Світ глобалізується і, здавалося б, уже не повинні дивувати компроміси та мікси між антагоністичними Сходом і Заходом. Проте щоразу приклади такого поєднання в одній людині зачіпають уяву.
Лікар-нарколог Женішбек Назаралієв по-західному академічний, він членкор Російської академії природничих наук, член Всесвітньої федерації з психічного здоров’я WFMH (Лос-Анджелес, США), національний координатор по республіках СНД регіонального офісу Міжнародної ради з алкогольної та наркотичної залежностей ICAA (Лозанна, Швейцарія). Водночас в описі його методики порятунку від наркотичної залежності звучать східні, радше, екзотично-філософські, аніж медичні, терміни: шавасана, вайвейшн, танець дервіша, паломництво на Гору спасіння, камінь душі...
Сеанс доктора Назаралиева |
Розробляючи свою методику, доктор Назаралієв подорожував по Австралії, Болівії, Бразилії, Великобританії, Голландії, США, Індії, Кенії, Китаю, Колумбії, Нігерії, Пакистану... Зустрічався з жертвами наркоманії, лікарями, поліцейськими, а також зі священнослужителями різних конфесій світу і навіть із самим далай-ламою. У своїх подорожах він вивчив проблему наркоманії в усіх аспектах — від ментального до кримінального. Що й виклав та проаналізував у своїх книжках, одна з яких недавно побачила світ українською мовою.
Українська книжка Назаралієва, на відміну від російської та англійської, які автор безплатно розповсюджував по владних інституціях і медичних установах країн СНД, Європи і США, надійде в продаж, і вже сьогодні «Фатальні маршрути» видавництва «Дуліби» піарить юний письменник, визнаний молодіжний авторитет з наркотиків Любко Дереш.
У себе на батьківщині, у Киргизстані, доктор Назаралієв — особа легендарна й оточена міфами. Власник радіостанцій і мережі ресторанів, президент національної Федерації дзюдо і професіональний фотограф, світський лев і колишній кандидат у президенти; за чутками, мільйонер, потомствений шаман й екстрасенс... У центрі ж уваги світової громадськості Женішбек Назаралієв опинився торік у березні, ставши одним із натхненників і організаторів киргизької революції, що закінчилася поваленням режиму Аскара Акаєва.
— Женішбек Болсунбекович, ваша клініка була одним із перших приватних медичних закладів на території колишнього СРСР. Наскільки ризиковано було в ті часи відкрити таку справу? З якими проблемами зіштовхувались і як їх долали?
— Поняття «ризик» як таке для мене не існувало. Я був настільки одержимий, моя одержимість підкріплювалася молодістю, може, недорозумінням серйозності тієї бюрократичної машини, що могла стати на моєму шляху. Звісно, було важко, мені постійно ставили перешкоди, і 1989 року я був змушений залишити батьківщину, жити і працювати в Москві. 1991-го, після того як нашу країну оголосили незалежною і її першим президентом став Аскар Акаєв, я повернувся в Киргизстан. Приїхав і відразу ж відкрив свою іменну клініку. Проблем у нас спочатку було дуже багато, іноді просто не давали працювати, однак саме протидія давала мені мотивацію боротися й перемагати. Якби не було цих перешкод, може, я менше займався б самовдосконаленням, вони послужили поштовхом для мого зростання.
Протягом восьми років я працював просто як «доктор Назаралієв», так мене називали в народі: «доктор» себто «лікар». А місцева влада і колеги обурювалися: «Який же він доктор, він навіть не кандидат медичних наук!» Я не претендував на якесь учене звання, але вирішив захистити всі ці дисертації, і почав із докторської, випередивши кандидатську. Потім захистив кандидатську, став професором, потім членкором Російської академії природничих наук — захищався я в Москві. І все одно, навіть коли я став членкором, доктором медичних наук, професором, мене не давали спокою наші місцеві чиновники, й я знав, що мушу бути дуже обережним. Крий Боже, станься-но якийсь ексцес, а тим більше смерть хворого... відповідальність була величезна!
