На 70-му році життя відійшла у вічність Надія Світлична. Наша вірна і незамінна сестра, порадниця у біді і сподвижниця в роки гонінь та переслідувань за слово. Скромна жінка, яка своєю присутністю визначала великою мірою моральний клімат українського дисидентського середовища у 60-ті роки.
Батьки-селяни Старобільського району на Луганщині в чесній бідності виростили трьох дітей і дали їм вищу освіту. Надійка відразу пішла до другого класу, бо вже вміла написати листа батькові на фронт. Та дитинство, казала, «чомусь забулося». Харківський університет, вчителювання на Донбасі… Як і Василь Стус, вона приїздить до Києва в 1964 році і потрапляє в культурну оазу. Приїздить до свого брата Івана Світличного. Літературні вечори, співочі гурти на схилах Дніпра, мандрівки у Карпати, де Надія по-справжньому відкрила для себе Україну… Але головний зміст життя — в культурно-просвітницькій роботі і в поширенні правдивої інформації. «Самвидав розповсюджували, як могли, і удавали, що ми це робимо легально». Тут виявився її дар невтомної працьовитості і дар служіння та відданості людям. На цьому грунті вона зближується з художницею Аллою Горською і навіть працює разом із нею над мозаїками в Донецьку. Вона ж споряджає свою подругу в останню дорогу.
У трудовій книжці Надії Олексіївни Світличної є понад тридцять записів про звільнення з роботи, що свідчить про рівень безстрашної свободи, до якої піднялася колишня директорка школи з донецького селища Антрацит.
Від свого брата Надія вчилася толерантності діалогу. Вона застосувала цю науку після арешту 1972 р. і привчала слідчих розмовляти культурною мовою, а також записувати до протоколу: «На це запитання я відповідати не буду з етичних міркувань».
Звичайно, за цю розкіш треба було платити. Її ставили в жорстокі безвихідні ситуації. Від неї відбирали дитину і віддавали кудись в дитбудинок. Після чотирьох років таборів суворого режиму знов погрожували. А коли впевнилися, що жодна сила не може зламати сумління, то її викинули з двома малими дітьми без необхідних документів за кордон.
Але там вона зустріла «велику рідню», «дуже багато добрих людей». І взялася до своєї звичної справи — єднати порізнених земляків задля визволення рідного краю. Вони оцінили її позицію, не суто політичну, зате виразну: «Нижче моєї гідності бути громадянкою найбільшого в світі, наймогутнішого і найдосконалішого концтабору».
Вона разом із генералом Григоренком видавала «Вісник репресій в Україні» і поступово ставала культурним аташе репресованої України за кордоном.
Життя Надії Світличної — це передусім постійна безкорислива праця. Розшифровування нелегально переданих табірних рукописів, упорядкування архівів самвидаву, підготовка до видання рукописів Івана Світличного, Василя Стуса, Миколи Горбаля і багатьох, багатьох — усе це робилося її руками або за її неодмінною участі.
Відомим в усій Україні ім’я Надії Світличної стало з 1982 року, коли на радіостанції «Свобода» їй запропонували зробити серію передач про свою «кримінальну справу». Йшлося про таку собі розширену автобіографію. Та в устах Надії Світличної це стало розповіддю про всю репресовану Україну, про кращих її людей, з якими їй поталанило зустрітися при виборі «дороги вузької». Згодом мала і свій постійний радіожурнал — «Журнал надії», який почули в Україні і не в Україні.
Голос Надії Світличної на хвилях «Свободи» лунав дванадцять років, і багато хто не уявляв свого життя без того голосу. То був проникливий християнський голос надії — зневіреним і маловірним, утомленим і спраглим. У ті роки її голос посилав надію і розраду. До присутності Надії Світличної в ефірі звикли, як до обіцянки змін на краще.
В Україну Надійка приїжджала не до когось окремо, а — до всіх. Вона була поінформована про «усіх своїх», про життя, про здоров’я, про дітей… Так, наче вона ніколи звідси не виїжджала.
Це й означає «любити ближнього, як самого себе».