"Лось із великого похмілля виходить до річки. Починає жадібно пити. Позаду з лісу виходить мисливець. Бачить лося, прицілюється, стріляє і вціляє. Лось стоїть і п'є. Мисливець знову стріляє і вціляє. Все повторюється кілька разів.
Нарешті лось підводить голову від води й каже: "Не розумію. Я п'ю-п'ю, а мені все гірше й гірше…"
Можна сміливо констатувати, що ні "олів'є", ні "кутя" не розслабили певну частину громадян із підвищеною соціальною відповідальністю. Їх, як і раніше, плющить, причому спектр приводів досить широкий. А модеровані політичні "накидання" від нібито-лідерів громадської думки нічого в цих настроях не модерують, вони існують зовсім самостійно.
Поговорімо трішки про ненависть у соціальних мережах.
І взагалі - чи ненависть те, що там вирує?
Ненависть - не дуже поширене почуття. Зазвичай упродовж життя люди ненавидять у середньому п'ятьох осіб. У чоловіків це почуття частіше виникає в пізньому віці, після 30 років стає інтенсивнішим і приблизно під 60 згасає. У жінок усе раніше і яскравіше.
Серед об'єктів ненависті перше місце посідають колишні чоловіки, особливо в жінок між 28 і 32 роками. На другому місці - співробітники. До колишніх друзів ненависть теж переважно в жінок. Чим ближчою була людина, тим сильніше можеш її зненавидіти. Найсильніший гнів викликають зазвичай близькі родичі, особливо батьки (привіт Фройду). За ними йдуть матері, тещі, свекрухи, брати й сестри. Друзів і знайомих майже ніхто не ненавидить (менше 1%), зате їхні другі половинки цілком можуть викликати це почуття.
Енергія ненависті, як будь-яка інша енергія, - функція кількох незалежних змінних стану суспільства. Отже, вона може бути використана для побудови іншого термодинамічного процесу. Вона завжди звідкілясь береться й кудись дівається.
У нашому випадку це було переміщенням точки докладання емоцій від "ла-ла-ла" та всього іншого, що прямо або опосередковано ототожнюється з кремлівською ОЗГ всередині України. Фізично перетворити цю ненависть на військовий опір громадянам не дозволила фактична змова Заходу, Росії та попередньої української влади.
Мотиви в кожної зі сторін були абсолютно різні, однак на момент змови інтереси збіглися.
Майдан не сформував нової системи соціально-державних відносин, але мало не зруйнував стару. Переполох вищезгаданої трійці, яка могла позбутися звичних кнопок і важелів управління українською реальністю, а відтак - дешевого нейтрального майданчика для власних розбірок, був справжнім. Причому "кнопки" ці могли бути прибрані фізично. Бо насильство й репресії в умовах революції та війни - досить буденне явище.
І, як свідчить новітня історія, найкривавішими репресантами виступають найближчі друзі та помічники основних негідників, що знають, які кінці треба сховати і як перехопити злодійські активи. Передомовлятися з усіма ними потім - дорого, клопітно, та й без гарантій.
Волонтерський і добровольчий рухи, у підсумку цього переполоху, були успішно каналізовані. В тому сенсі, що енергію ненависті спочатку прибрали від зовнішніх акторів і переспрямували на внутрішній театр політичних дій.
На час виборів цей процес досить успішно завершився. Нова реальність стала набирати хоча й трохи карнавальних ("хто не за нашого улюбленця, той поплічник Путіна"), але цілком зрозумілих емоційних рис.
Та ось проблема - попередня система влади, яку цей процес успішно підтримував, в один момент упала. Не змінилася, а саме впала з оглушливим тріском.
Після нетривалого очікування, що з клубів цього політичного пилу постане якась абсолютно нова споруда нової української влади і сліпуче засяє світлом правди, а не караван-сарай щитового складання, громадяни лишилися зі своїми деструктивними емоціями зовсім сам на сам. Лишилися у стані фрустрації.
Звучить парадоксально, тому що всі пристрасні нинішні сповіді мають досить конкретних адресатів і характеризують: усе, що б ті не робили, - це все однаково погано.
Якщо строго дотримуватися досліджуваного терміна, здебільшого ми ненавидимо людей, з котрими знайомі, - нечасто таке почуття може виникнути без прямого контакту.
Основна причина ненависті - зрада, а ще - порушення обіцянок, укупі з сильною відразою до особи об'єкта. Хоча дії і бездіяльність нинішньої влади взагалі лежать далеко осторонь поля політичних очікувань ображених на неї людей, саме ця віддаленість і є причиною таких сильних пристрастей.
Якщо мати на увазі специфічний вигляд збудження - озлобленість людини під впливом фрустраторів і стресорів, то цілком очевидно, що вона є не просто тлом, а й однією з умов, і навіть причиною агресивних дій. Озлобленість, поряд із ненавистю й зневагою, - одне з мотивуючих джерел агресивної поведінки. Якщо немає фізичної можливості виявити поведінку через вчинок, озлобленість посилюється.
Стан збудженості конкретизується у формі тієї чи іншої емоції, залежно від того, з чим людина пов'язує її, і як пояснює (досліди Стенлі Шехтера).
Тобто коли людину запитують про причини її емоційного стану (або людина сама себе запитує), вона цілком може називати інші причини.
Це "теорія перенесення збудження" (автор Дольф Зільман). Збудження, викликане в людини в одній ситуації, може бути перенесене в іншу, приводячи до посилення іншої емоції. Тому в легко збудливих людей емоційні стани швидко чергуються, залежно від того, в яких ситуаціях почергово вони опиняються або впливу яких подразників зазнають. Це саме те, що в народі називається "ковбасить".
Ось ще важливий момент, із яким я свідомо зволікав, розповідаючи про ненависть. Більшість людей уперше відчувають справжню ненависть у передпубертатному віці, приблизно у 12 років. Це дуже добре лягає в припущення про підлітковий психологічний вік України, якщо ми припускаємо, що ці емоції справді всенародні.
Але зазвичай під ненавистю люди розуміють схожі на неї емоції: сильну ворожість, відразу, гнів.
Що з цього випливає в найближчій соціально-мережевій перспективі для влади?
"Букетик" суспільного обурення, який маємо, поки що досить убогий і непоказний, хоч би як ефектно обгортали його зацікавлені дійові особи та виконавці. Але, продовжуючи квіткову метафору, слід зазначити, що він ніяк не в'яне.
Річ не в якихось ефективних модераторах цих настроїв, - вони є. Але соціальні настрої - така штука, що штучно їх надути аж ніяк неможливо, від слова "зовсім". Спроби вищих чиновників не дати приводу до роздратування призводять до протилежного.
Соціум не приймає нейтральності й поміркованості влади. Він сприймає це як змову та зраду своїх очікувань "тортур і страт". Точніше сказати, та частина соціуму, яка мала намір стати громадянським суспільством, але тут їй сказали, що "вільних місць у соціальному ліфті більше немає, і завтра теж не приходьте". В електоральних пропорціях ця частина незначна. Але продовжувати жити у світі відсоткових співвідношень абсолютно іншої політичної реальності - небезпечна омана.
Річ у тому, що в цьому скромному букетику ненависті всі "квіточки" різні, ікебана така собі.
Але за певних обставин кожна з "квіточок" схожих, проте не тотожних негативних емоцій цілком може розвинутися в самостійний букет, а той, своєю чергою, - перетворитися на красивий вінок.