— Чим ваша система лікування наркоманії принципово відрізняється від узвичаєної в медицині?
— По-перше, тим, що ми із самісінького початку подали руку наркоману, визнали, що він хвора людина. Це було ще 1989 року, сімнадцять років тому, коли наркоманів боялася не лише громадськість, а й самі правоохоронні органи. Адже у нас у Радянському Союзі наркоманів нібито не було! По-друге, ми почали практикувати суто індивідуальний підхід, адже людина — це мікрокосмос зі своїм розташуванням зірок. По-третє, ми першими у світі стали лікувати хворих разом із супроводжуючими особами. Ми їх називаємо співзалежними людьми, адже вони теж переживають, хворіють, дістають психічні розлади, як і сам хворий. Основне це, звісно, комплексний підхід. Ми знімаємо не тільки фізичну залежність, ми лікуємо хворого від початку до кінця, проводимо всі етапи, необхідні для повного видужання пацієнта, його реінтеграції в суспільство. Поєднуючи підходи прагматичного Заходу і філософського Сходу.
— Що саме йде від Заходу, а що від Сходу?
— Від Заходу йдуть технології, ноу-хау, такі як барокамера, плазмофорез, медикаменти, широкий спектр психофармакології, без якої неможливі перші етапи лікування, а вже наступні етапи та реабілітаційний період будуються здебільшого на філософії Сходу.
У нашій програмі «Сьоме небо» ми застосовуємо психотехніки, які синтезували на основі, скажімо, суфійської культури — танець дервіша, з індійської йоги — дихальна гімнастика вайвейшн, розслаблення — шавасана, даоські техніки, які дають людині можливість максимально розширити свідомість, наблизитися до більшої духовності, стати вищим від людських потреб. Потім хворий працює з каменем, так званим «каменем душі». Він замовляє камінь, ототожнює його зі своїми проблемами, і після завершення курсу лікування здійснює ритуал звільнення.
Один із ключових моментів — паломництво. Хворий протягом п’яти-шести днів проходить 250 кілометрів зі своїм каменем, найтяжчий шлях по гірській трасі до вершини Гори порятунку Таштар-Ата. Це своєрідний протест, виснажлива праця, боротьба із самим собою і звільнення. Наприкінці шляху він здійснює потрійний ритуал: скидає камінь з душі, зав’язує смужку матерії на гілці глоду і спалює старі речі, щоб покінчити зі своїми старими звичками. Не тільки з наркоманією, а й із усім тим, що заважало йому в старому житті.
На сьогодні на горі вже понад десять тисяч каменів, і в кожному — чиясь душа. Це набагато сильніше, аніж якісь інші психотерапевтичні прийоми. Бо психотерапія — пригнічення особистості, а паломництво — її звеличування, адже людина має зробити це сама.
— Як ви ставитеся до західних методів лікування наркоманії, коли пацієнта переводять на слабші, але теж наркотичні, препарати?
— Усе залежить від менталітету держави, куди впроваджується певна програма. У метадоновій програмі застосовують препарат-замінник, як при цукровому діабеті застосовують інсулін, щоб хворий не помер — але виходить, що він усе життя сидить на цій дозі, він від неї залежний. Так, на сьогодні найпоширеніша програма — метадонова, програма «Дванадцять кроків». І для прогресивного світу, в якому домінуючим у свідомості є інтелект, звісно, ця програма прийнятна — у хворого є можливість адаптуватися в суспільстві, створити родину, повноцінно працювати і жити. Я вважаю, це дуже добра програма. Вона може охопити одномоментно кілька десятків мільйонів чоловік, і у відсотковому співвідношенні на сьогодні нічого кращого за цю програму немає.
