Для читачів він зробив багатий подарунок, залишивши на скрижалях пам’яті імена своїх близьких знайомих, сучасників. Серед них чимало осіб, прізвища яких навіть не зустрінеш в багатотомній історії літератури, створеній колективом фахівців Інституту літератури АН України. Взагалі жанр мемуарної літератури в нас ще не на належному рівні. Та якщо все ж про письменників маємо кілька томів споминів, наприклад, Юрія Смолича, книги мемуарного плану Романа Іваничука, Івана Сенченка, Ярини Голуб (про Б.Д.Антоненка-Давидовича), Тодося Осьмачки і Олександра Сизоненка, то про людей науки різного профілю рідко зустрінеш спогади сучасників.
Я з юних літ полюбив поезію Максима Рильського, Володимира Сосюри, Павла Тичини. До речі, один з них — Сосюра — таки написав роман «Третя рота» — хвилюючу книгу спогадів. Якось, читаючи збірку віршів Максима Рильського «Знак терезів», мене особливо зацікавив вірш «Конча-Заспа». Знав, що десь за двадцять кілометрів від Києва відкрито санаторій з такою назвою (до речі, закритого типу) — там лікувались та відпочивали багато літ лише урядовці, партійна еліта. Отже, запам’ятався цей вірш: Лине Волга в синій Каспій, Коні сіно споживають... Хай життя на Кончі-Заспі Так же само люди знають! Що було там за Богдана, Хто судився там за влови, Знати також річ бажана, Але не обов’язкова. Ні, прошу тепер заїхать В МУДРЕ ЦАРСТВО
ШАРЛЕМАНЯ, Як огненний сонця віхоть Прочищає шлях світання. День надходить зовсім простий, Тільки трошки дивно, брате, Що чирки та шилохвости І не думають тікати. Мов глибокі, повні чаші, Розпрозорились озера,.. (Це слова, пробач, не наші, Це Тичини справжня сфера!) Грає лящ, аж води сині Срібляним киплять окропом... Га! Чимало він людині Оповість під мікроскопом! Ось підтята деревина Повалилася на воду: Це нова сім’я бобрина Тут попоралась до сходу. Ху! Це що? Качина зграя Ним під ноги просто лине... Від орла вона шукає Порятунку — у людини. ...Їдьте, люди, та пошвидше В мудре царство Шарлеманя! Під цим віршем, написаним, як позначено, 1930—32 роками, автор пояснив, що «Конча-Заспа — це озера-заповідники, а оте таємниче «Шарлемань» — прізвище відомого київського природознавця вченого. Жартівливо-роздумливий опис буйної природи заповідника надовго залишився в моїй пам’яті, а прізвище отого Шарлеманя поволі забувалось... Та от у червні 1969 року, перебуваючи на лікуванні в стаціонарі поліклініки для вчених, що розмістився в мальовничому місці над Подолом, на узвишші, з якого видно в пониззі Дніпро, що вигравав своїми сиво-синіми хвилями, я почув розмову про «Слово о полку Ігоревім». Мимоволі обертаюсь і бачу старого чоловіка, що опирається на палицю, і продовжує свою оповідь теж не знайомій мені людині. Згодом дізнаюсь, що це професор Микола Васильович Шарлемань. Промайнуло в пам’яті — може, це той, про якого згадано у вірші Максима Рильського? Того ж дня і познайомився я з ним, поступившись йому чергою до одного з лікарів. А ввечері допізна ми сиділи під пахучою липою, аж доки всіх, хто затримався надворі, не покликала до палат сувора чергова сестра. Наступного дня ми зустрілися біля копички свіжого сіна, де продовжували бесіду. Не лише про природу розповідав Микола Васильович. Він був добре знайомий з видатними майстрами українського живопису — з Пимоненком, Їжакевичем. Останній незмінно вставав до схід сонця, разом з першим промінням брався до роботи. Чимало цікавого довідався я про життя художників-киян, високо поцінованих в Європі. Мені стало також відомо, що Микола Васильович з 1921 по 1932 рік був директором заповідника «Конча-Заспа». Звісно ж, я попросив розповісти про його зустрічі з Максимом Тадейовичем