періодично по п’ятницях.
Приятель: У тебе є хлопець? Де ти з ним познайомилася? В інеті чи ні?
Lola: Є! Не в інеті.
Приятель: Так. Уже цікаво... Якби ви з ним побили горшки, ти шукала б йому заміну в житті чи в інеті?
Lola: Не знаю... В інеті, швидше за все!
Приятель: І як би ти це робила? Через чати, дошки оголошень про знайомства чи через «асю»?
Lola: Через «асю». У мене 300 чоловік у контакт-листі».
Найжахливіше, що віртуальне спілкування іноді загрожує вже усталеним людським стосункам. Якщо тепер ходять анекдоти про чоловіка, котрий раптово повернувся з відрядження, то незабаром з’являться анекдоти, як чоловік, випадково запустивши ICQ дружини, прочитав history message.
Але хай би там як, ставити під загрозу чуже щастя з допомогою Всесвітньої мережі стало сьогодні так само легко, як у ХІХ столітті закохувати в себе дам і кавалерів з допомогою листів. Дуже жаль, що на кінець XX століття віртуальне спілкування почало загрозливими темпами витісняти повноцінне реальне спілкування.
Між інетом і реалом
Спілкування з людиною навіть протягом кількох років через Інтернет не може дати того уявлення, що виникає вже в перші п’ять хвилин розмови під час особистої зустрічі. Нічні обговорення в чаті, щонайкраще, допоможуть уявити, як співрозмовник мислить. Але в тім то й річ — лише уявити. Всю іншу інформацію ви вигадуєте. Величезне поле для фантазії, коли йдеться про справи сердечні. Хто вона — ласкаве створіння, котре розуміє з півслова і усміхається з фотографії, яку ви вже ладні поставити на робочий стіл? Самонавіювання — велика річ, особливо тоді, коли так хочеться кохати й бути коханим.
Розрізняють три стадії знайомства з використанням інету: це власне спілкування в інеті, потім спілкування телефоном, потім особиста зустріч. Складається враження, що телефон та інет дуже схожі. Проблем під час спілкуванні в інеті практично не існує, телефон також не створює значних труднощів. А ось реал... Того, хто має великі проблеми під час спілкування в реалі, дуже просто вичислити в інеті: у них крикливі імена, дуже «крута» розмова, хлопці видають себе за таких крутих плейбоїв, дівчата зображають таких собі секс-бомб або дивовижних топ-моделей. І виходить: він весь такий розумний, насмішкуватий, а вона вся така, «дыша духами и туманами», начебто допіру з Парижа, а вчора із Мадрида. А всередині й у нього, і в неї — маленька дитина, що дуже боїться реального світу, тьмяного, незрозумілого і страшного.
«Познайомилася я з хлопцем із Харкова. Ну, спілкувалися ми, спілкувалися, місяців зо два, напевно, спочатку листи писали одне одному, потім в «асьці» базікали годинами. Фотками обмінювалися… Ну, так, певне, він із графікою любив працювати, бо на фото був просто красенем, чого в житті про нього не скажеш.
Про себе він майже не розповідав: був одружений, розлучився, дітей у нього немає, живе в Харкові з мамою і працює в комп’ютерній фірмі комерційним директором. Телефони він мені свої дав, щоб дзвонила додому й на роботу також. Я йому раз подзвонила, але його вдома не виявилося... А тут він мені пише: я 17 жовтня в Києві буду у відрядженні. Зустрічай, мовляв, погуляємо, потім я до родичів поїду ночувати.
Я, як ненормальна, напередодні готувалася, сина до батьків відвезла, щоб гість та й дитина не напружувалися. Зустрічаю його вранці на вокзалі й не можу зрозуміти, він чи не він, із фотками начебто схожий, а несимпатичний якийсь. Ну, опановую себе з думкою, що зовнішність не головне, аби людина була хороша, мило йому всміхаюся... Заїхали до мене додому, він речі свої кинув, і пішли Києвом гуляти. Ходимо ми, ходимо, базікаємо про дурниці, він починає мені про себе щось розповідати, і вимальовується приблизно така картинка (причому якась уся негативна): скигля, невдаха, людина недалекого розуму. Ніякий він виявився не директор, звичайний хлопчик на побігеньках, а понту було, куди там! Надвечір зайшли в бар, узяли по келиху мартіні, при цьому він так охав-ойкав, дивлячись на ціни, що мені захотілося самій розплатитися й вибігти звідти якомога швидше. Але найвеселіше саме після бару й почалося. Його стало розвозити так, ніби він випив не келих мартіні, а цебро горілки, і тоді переді мною ще одна картинка вималювалася: алкоголік.
