Жебраки, вуличні старці. Вони завжди були болючим місцем міст. Величезна кількість жебраків, убогих калік споконвіку вважалася бичем Києва. Але ж комусь із них вдалося вписати себе в історію, та ще й як! У «Білій гвардії» Михайла Булгакова описується «король» київських жебраків, який збирав милостиню біля кафе «Маркіз» (сучасний ресторан «Лейпциг» на розі Прорізної та Володимирської).
Відомо, що коли він видавав дочку заміж, то посаг складав... прибутковий дім і 40 тисяч сріблом. Що ж, у паріїв теж — своя елі-та, свої знедолені. Але хто краще за справжнього київського старожила опише звичаї міського дна? І подібне джерело ми дійсно знаходимо: у Державній історичній бібліотеці зберігається унікальна книга С.Ярона «Киев в восьмидесятых. Воспоминания старожила», видана 1910 року. Її автор на час видання спогадів прожив у Києві 29 років (із 1881 р.). Записавши спогади свої по пам’яті, він залишив їх нащадкам. Ось чому сьогодні немов на машині часу ми слідом за С.Яроном вирушаємо в «місто, якого немає» — Київ 80-х ХІХ століття...
Чого не було
Матеріалізувавшись на Хрещатику, виявляємо, що тут немає нічого схожого ні на Хрещатик-2001, ні навіть на Хрещатик зразка 1910-го, коли він був уже забудований «величезними» 4—5-поверховими будинками. Замість них на кожному кроці — маленькі дерев’яні будівлі з дрібними ресторанами й пивничками.
Каналізації не було. Нечистоти вивозилися первісним способом. Можна уявити Київ без парків? Але таким він і був: улітку дихалося тяжко, курява стояла стовпом, бідній дітворі й погуляти було ніде.
Була відсутня в місті і бойня. «... усякий бив худобу, де йому заманеться; гарантії, що жителі їдять здорове м’ясо, бути не могло, бо огляд битої худоби не проводився», — повідомляє С.Ярон. А якби приїжджий спробував знайти когось у цьому місті без адресного столу! Якщо відомо, у якому з численних по-ліцейських відділків розшукуваний мешкає, — твоє щастя. Ні — обходь усі відділки по черзі.
Не було не лише трамвая, фунікулера, а й навіть конки, попри те, що проект кінно-залізної дороги виношувався ще з 60-х років. Залишалося одне — їздити на візниках. Автор «Спогадів» указує, що тодішні гінекологи вбачали у візницьких виїздах причини жіночих хвороб. Бідолашні сідоки годинами тряслися у дрожках по огидних бруківках і щасливі були, якщо благополучно добиралися до місця призначення. Втім, на більшості вулиць бруківки не було взагалі.
Ми — у місті, що не знає електрики. Вершина прогресу — газові лампи з тьмяним світлом. У більшості ж випадків палили «гасниці», причому кількість ліхтарів була більш аніж скромна. Люди забули про чисте повітря, адже на кожному кроку попадалися яри, завалені нечистотами. У безлічі садиб розводилися свині, котрі вільно бродили по місту і поширювали навколо жахливий сморід. «Скільки попереджали власників не випускати свиней на вулиці — не допомагало, — пише С.Ярон. — Нарешті, знайшли засіб зменшити число бродячих свиней. Поліції було наказано забирати свиней у відділки й частину їх передавати на користь городових. Навіщо, звісно, уточнювати, що наказ цей дуже заповзято виконувався городовими. Навіть у міській думі була прийнята постанова: бродячих свиней, за відсутністю їхніх хазяїв, передавати в дитячі притулки «для вживання в їжу».
Під час дощів потоками лилися з дворів на вулиці брудні води й нечистоти. Жодних протестів — ні з боку адміністрації, ні з боку міського управління! Власті спохвачувалися лише під час чуток про холеру в якомусь куточку Росії. Тоді, як із рогу достатку, сипалися протоколи, але не про порушення санітарних норм, котрих не існувало, а «за 102 уст. про покарання відповідно до загального закону». Інакше й бути не могло: ні санітарної комісії, ні санстанції не було, все місто обслуговували два санітарні лікарі. Але й ці двоє не мали жодного права самостійної діяльності, виконуючи лише доручення управи.
Про дезинфекцію уявлення не мали. На базарах відкрито продавався одяг явно заразних. Лютували інфекційні хвороби. Про якість продуктів судили поліцейські за зовнішнім виглядом: продукти непридатні, коли вони мають неприємний смак, погано пахнуть або колір їхній якийсь не такий.