Рильським. Поет цікавився життям флори і фауни, тому одного дня не вистачило для ознайомлення з місцевістю, з дослідженнями, які провадила рибна станція, що належала заповіднику. Рильський неодмінно хотів знати назви всіх птахів, квітів, дерев, назви окремих рукавів Дніпра. Мальовнича місцевість його зачарувала. Часом він жартував: «Осетрова лука». А оцей шмат неба чому б не назвати «Небом білохвостого орла?», — додавав, стежачи за птахом, що саме пролітав над ними. — До речі — зауважує Микола Васильович, — тепер уже зник той орел... — А потім перевів розмову на інше: — В «Літературній газеті» поет навіть якось надрукував замітку про зустріч зі мною письменників. Зустріч та організована ним же. Я потім в газетному архіві знайшов примірник газети від 10 березня 1940 року. Ось та замітка: «Ще в дитинстві я читав у київських газетах нариси «Із життя природи», підписані скромними ініціалами. А в тих нарисах бриніли слова: «прилетіли жайворонки», «зацвіли медунки», слова, що у мене, міського гімназиста і сільського вихованця, викликали щоразу особливе солодке завмирання серця. Автор цих із року в рік ведених нарисів із життя української природи — Микола Васильович Шарлемань, один з найбільших знавців української фауни. Зустріч наших письменників з Миколою Васильовичем пройшла в дуже теплих тонах. І те, що розказав т. Шарлемань про життя тварин в Україні, про змалювання тваринного світу в нашій художній літературі, зокрема в «Слові о полку Ігоревім», те, якими найрізноманітнішими запитаннями засипали т.Шарлеманя присутні на вечорі, і його вдумливі відповіді на них, — все це ще раз ствердило, наскільки для клубу письменників потрібні і добрі такі зустрічі». Я, уважно слухаючи розповідь Миколи Васильовича, уявляв мандрівку поета з професором по заповіднику, ніби воскрешав розмову-діалог двох природолюбів, а цьому допомагав і вірш поета про «мудре царство Шарлеманя», і ознайомлення з «Коротким подорожником по заповіднику «Конча-Заспа» Шарлеманя, що побачив світ 1932 року у харківському видавництві «Радянська школа». От ніби чую голос Шарлеманя: — Отож, шановний мандрівнику-поете, ви перебуваєте на території заповідника, назва якого походить від озер «Конча» та «Заспа». Чи знаєте, на якому березі Дніпра-Славути опинились? — жартує професор. — Так я й гадав, що помилитесь — піднесли ліву руку! А ви — на правому березі! І моє «царство» лежить всього за якихось двадцять кілометрів від Києва! Може, розповісти вам, коли який птах прилітає з вирію чи покидає Придніпров’я? Поет лукаво усміхається: — Трохи знаю про це ще з дитинства, шановний професоре! — Гаразд. Тоді, може, поет хоче знати, чим характерна ця місцевість? Не смійтеся — вона відома як одне з кращих нерестищ! — Кому ж належав цей простір? — Великим землевласникам, а потім монастирям. Перша згадка про частину Кончі — Глушець — датована І504 роком. Колись за цю місцевість між монастирями-власниками й околишньою людністю точилася справжня війна. А в другій половині ХVІІ століття видавалися універсали, за якими права на володіння місцевістю і на вилов риби закріплювався за Видубецьким монастирем. Поет зупиняє на мить професора: Що було тут за Богдана, Хто судився там за влови, Знати також річ бажана, Але не обов’язкова. — Ах! То ви, шановний екскурсанте, лише прикидаєтесь, що захоплені моєю розповіддю? — ніби гнівається професор. — Ніскільки! Я й іншим пораджу: Їдьте, люди, та пошвидше В мудре царство Шарлеманя! — Отже, коли це моє царство і я — володар його, то велю вам, поете, слухати мене й далі! — Я — увесь увага! — набиваючи люльку запашним тютюном, говорить поет. — Тож-то. Володарю треба