Але якщо казати про застосування замісної терапії на пострадянському просторі, починаючи з Киргизстану і закінчуючи Україною, то сьогодні говорити про це однозначно важко, адже наш менталітет ще не готовий до замісної програми. Наш брат той же метадон вживає в стократному розмірі і стає метадоновим наркоманом. До нашої клініки звертаються багато людей, які отримують цю дозу. На Заході законослухняний народ, у них зовсім інший менталітет. До того ж програма «Дванадцять кроків» — це відкрита програма, коли наркоман відкритий перед суспільством. Наша пострадянська людина боїться своєї тіні. А наркоман боїться своєї тіні в сто разів більше, у нього дуже багато внутрішніх комплексів. У нас ще не настільки відкрите демократичне суспільство, щоб ми могли довіряти одне одному. І тому певні труднощі в просуванні цієї програми існують. Але рано чи пізно така програма має прийти, бо вона охоплює велику частину населення і пом’якшує асоціальність хворих, вони стають більш адаптованими в суспільстві.
— Ви вивчали проблему наркоманії не лише в медичному, а й у соціальному і навіть кримінальному аспекті. Наскільки ускладнило ваше життя зіткнення зі світом наркомафії?
— Усе це взаємозалежно, у наркобізнесі обертаються величезні гроші... Але я абсолютно не зіштовхнувся з цією складністю, хоча мені й казали: «Як це так, ви ж забираєте у них бізнес!» Я кажу: «Те, що я роблю, — це крапля не в озері, не в морі, а крапля в океані. Мільйони тонн обороту наркотиків непорівнянні з моєю роботою». Крім того, той же наркобізнес займається благодійністю. Вони в душі знають, що роблять диявольську, чорну справу, і їм потрібна якась віддушина. От доктор Назаралієв і є для них маленькою віддушиною. І вони до мене ставляться дуже добре.
— Чи розуміти це так, що наркоділки вам допомагають матеріально?
— Не матеріально, але принаймні вони мене не чіпають і можуть за мене заступитися, щоб ніхто мене не чіпав. Як вони кажуть, «із хреста гроші не знімають». Мене, доктора, не можна карати за щось, я роблю білу роботу.
— Ви подавали до суду на Акаєва за те, що він назвав вас наркобароном і звинуватив у тому, що ви направляли бойовиків для участі в антиурядових акціях. У чому насправді полягала ваша участь у подіях у Киргизстані?
— У мене був внутрішній протест проти можновладців. Якщо вони до мене так ставляться, до такої відомої людини, то як вони можуть ставитися до простої людини з народу? Вона для них ніхто, просто раб. І тому я написав свою статтю, що називалася «Мовчати — отже, зрадити». Я просто заступився за свій народ.
— Ну, тільки статтею ви ж не обмежилися.
— Згодом я об’єднав всі опозиційні партії півдня та півночі і відправив їх із нашого центру, щоб вони організували великий мітинг. Тобто ідеологічну частину роботи я взяв на себе. Вся столиця була на моїх плечах! Я організував фінансово, морально й ідеологічно. Плюс технологія: треба було вміти кидати листівки, вести підривну діяльність... Мені довелося більш як 40 днів жити в підпіллі, зі зброєю в руках. Захопили моїх друзів, вони сиділи у в’язницях, і в них намагалися дізнатися, хто стоїть за Назаралієвим. А я писав, що за мною стоїть народ і все цивілізоване суспільство.
— Як ви гадаєте, чому в Киргизстані, на відміну від України, революція не обійшлася без крові?
— Це не зовсім так, у киргизькій революції як такої крові не було. Так, була бійка, були убивства під час мародерства, але пов’язані з грабежем, а не з революцією. Під час самої революції перестрілки не було. Билися, каменями кидалися, так. Інакше наш президент не пішов би ну ніяк. Треба було виконати захоплення. На рівні інтелекту, як у вас відбулося, у нас не вийшло б, тому що у нас східна країна.
— То це питання менталітету чи організації?