Жебраки
А ось чого вистачало на вулицях Києва 80-х ХІХ століття, то це жебраків, калік та всяких упосліджених. За словами
С.Ярона, вони кишма кишіли, «що, втім, помічається і в даний час і навіть у більшому розмірі». Проект створення товариства боротьби з жебракуванням залишився прекраснодушною мрією. А тому реальну боротьбу з мешканцями нетрів і нічліжок вела все та ж усюдисуща поліція. Жебраків арештовували, представляли мировим суддям. У результаті, їх засуджували до тюремного ув’язнення. Але по виході з в’язниці професійні старці знову бралися за старе заняття, вбачаючи в цьому вірне джерело доходу. За приблизним підрахунком виявилося, що на тисячу жебраків жителі Києва кінця ХІХ століття щороку витрачали 330 тисяч карбованців. Вірним способом боротьби з жебрацтвом було визнано влаштування «будинку піклування», куди приймалися б злиденні, не тільки здатні до праці, а й недієздатні — каліки й виродки. Утримання такого будинку обчислювалося в 150 тисяч карбованців щорічно. Тобто, на утримання тисячі жебраків була б потрібна сума, удвічі менша, аніж витрачали кияни. Проект будинку подали губернатору Л.Томарі, котрий для обговорення питання запросив на нараду іменитих громадян Києва. На нараді проект схвалили. І вже перші пожертви склали 15 тисяч карбованців. Далі С.Ярон згадує про подальші пожертви, гуляння, збір від яких призначався на ту ж мету, але проект у результаті так і не здійснився. Чому й куди поділися зібрані для будинку жебраків гроші — автору так і невідомо.
«З приводу жебраків пригадую такий випадок, — пише С.Ярон. — Пристав Либідського відділку поставив за мету викоренити в себе жебракування й запропонував городовим забирати всіх старців і доставляти в відділок, щоб притягувати їх до відповідальності. У вигляді заохочення городовим було оголошено, що за кожного доставленого в відділок жебрака буде виплачено п’ять ко-пійок. Почалися переслідування жебраків, їх доставляли щодня ледь не сотнями. Набридло, нарешті, приставу платити п’ятаки і став він стежити за діями своїх городових. І що ж? Виявилося, що городові заради п’ятаків забирали старців з усього міста і доставляли винятково в Либідський відділок».
Крім жебраків, вулиці Києва були загачені душевнохворими. Переповнена Кирилівська лікарня з навалою явно не справлялася. Рідні нещасних часто залишали їх прямо на вулицях у надії, що поліція швидше відправить їх у лікарню. І не помилялися.
Добродійність
Та все ж у тому далекому, зниклому в десятиліттях місті існувала добродійність, яка стала єдиною панацеєю від жебракування. Київ 80-х мав дві категорії доброчинних установ. До першої відносилися установи на утриманні жителів. До другої — побудовані на особисті кошти меценатів із іменитого купецтва, котрі забезпечували свої дітища одноразовим внеском великих сум. Золотими буквами вписано в історію Києва імена Миколи Терещенка, Миколи Попова, Ізраїля Бродського, а особливо Михайла Дегтєрьова, котрий залишив місту понад 3 млн. карбованців на доброчинні цілі. Вже тоді ці імена гриміли по всій імперії. Та все ж старожил Ярон огляд добродійності починає з невістки імператора, великої княгині Олександри Петрівни Романової, засновниці Покровського монастиря.
«Як пройти
до княгині?»
Вона не мала щастя в особистому житті і страждала на тяжку недугу. 1874 року оселилася для лікування в Києві. Й одразу ж задумала влаштувати монастир і при ньому лікарню для надання допомоги всім стражденним, бідним, убогим. Місто відвело Олександрі Петрівні дві десятини землі по Діонісіївському провулку. Так почалася в Києві історія Покровського монастиря, котрий існує й донині. За бажанням великої княгині монастир став зосередженням просвітництва й добродійності в усіх проявах. Одночасно при монастирі під її особистим наглядом було створено численні лікувальні і добродійні установи: грандіозну лікарню, лікарню, у якій щодня приймалися хворі всіх віросповідань і з усілякими хворобами, зразкова аптека з безкоштовним відпущенням ліків, училище для дівчат-сиріт, притулок для сліпих, притулок для невигойно хворих жінок, бараки для заразних хворих, притулок для подорожніх, куди йшов усякий голодний і холодний, знаходячи турботу про себе, притулок і нічліг — ось лише стислий перелік установ, створених Олександрою Петрівною.