підкорятися!.. Поети, як твердить міфологія, колись відмовились від усяких володінь при якомусь-то розподілу земних благ. Отже, у вас нічого немає. — То ще як сказати! «Все мое и я во всем!». Ой, здається, не точно цитую! — Пам’ять — категорія складна. Якщо трохи й не так — вибачаю вам. А от я добре пам’ятаю, що... Ви слухаєте, чи милуєтесь отією хмаркою від люльки-череп’янки? Конча-Заспа належала аж до 1917 року монастиреві. А знаєте, яку площу вона займає? Сімсот дев’ять гектарів. Луків двісті сорок два гектари, частково покритих дубовим гаєм та вербовими заростями. Двісті вісімнадцять гектарів водної площі, двісті два гектари соснового бору, а решта — болота, садиби... ...Поет милується сонячним килимом горицвіту, що його, по-вченому, називає професор «Адоніс верналіс», пахучим медоцвітом різнотрав’я і гасить люльку. — Перед вами широка долина, — тихо плине голос професора. — Звідкіля вона? Хто створив її? Можете здогадуватись: Дніпро...Так, саме він відрізав частину масиву та й вирив оце широченне лоно, покрите трав’янистим килимом... Тож дивіться. Он жовтий півник... Дзвоники. Суниця... Королиця. А ген — адоніс — горицвіт. В гущині знайдете конвалію. Ось мати-й-мачуха, біля неї безсмертник. Далі — рутвиця. Глуха кропива. І подорожник є, хоч саме тут проходить дорога. Ось із чого складається цей килим... ...І йдуть далі двоє закоханих в матір природу. Перед ними зблискує синім зором невелике болото. — Прислухайтесь, як звучать назви тих звичайних собі рослин, що люблять вологу: осока... тонконіг... кипець... лепешняк... очерет... А вже мітлиця, стоколос — то на грунтах сухіших. І кожна рослинка — тільки прислухайтесь — виспівує свою ноту... Так гуртом і творять незвичайну симфонію... — Відчуваєте? О-со-ка! Ніби гострим лезом розтинає повітря! ...І тут, майже з-під ніг, випурхнула качка. І зовсім близько, не лякаючись мандрівників, опустилась, залопотівши крильми по воді. День надходить зовсім простий, Тільки трошки дивно, брате, Що чирки та шилохвости І не думають тікати. Більше того! Раптом звідкись кілька метких качок підлетіло до здивованого поета. А за крок — і крижень, чирок і свищ... Ху! Це що? Качина зграя Нам під ноги просто лине... Від орла вона шукає Порятунку у людини. — Дійсно, від орла. Тут є орли рідкісні. На качок вони не полюють — то даремно злякались пернаті. Їх цікавить переважно хвора риба. ...Роздуми та проникливі спостереження... Про серйозні речі так поетично-жартівливо вмів розповідати тільки Рильський. Як про звичайні... Однак у кожному слові поета бринить життєлюбність та закоханість у все живе: в порух травинки, в шелест мітлиці, в шум крил гордого орла, в духмяний килим широкої долини. Про Шарлеманя згадує також Максим Рильський в своїй праці «Природа і література», що побачила світ 1960 року. І саме в ній відзначає зацікавленість природознавця, професора, витоками нашої літератури, геніальним «Словом о полку Ігоревім»: «Слово о полку Ігоревім», як це добре показує в своїх працях наш природознавець М.Шарлемань, є не тільки безсмертним поетичним пам’ятником, а й давньою пам’яткою краєзнавства і природознавства. Вся геніальна поема сповнена солов’їним щебетанням, воронячим кряканням, сорочим скрекотом, лисячим бреханням, льотом соколів і кречетів, віянням буйного вітру, того вітру, до якого, як до живої істоти, як до друга, звертається в своєму «Плачі» Ярославна». Цінні спостереження про «Слово» в таких роботах Шарлеманя, як «Із реального коментаря до «Слова», «Солов’ї в «Слові», «Де був Путивль, згаданий у «Слові»... І я був зачарований розповіддю сивого, недужого вченого, його молодечим завзяттям в пошуках не лише як