— Швидше за все, менталітету. У нашого колишнього президента було багато захланності, і не стільки у нього самого, скільки в його оточенні, у його родині. Вони так просто владу не віддали б. Тому що намічалася спадкоємність: діти президента стали депутатами, потім, після виборів, дочка стала б спікером, як вона казала, Маргарет Тетчер тощо. Ось така була ситуація. Вони самі не очікували, ми все зробили дуже шоково. Треба було зробити саме так, інакше, ми прорахували, не вийшло б. У перший день нашого революційного руху журналісти запитували мене: «Коли буде захоплення Білого дому?» Я відповідав: «Щонай-
більше через два дні». Але вийшло через шість годин.
— Ви балотувалися на посаду президента, потім зняли свою кандидатуру. Чи плануєте в майбутньому похід у владу?
— Знаєте, я зрозумів одне: у цій країні на сьогодні немає особистостей, котрі могли б вивести її на певний рівень. Сьогоднішнє керівництво нашої країни — та ж стара номенклатура, та ж обойма, що була колись. Ніяких реформ, нічого революційного не відбувається. Тому про революцію казати сьогодні дуже важко, певніше казати про переворот, про захоплення. Друге, що я зрозумів: політика — та ж наркоманія, і піти з неї дуже непросто. Але я доклав усіх зусиль, аби піти з політики, хоча мені було дуже тяжко, тому що моїй душі огидно мовчати, коли на очах відбувається безкрай... І третє: я дуже добре знаю, що на мене звертають увагу як наше киргизьке керівництво, так і можновладці в Америці, Китаї та Росії. Вони знають, що в Киргизстані є така людина, і мені це відомо. Але на сьогодні кажу вголос, що я пішов. Хоча знаю: я не пішов для багатьох, і вони, можливо, уведуть мене в наступну політичну гру. Адже це велика гра, не внутрішня, на рівні країни, а гра великих світових монстрів, і ти вже сидиш у їхній обоймі. Та коли мене вставлять у магазин, покаже час.
— Лікування у вашій клініці коштує великих грошей, тоді як наркоманія масово зачіпає найбідніші прошарки населення. Ви можете чимось їм допомогти?
— Так, протягом 15 років я багато займаюся благодійністю. З киргизстанців я беру всього лише 30%. Для громадян інших держав, якщо були прохання через президента чи безпосередньо виходили на мене з документальним обгрунтуванням, я теж робив винятки. До сьогодні не взяв ані шеляга в уряду чи благодійних компаній. А мені треба утримувати свій колектив із високими заробітними платами, високим рівнем комунікацій, рекламних кампаній. Тому хоч як би я хотів, широка благодійність для 250 мільйонів пострадянського населення — це неможливо і навіть нереально. А так, звісно, у допомозі ми ніколи не відмовляємо, то є моє кредо, моє покликання лікаря — допомагати так чи інакше. Матеріальний рівень — енергія, необхідна для втілення ідей. Гроші — це бензин, який я вливаю в те, що мушу зробити в цьому житті, але не для того, щоб збагатитися.
У громадському плані я теж працюю, у мене дві радіостанції, де я культивую здоровий спосіб життя. Я кажу: навіщо винаходити велосипед, коли можна використовувати уже відомі методи лікування? Я видав 10 тис. примірників своєї книжки «Избавь и прости», і всі вони були подарунковими, я ані шеляга не отримав, це була моя благодійність: поділитися своїми знаннями. 300 примірників я подарував президенту Путіну, вашому колишньому президенту Кучмі — 100 примірників, і всім іншим пострадянським президентам подарував по 100 книжок, щоб вони розподілили по своїх владних інституціях, які хоч трохи пов’язані з наркотиками. Щоб вони застосовували вже відомі технології, підходи на рівні держави, уряду, приватних компаній, благодійних і громадських організацій. Потім я видав 1000 примірників англійською мовою: «Смертоносні червоні маки» (Fatal Red Poppies), зробив їх також подарунковими і розповсюдив уже в Сполучених Штатах Америки. Недавно був у Вашингтоні і подарував книжки Джорджу Бушу, Кондолізі Райс, конгресу, сенату і губернаторам, щоб вони теж знали, що є така робота.
— Ви вважаєте себе східною чи західною людиною?
— Звісно, я східна людина, але спосіб життя у мене радше західний.