— А як пройти до княгині? — чуємо на вулицях Києва 80-х і бачимо перед собою виснажену постать, яка з’явилася бозна звідки. «Почувши від добрих людей, що в Києві є лікарня, де нікому не відмовляють у прийомі, добре лікують і грошей не беруть, плетуться стражденні в Київ». І це при тому, що в Києві, попри низку добродійних установ, лікарень було зовсім мало. Біля воріт Олександрівської лікарні помирали хворі. Для бідолах не було місць і вони зрештою знаходили їх ... на цвинтарях.
Лікарня при Покровському монастирі стала предметом особливих турбот Олександри Пет-рівни. Вона доглядала за хворими як сестра милосердя, виконувала ті ж обов’язки, що й інші сестри. Щороку шпиталь і лікарня приймали десятки тисяч людей, які знали, що прийняти їх не відмовляться. Сама ж велика княгиня переїхала в монастир 1889 року, прийнявши чернецтво і зайнявши скромну келію, де померла 13 квітня 1900 р.
«Створені великою княгинею численні лікарняні установи, обдаровані ім’ям імператора Миколи II, врятували не одну сотню життів, — читаємо у С.Ярона. — Вона вважала кращою для себе нагородою — благі результати, що приносять її добрі справи; їй властива була фантастична відданість справі добродійності; розраду в усіх своїх турботах про благо ближнього вона знаходила винятково в усвідомленні успіху своїх задумів».
«Будинок працьовитості»
Ініціатором відкриття «будинку працьовитості» виступив 1887 року барон Буксгевден. Суть пропозиції барона зводилася до того, щоб приймати в цей будинок усіх працездатних мешканців дна й забезпечувати їх роботою. Розміри ж перших пожертв городян не залишали сумнівів у здійсненності проекту. Та й справді, уже через рік будинок працьовитості в Києві було відкрито. На початку ХХ століття при ньому ус-пішно функціонували шість майстерень і школа для дітей, які працювали в цих майстернях. Про популярність цієї установи свідчив хоча б той факт, що в числі пожертвувачів були й арештанти київської в’язниці, котрі зібрали на «благу мету» 20 карбованців. Одразу після відкриття «будинку працьовитості» у грудні 1888 року туди прийняли 40 жебраків. Бажаючих там оселитися було, звичайно, набагато більше, але допомогти всім не могли через тісноту помешкання. Проект же «будинку піклування», про який С.Ярон розповів вище, як відомо, здійснено не було.
Очна лікарня Попових
1887 року великим благодіянням для Києва стало відкриття подружжям Попових очної лікарні, забезпеченої капіталом у сто тисяч карбованців. Лікарня призначалася винятково для православних. Її історія пов’язана з ім’ям знаменитого хірурга Караваєва, котрий звернув увагу на те, що до Києва щороку з’їжджається незліченне число прочан. Серед них було багато хворих на катаракту. Особисто Караваєв прооперував до тисячі чоловік. Слава професора Караваєва росла, але постійного прийому й ретельного догляду за нещасними не було. Зусиллями геніального хірурга при університеті відкрилася очна клініка на десять ліжок. На жаль, улітку, при найбільшому напливі прочан, клініка закривалася. Тому заможне подружжя Попових і вирішило відкрити за свій кошт постійну очну лікарню. І відкрили, облагодіявши всю Київську губернію! За статистичними даними, у губернії на 10 тисяч населення налічувалося 25 сліпих. У очній лікарні Попових у перший же рік її відкриття лікувалося до 1500 чоловік.
«Добре тому жить — кому дідусь ворожить»
«Добре тому жить — кому бабуся ворожить» — казало народне прислів’я. У Києві 80-х прислів’я переінакшили — «добре тому жить, кому дідусь ворожить». «Дідусем» звали найвідомішого київського мецената Миколу Артемійовича Терещенка.
Жертвуючи значні суми для рідного Глухова, сім’я Терещенків не забувала і Київ. Перерахування всіх установ, на котрі багаті Терещенки дали гроші, зайняло б занадто багато місця. С.Ярон згадує лише ті добродійні й просвітницькі установи, що були створені винятково коштом Миколи Артемійовича. Сюди відносяться пологовий притулок, безкоштовна лікарня цесаревича Миколи для чорноробочих, нічліжний притулок, міське змішане училище, чоло-віча трикласова торгова школа. До цього варто додати жіночу торгову школу, нічліжний притулок із безкоштовними квартирами для вдів із дітьми і нарешті значні пожертвування, зроблені синами Миколи Артемійовича — Олександром й Іваном... Загалом, величезне значення сім’ї Терещенків для киян важко переоцінити. «Немає жодної добродійної і просвітницької установи, якій М.А. не надавав би допомоги у більшому чи меншому розмірі», — пише С.Ярон.
