Жага крові

«- Вы можете убить человека? - спросил Перец.

Домарощинер не колебался. Он выхватил малый блокнот и произнес:

- Слушаю вас?

- А совершить самоубийство? - спросил Перец.

- Что? - сказал Домарощинер.

- Идите,- сказал Перец .- Я вас потом вызову».

А. и Б.Стругацкие, «Улитка на склоне»

Інститут Горшеніна провів телефонне опитування, в результаті якого з’ясувалося, що за останні два роки кількість прибічників смертної кари збільшилася приблизно на 5%. За відновлення страти в разі вчинення тяжких злочинів проти особистості виступають 38,4%.

Немало. Але можна також сказати, що дві третини проти. Таким чином, наполовину повна склянка чи наполовину порожня, як завжди, визначається лише рівнем жаги. У цьому разі - жаги крові. Подивімося на змістову частину цієї жаги.

14,3% респондентів вважають допустимим страчувати чиновників за хабарі в особливо великих розмірах, 25,7% - у випадку зґвалтувань неповнолітніх, а 14,9% - за смертну кару виробникам наркотиків і наркодилерів. Застосовувати смертну кару за теракт пропонують лише 6,7%.

Далі: розкрадання державного майна в особливо великих розмірах - 5,6%, керівництво в підготовці воєнного перевороту - 4,2%, замах на життя глави держави - 3,8% і державна зрада - 3,2% опитаних.

Завжди цікаво, як улаштовані мізки наших громадян, яким, з одного боку, плювати на державу, її лідерів і навіть власну безпеку. Але з іншого - при цьому люди категорично вимагають від держави мститися за їхніх дітей і нещадно вбивати хабарників. Із застереженням - убивати тих, які забирають особисто їхні гроші, «не вирішивши питання». А до казнокрадів загалом претензій десь утричі менше.

Людина, як окремо взяте явище природи, - велична, але в юрбі собі подібних вона часто перетворюється на кровожерливу і водночас боязку тварину. Вбивство саме по собі ніколи не було чимось особливо ганебним, на відміну від крадіжки. Відома скандинавська «сага про Егіла», в якій вікінг дещо поцупив. Процитую: «Якось узятий у полон селянином Егіль украв його срібло і втік. Під час втечі він зрозумів, що чинить як злодій, відтак повернувся і вбив селянина. Потім забрав здобич уже з чистою совістю». І це не просто звичайний розбійник був, а великий скальд Егіль Скал­ла­грім­сон, язичник, якого християни так поважали, що потім перепоховали з усіма християнськими почестями. У цьому сенсі багатовікової історії цивілізації для наших співгромадян ніби й не існувало, крадіжка - це реальне зло, а різні інші форми вбивства - так, «битовуха».

Убивство в історії суспільств стає злочином, коли вбивця позбавляє життя чиюсь тяглову силу, платника податків, раба, і обурений хазяїн вимагає компенсації за завдані матеріальні збитки. Але це було в ті часи, коли мускульна сила чоловіків і дітородні функції жінок були універсальним товаром. Тому різні судові статути, включаючи «Руську правду», пріоритетом вважають еквівалентну помсту, а для тих, хто на неї не має права, - грошову компенсацію у вигляді штрафів.

Та й помста, власне, зі старозавітних часів визначалася як справедлива лише тоді, коли була прямо пропорційна шкоді. Але не більше. Саме в цьому полягає біблійний пафос - у законному обмеженні відплати, хоч би як цього не хотілося скривдженим. Тому спеціально для тих, хто впав у шаленство, Біблія («Вихід», 21 глава) наприкінці повчання ще раз повторює для тугих на вухо буквально: «Ви чули, що було сказано?».

Ну так, публічна і загалом лицемірна відповідь мас відома: «Плювати нам на ЦЮ державу». Але ж подібне опитування не перше. Тенденція громадян до нерозумної, але лютої помсти не просто зберігається - вона зростає. Держава теж у частині відповідних плювків і дуль у боргу не залишається. І ображено надувається, приміряючись, як би дати народу здачі, та по повній.

Хоча з цією пацанською здачею - чистісінька халепа. Ук­раїн­ська сага «Тимошенко і Лу­цен­ко у в’язниці» - хрестоматійний приклад того, як можна безглуздо розгубити залишки довіри через мстиве «свавілля», при високому шансі зірвати собі всенародні оплески простим показовим розкуркулюванням з докладними фотосесіями в дусі деяких нібито правдошукацьких сайтів. До речі, стосується це не тільки нинішньої влади, а й попередньої. Од­нак влада хоче виглядати мужньо й суворо. І народ того самого хоче. Це змагання в пихатості триває зі змінним успіхом, уже, вважай, дру­гий десяток років. І його беззмінні учасники, перебравши по кілька разів усі взаємні «обзивалки», «пихтілки» й «кричалки», починають лякати одне одного смерто­вбивством. Сти­лі­стика самих за­лякувань по­дібна до розмов мутантів з пророчої «Улитки на склоне» Стру­гаць­ких: «- Чего-чего нет? - переспросил Кулак. - Словами тут своими стращает! Я тебе щас промеж глаз вмажу, сразу увидишь, шерсть на носу, что все у нас есть».

На щастя чи на нещастя (дивлячись як глянути на склянку), ми швидше нація самогубців, а не вбивць. У нас досить високий так званий поріг крові, готовність до кривавого насильства над іншими, на відміну хоча б від північних сусідів. Справу, звичайно, виправити можна, але не так швидко, як деяким політикам хотілося б, та й не від них це залежить.