— А внутрішнього конфлікту не відчуваєте?
— Конфлікту як такого немає. Якщо й є протест, то не стосовно західного чи східного світорозуміння, а нашого маргінального киргизького суспільства. Киргизи з патріархального ладу потрапили в соціалістичний, а потім у капіталістичний, але при цьому залишилися з патріархальним менталітетом. Киргиз — це не Схід, це Азія. Маленький народ, який колись був імперським, займаючи більшу площу, аніж Україна чи Казахстан, сьогодні живе в екстремальних умовах, маючи тільки три відсотки посівних площ. Я не хочу, щоб мій народ так жив, щоб він так розумів світ. Я протестую проти його менталітету, хворого метакоду, від якого він ніяк не може звільнитися. Моєму народу потрібен хакер, який повинен розкодувати його, зробити новою людиною. Не можна увесь час триматися за фольклор, як це роблять 90% киргизів. Фольклором нехай займаються селяни, а нове міське покоління мусить усвідомлювати, що живе у світі глобалізації, виходити на обрії нових технологій і бачити світ зовсім інакше. На рівні Баха, Бетховена, Моцарта... Але якщо взяти загалом Схід як філософію, буддизм, то, звісно, я схиляюся перед ним. І в цьому плані не хочу вважати себе західною людиною. Бо у Заходу, звісно, дуже багато неправильного у світогляді та житті.
— Про вас ходить багато міфів. Які з них ви зазвичай спростовуєте? Що з говореного про вас неправда?
— Диму без вогню не буває. Усе, що кажуть, десь схоже на правду, але багато людей живуть у світі чуток і здогадок. Я за 15—20 років до цього вже звик. Кажуть, у мене казкові багатства — це, звісно, неправда. У мене ім’я дуже багате. А маю я один будинок, дві машини і свою клініку. Не може доктор бути мільйонером, тим більше в наших пострадянських умовах. Якби я жив в Америці, можливо, було б так. В Америці наш метод лікування коштував би 70 тис. доларів, це говорили вчені з Нью-йоркського університету. А я і своїм знайомим, і широкій публіці кажу: передусім я доктор. Я не бізнесмен, я не качаю нафту, не продаю ліс, не витягаю зі своєї країни надра та ресурси, я заробляю інтелектом.
— Чи правда, що ви маєте екстрасенсорні здібності? Чи вашу методику може опанувати будь-який лікар? Чи є у вас учні?
— Так, звісно, інший доктор може освоїти технологію, наші ноу-хау викладені теоретично. У мене є кілька учнів, які практикують мою методику, це може бути й азіат, і європеєць, різниці ніякої. А те, що я маю екстрасенсорні здібності... можливо, і маю, як і кожна чутлива, творча людина. Будь-яка творчість — це сенсорика. Але наскільки вона прониклива, це питання. Свою проникливість я розвиваю, займаючись йогою. Ясність бачення розвиваю, займаючись східними методиками самовдосконалення. Те, що я сильна людина, — так, мені Бог дав цю рису, але, крім того, що є обдарованість, треба дуже багато працювати. Коли мене запитують, хто мене виховав, я кажу: мене виховала дорога. Оскільки я зробив усе сам.
— Про що ви розмовляли з далай-ламою?
— З далай-ламою ми розмовляли про проблему наркоманії, бо я до нього потрапив суто з цього питання. Він сказав: «Те, що ви робите, Бог бачить». Ми розмовляли про соціум, про духовні практики. Я запитав, де найкраще медитувати, він сказав, що у в’язниці (сміється): там нікуди не можна вийти, і доводиться сидіти на самоті, а в медитації найголовніше — це самітність і тиша. Потім, коли ми заговорили про міжособистісні стосунки в суспільстві, він мені поставив одне дуже цікаве запитання: «Що таке велике місто?» Я сказав, що це комунікація. Звісно, і промисловість, і заводи, але насамперед це. І запитав: «А як ви сформулювали б?» І він відповів: «Велике місто — це насамперед мистецтво жити разом».