Бродський і сини
Комерсанти, цукрозаводчики й видатні добродійники Ізраїль Бродський і його сини Лазар і Лев завжди посідали значне місце. М.Терещенко піклувався про Глухів, Бродські не забували Златопіль. Але й Київ зобов’язаний Бродським багато чим. За свідченням С.Ярона, пожертви панів Бродських направлялися переважно на потреби їхніх одновірців, але й решта навряд чи можуть поскаржитися. Винятково на кошти Лазаря Бродського відкрився бактеріологічний інститут, за його заповітом Києву залишено півмільйона карбованців на спорудження критого (Бессарабського) ринку. Коштом Льва Бродського споруджено будинок безкоштовної амбулаторії дитячої лікарні товариства допомоги хворим дітям.
«Скнара Дегтєрьов»
Про славетного російського купця Михайла Парфентійовича Дегтєрьова С.Ярон повідомляє дещо докладніше. Та й не дивно: більш колоритнішу фігуру в історії київської добродійності важко собі уявити. Наш старожил познайомився з Дегтєрьовим у рік переходу київських російських купецьких зборів із Подолу у власний розкішний будинок на Олександрівській вулиці. У справі збільшення мільйонів Дегтєрьов, напевно, залишив позаду всіх: торгував залізним товаром, віддавав гроші в ріст під потужні закладні будинків і маєтків. Саме Михайло Парфентійович допоміг купецьким зборам побудувати власний будинок. Ось тільки боком вилізла ця допомога купцям, коли заламав Дегтєрьов немислимі відсотки! Незабаром Дегтєрьов став головою ради старшин купецьких зборів і взяв справи у свої руки настільки, що перетворився на їх повного господаря. Власне, «головування» Михайла Парфентійовича звелося до «вибивання» грошей, даних купцям у борг на будівництво будинку. У способах Дегтєрьов не соромився. Доходило до кумедного: приходячи щодня в клуб, голова забирав собі щоденний виторг від гри в більярд у рахунок погашення боргу. Навіть самі купецькі збори прозвали Дегтєрьова «крамничкою». Про скнарість його ходили легенди. Володіючи трьома великими будинками на Хрещатику і маючи мільйонні статки, Михайло Парфентійович зводив до мінімуму свої потреби і міг торгуватися до нескінченності за п’ять копійок. Здавалося, все його життя звелося до добування грошей будь-якими шляхами.
Городяни запідозрили «недобре» ще за життя Дегтєрьова 1886 року, коли він пожертвував будинок для богадільні на Подолі. А незабаром він побудував і удовиний будинок на сто осіб, забезпечивши ці установи капіталом у сто тисяч карбованців кожна. Відкрив Дегтє-рьов і міське училище. Уроджена скнарість і поряд із цим щедрі пожертви шокували киян. Остаточно загадка «скупердяя» стала ясною після його смерті 1898 року. Ось як про це розповідає С.Ярон: «...цей самий М.П., умираючи, заповідав місту Києву все своє нерухоме майно і понад 2 млн. у готівці й акціях; все це ним призначено було для будівництва й утримання богадільні та притулку на 660 душ (500 безпритульних і 160 дітей), а оскільки залишок капіталів перевершив усякі чекання, то й будівництво душоприказчики значно розширили, що дає можливість міському управлінню піклуватися не про 660 душ, а майже втроє більше. І тільки після смерті М.Дегтєрьова ті самі кияни, котрі вважали його скнарою і лихварем, зрозуміли, що М.П. усе життя відмовляв собі у всьому і винятково збираючи різними способами гроші, поставив собі єдине завдання — облагодіяти бідне населення Києва».
***
Наша подорож підходить до кінця. Ми знову — на вулицях Києва 2001 року і не знаємо, чи заглядав київський старожил на сотню років уперед. І якщо так, чи не сподівався він, що в тому далекому «завтра» на вулицях його рідного міста не буде жебраків, стражденних, нещасних? І хіба його провина в тому, що він помилився? А тему старців «ДТ» ще продовжить. Тільки тепер подорож у часі не потрібна...