Крім того, публічні кровожерливі висловлювання не мають нічого спільного із мовчазною ефективністю справжньої кровожерливості. Сучасні люди, звичайно, позбавлені можливості вбивати одне одного так часто, як їм би хотілося, і внаслідок цього необхідна навичка втратилася. Частково вони компенсують це полюванням, де зовсім по-фрейдистському не поціляють дичини, і з почуттям глибокого задоволення вбивають одне одного.

Але цим запит на вбивство не задовольняється. Смертна кара як інструмент соціального захисту геть неефективна - доведено тими країнами і регіонами, де вона є. Нікого вона не зупиняє і не переконує, а вже тим більше не перевиховує. Смертна кара споконвіку була виключно демонстрацією безмежного права хазяїв розпоряджатися життям і смертю своїх підлеглих, а її жорстокість - способом запам’ятовування та ретранс­ляції. Достатньо звернутися до природи людини, щоб переконатися у справедливості моїх слів. Та й працює не суворість покарання, а тривалість його морального впливу, а це можливо тільки в тому разі, якщо суспільство має мораль.

Примітно, що, вимагаючи від держави стратити чиновників-корупціонерів, українці фактично хочуть, щоб держава покарала себе саму. Тобто ставлять апріорі нездійсненну вимогу. Не такі вже вони й наївні, як здається на перший погляд. Висування нездійсненних вимог до опонента - одна з ефективних маніпуляцій. Таким чином той, хто висунув вимоги, вправі заявити: оскільки каяття і покарання неможливі, він має всі підстави поводитися так само гріховно, оскільки це буде справедливо. Око за око, зуб за зуб. Ну й, звісно, хабар за хабар.

Українці відчувають ворожість до інших, бо ворожі до самих себе. Демонструють агресивність, бо відчувають слабкість особистих і соціальних зв’язків. Посилаються на історію, бо страшаться майбутнього. Вважають порядних людей блаженними. Підтримують аферистів, вірять шарлатанам і схиляються перед свавільниками, мріючи колись посісти їхнє місце.

І хочуть кривавих жертвоприношень. Але щоб їх робив хтось інший, не вони особисто.

У психології - для дослідження рівнів агресії та ворожості -
є такий «опитувальник Басса-Дарки». У ньому є вісім видів ворожих реакцій: фізична й непряма агресії, роздратування, негативізм, образа, підозрілість, вербальна агресія, почуття провини. Усі вони, майже без винятку, притаманні нашим співгромадянам.

Лише з виявленням агресії через дію трохи складніше. Са­мо­губство і смер­товбивство своїх найближчих родичів і знайомих «сп’яну» - буденне соціальне явище. Але в певному середовищі. Що більше неосвічена й «атеїстична» людина, то менше вона цінує життя взагалі. Саморуйнівна поведінка посилюється тоді, коли суспільство в занепаді, і люди відчувають різке зниження власного і так не дуже високого статусу. Але, очевидно, в нашому суспільстві у цій «групі ризику» саморуйнівні тенденції вже дійшли до рівня, на якому почав вмикатися приглушений алкоголем, політикою й телевізором інстинкт самозбереження. Це називається «психогідравлічною моделлю» агресії - тиск у системі такий, що соціо­логія фіксує його спонтанні витоки. Поки що в намірах.

Пенітенціарна соціологія визначила б такі наміри як неправовий похід. Він відрізняється тим, що в ньому порушено природну закономірну справедливу міру воздавання за вчинене. Його риси: 1) абсолютизація залякування; 2) несумірність покарань злочинам у бік посилення перших; 3) порушення принципу справедливості при призначенні та виконанні покарань.

Але Україна не настільки екзотична країна, щоб настрої в ній якось уже радикально відрізнялися від безлічі інших країн. Світ зіткнувся з фактом, що проблема посилення покарань ніяк не вирішує наявних проблем, і повсюдно відбувається активний пошук некаральних заходів впливу. Проте жага крові ближнього навіть у циві­лі­зованих країнах зростає. Зрозуміло, преса негайно оголошує самодіяльних карателів-одинаків, які самі виконують свої вироки, психопатами і божевільними. Що ж, не без цього. Через те ми невдовзі можемо наразитися на проблему самодіяльного «виконання покарань». Тими людьми, які доведені до розпачу й принижені чиновниками.

Останнє особливо важливе.

Українці, як довела історія, можуть нескінченно довго терпіти скруту, голод і холод, але приниження зачіпає воістину вибухонебезпечні риси національного характеру. Групу ризику дуже точно вказано в соціологічному опитуванні. Почуття помсти до неї - дуже особистісне, група значно неохочіше й повільніше переступатиме «поріг крові», ніж окрема людина. Хоча в разі чого влада неодмінно почне говорити про змову, підпілля, організації та подібні нісенітниці, щоб підвищити самооцінку, як робило КДБ у часи Радянського Союзу.

Жага крові, як і будь-яка інша жага, може бути зменшена, якщо понизиться політична температура зовнішнього середовища, припиняться нескінченні істерики політиків, їхня повсякчасна брехня і зростаюче безкультур’я. Парадоксально, що, крім цієї загальної параноїчної поведінки, за багатьма з них все ж таки стоять конкретні позитивні досягнення, хоч як би стверджували протилежне їхні опоненти. Так, у 30-х американський президент Герберт Гувер, талановитий менеджер, виступив проти допомоги безробітним і наклав вето на ухвалений конгресом закон про надання прямої допомоги фізичним особам. У липні 1932-го кількість безробітних досягла 12 млн., але Гувер наполягав, що пряма федеральна допомога деморалізує громадян. Суспільство визнало його жорстоким і безсердечним, і результатами його праці потім спритно скористався Рузвельт. Так і в нас проблеми «соціалки» і психологічна незграбність правлячої більшості роблять їх легкими мішенями. Поки що на словах.

Добре було б, аби наші реальні менеджери вчасно підняли руки. У сенсі - щоб їх вчасно помітили й оцінили.