Що, власне, правдою й виявилося. Поїхали ми до мене додому, думаю, зараз віддам його речі й відпроваджу до родичів — наші стосунки на цьому вважатимуться закінченими. Потім з’ясувалося, що немає в нього тут ніяких рідних, а ночувати він у мене збирається. При цьому все супроводжується страшенним матом (із його боку) і мало не істерикою з мого. Ну, звичайно, він далеко не пішов, почав репетувати в мене під вікнами, що всі кияни сволота і т.п., потім раптом принишк, я вже зраділа — думаю, пішов. А він заліз на козирок над під’їздом, розбив скло, вліз до під’їзду і став ломитися до мене в квартиру, а в мене ж ще й сусіди, він їм спати не дає, мені дуже незручно перед ними. Коротше, скінчилося все тим, що він уклався спати на сходовому майданчику між поверхами, а я решту ночі не спала, все прислухалася, чи, бува, не прокинувся і не ломиться знову до мене в двері. Вранці виходжу з квартири, зібралася по дитину їхати, дивлюся— він стоїть на сходах, я мовчки пройшла повз і поїхала. Повернулася — його немає. А зворотний квиток у нього був на вечір неділі. Після повернення до Харкова він написав мені листа, де просив вибачення за свою поведінку.
Ти собі не уявляєш, ЯК він мені подобався, коли ми по Мережі спілкувалися, а насправді ось що вийшло. Розчарувалася я жахливо. Щоправда, зараз уже стає смішно, як це я ухитрилася вляпатися в таку історію, а тоді не до сміху було.
...До речі, днями в під’їзді вставили скло...»
Комп’ютерний «алкоголізм»
Не секрет, що жінки більше піддаються згубним пристрастям, чи то алкоголізм, наркоманія, куріння і т.п. І навіть якщо ви протягом року випиваєте лише келих шампанського в новорічну ніч, не курите і жахаєтеся на саму думку про наркотики, — це не гарантія, що ви зможете опиратися новій пристрасті. Лікарі визнають, що захоплення Інтернетом не менш небезпечне, ніж усе перелічене вище. Полонянки віртуалу чимось схожі на зечок — та сама туга в очах і напружене очікування чогось. Ув’язнення, на перший погляд, добровільне, ніхто не втримує їх годинами перед монітором, не змушує стукати по клавішах. Проте невідома сила не відпускає їх із віртуального життя в реальне, їхня релігія — Інтернет, їхні молитви звернені до телефонів, модемів і провайдерів. Вони — жінки в мережах Інтернету.
«Тоді я закінчувала середню школу. Вчитися доводилося небагато, і майже щодня я навідувалася на роботу до приятеля-програміста осягати комп’ютерну науку. Я була закохана в нього і могла годинами дивитися, як швидко бігають його пальці клавіатурою, стежити за рухом символів на моніторі й слухати незрозумілі фрази на кшталт «чорт, злетів», «сьогодні зв’язок поганий», «фунет знову в дауні» і т.п. На моє запитання, повторене разів із десять, чим же він усе-таки займається, Макс відповів: «Я сиджу в IRC». Ця фраза, як і сама захопленість Макса, змушувала мене відчути власну неповноцінність — людина така вся при ділі, а я не тямлю в комп’ютерах нічогісінько. Наше спілкування з Максом тривало недовго й закінчилося словами: «Вибач, я зустрів дівчину. Ні, ти її не знаєш, я сам ніколи не бачив її. Проте ми незабаром зустрінемося, вона обіцяла приїхати. Я знайшов свою другу половину». Якось Макса на роботі не було, і його колега запропонував мені: «Олю, хочеш посидіти в IRC?» Для мене це було те ж саме що пропозиція посидіти на Олімпі. Я, звісно ж, погодилася.
IRC — одна з численних послуг мережі Інтернет, програма спілкування, яка дозволяє розмовляти в режимі online. Винайшов її 1988 року фін Яркко Ойкарінен. На сьогодні програмою IRC користуються в понад 60 країнах світу. Під’єднавшись до певного серверу, користувач потрапляє у віртуальний «канал», або загальну кімнату, де любителі порозмовляти обговорюють теми, які їх цікавлять. Розмовляти можна одночасно з усіма — у каналі всі бажаючі прочитають ваші фрази, — чи в режимі private, тоді це вже розмова лише двох, ваша і вашого співрозмовника.
«Lina is on IRC». Звичайно, Lina — не моє справжнє ім’я. Просто слід було якось «назватися», оскільки спілкуватися під власним ім’ям у IRC не заведено. Отже, я опинилася серед нових людей, про яких не знаю нічого, і поняття не маю, що, як і кому казати. Першим до мене обізвався якийсь Raskin, і через п’ять хвилин ми вже були нерозлучними друзями. Здавалося, він знає про мене все. З півслова розуміє, читає мої думки і т.п. І це при тому, що ми ніколи раніше не зустрічалися і Raskin живе в Штатах. Я шкодувала за витраченим марно часом, — так довго чекала прекрасного принца, а виявилося, що він «живе» в Інтернеті й шукав мене все життя. Казка швидко скінчилася — вже за кілька днів з’ясувалося, що «прекрасний принц» усім розводиться про наше знайомство, супроводжуючи свої розповіді пікантними подробицями. Як виявилося, не через бажання насолити, а через хвастощі — дівчат на IRC набагато менше, ніж представників чоловічої статі, і Raskin дуже пишався нашою IRC lovestory. Я дуже переживала, усвідомивши, що й віртуальний світ не ідеальний, але хвороба вже вкоренилася — мене не можливо було відтягти від комп’ютера. Реальне особисте життя зав’яло. Воно й зрозуміло — адже в Інтернеті ніхто не змушує готувати, прати брудні шкарпетки, слухати Еліса Купера і кохатися, коли цього не хочеться.
Моє серце недовго залишалося вільним, незабаром я познайомилася з Гувером. Він чудово розумів мене, був готовий слухати годинами і сам був дуже цікавим співрозмовником. Не минуло й тижня, як нам стало зрозуміло: ми створені одне для одного. Гувер почав збиратися до Ізраїлю. Не можу описати, як ми годинами «репетирували» й будували плани спільного майбутнього. Болісно довго тягнуться хвилини чекання в аеропорту, і нарешті я бачу чоловіка своєї мрії — невисокого, із животиком, що явно проступає, у вичовганій кепці й з портфелем «прощай, молодість». У руці він тримає дуже несвіжу троянду. Звісно ж, зовнішність — не головне, я набрала якомога більше повітря в легені й рушила знайомитися. На жаль, розчарування на цьому не скінчилися — Гувер виявився посередньою людиною, якщо не сказати нудною. З’ясувалося, що й він не в захопленні: у мене незграбна хода, кілька кілограмів зайвої ваги, я вередлива і балувана. Він мав рацію, сказавши: «Краще б нам ніколи не зустрічатися! Адже тоді б ми так і вважали одне одного ідеалом».
Проте я не втрачала надії. Інтернет міцно мене захопив — і я дедалі більше відходила у віртуальну реальність. Адже там, в IRC, я могла бути ким завгодно — Клаудією Шиффер чи матір’ю Терезою. Ніхто не знав про мої комплекси та невпевненість у собі, всі бачили мене чарівною, розумною і гарною дівчиною, саме такою, якою мені хотілося бути. Навколо мене були такі самі розумні й гарні молоді чоловіки, які, це я потім зрозуміла, теж дуже боялися реальності, боялися, що їх викриють і вони знову стануть звичайними, нічим не примітними людьми.
У IRC я познайомилася з подругами по нещасті. Як правило, у них не складалося особисте життя, і вони, так само, як і я, намагалися влаштувати його з допомогою Інтернету. І точнісінько так само рано чи пізно все валилося. Однак вони не занепадали духом і все більше часу проводили за комп’ютером, щодня збільшуючи «дозу». Закинувши роботу і навчання, рідних і живих друзів... Мабуть, це тривало б вічно. Я продовжувала б пошук ідеалу й стала б комп’ютерною «алкоголічкою». Проте відсутність роботи і відповідно грошей не дозволяли більше оплачувати послуги Інтернету. Моє горе не мало меж, коли з’ясувалося, що віртуальний світ мені більше не по кишені.
Кілька днів я провела в безсилій люті, божеволіючи від думки, що вже ніколи не побачу своїх друзів, ніколи не буду щаслива... «У тебе справжня ломка, як у наркомана!» — казали мені. Так, напевно, і було, і відвикання від кінських доз Інтернету було дуже болісним. Лише через кілька місяців я зрозуміла, що безгрошів’я стало мені в пригоді — я мусила «повернутися» й усвідомити, на що перетворилося моє життя. Я познайомилася з хлопцем, який користується комп’ютером лише для того, щоб писати реферати в інституті. Поступово життя входить у норму, але досі мені іноді сняться модеми й люди, яких я колись любила, але ніколи не бачила. І більше ніколи не побачу...»