природознавця та перейнятого великими клопотами заповідника. Людина всебічних знань, ерудована та добре розуміється на мистецтві. В різних наукових виданням цитуються його вислови стосовно «Слова». Вже зовсім недужий, 1967 року в газеті «Літературна Україна» від 11 липня, в статті «Далекий прародич кобзи» він повторює свої думки, які проясняють окремі важко зрозумілі місця «Слова». От, наприклад, «розтікається мислію по древу». Багато всіляких тлумачень стосовно цього, часом зовсім недоречних. Не треба вдаватись в зайві деталі, відходити від головної думки. «Мисль» у поєднанні з «древом» — метафора «Слова». Вислів «розтікається по древу» означає «мисленне древо», тобто синонім гуслів, музичного інструмента. Навіть пісня була колись записана в Курській області: «Та пограйте гуслі-мислі, А я вам пісеньку скажу». І в словнику В.Даля знаходимо: «Гуслі-мислі мої, пісня — думка моя». Отже — «розтікатися мислію по древу» — розбігатись думкою по гуслях, по струнах, беручи перші акорди, як співають бандуристи пізніших часів. На стінопису південного купола Софії Київської зображено музику, який грає на подібному до лютні інструменті. Дехто вважає, що то бандура. Боян клав «свої віщі персти» на живі струни лютні, що перетворились згодом на бандуру чи кобзу (по-грецьки — «пандура», по-турецьки — «кобуц»). Образи сірого вовка та сизого орла, що йдуть після «розтікається мислію по древу» — це уподібнення піснетворчості в давні часи. Ці метафори знав високоосвічений автор «Слова». Шарлемань твердить, що автором «Слова» є сам Ігор, що зашифрував себе. До речі, вже 1985 року Сергій Білокінь, кандидат філологічних наук, опублікував працю М.Шарлеманя «Спроба розкриття аноніма автора «Слова о полку Ігоревім». Вірогідно, що автор «Слова» сам Ігор, адже хто крім нього міг передати всі переживання, подати їх так запально, жагуче, хто знав про що думав Ігор перед втечею, і під час втечі, хто знав думки Ігоря про дружину, брата? А закликаючи до примирення між князівськими родами, до єднання, він не щадить і себе з братом, і славетного свого діда Олега в ім’я єднання. Форма викладу «Слова» вигідна Ігорю, щоб прикрити своє ім’я, чим проявити і свою скромність. Відомі також популярні брошури М.Шарлеманя «Природа Києва та його околиць» (І928 р.), а ще раніше, 1921 року, більша праця — «По Києву і його околицях». Після нашого лікування він запросив мене до себе додому. Жив професор неподалік майдану Незалежності. Темними незручними східцями я піднявся на другий поверх. Мене вразила убогість і незатишність його житла. В кутку стояло кілька мішків з якимись речами, ніби господар готувався до переїзду в інше помешкання. Старий диван і стара, хвора людина. Все пригнічувало, тому й зустріч тривала недовго. Ніби промінцем із темної стіни сяйнула у вічі невеличка картина, що здалася мені твором якогось французького імпресіоніста. Микола Васильович якось болісно усміхнувся, ніби вибачався за своє помешкання. Перекинулись словами, а тут почувся стук у двері — з’явилась лікарка. Я лишив професору принесені гостинці і попрощався. Щемливе почуття довго не відпускало мене. Не вірилось, що в таких умовах закінчувалося життя такої людини... Глибоко здивувало мене ставлення керівництва від науки до найстарішого вченого, доктора біологічних наук, професора, знавця безсмертного «Слова».. Мені стало відомо, що наш видатний живописець Василь Іванович Забашта — автор кількох портретів Шарлеманя. Я зустрівся з ним. Він малював його в своїй майстерні 1969 року, саме того року, коли і я познайомився з Миколою Васильовичем. — Мене здивував його надприродно гострий зір, — сказав художник. — Микола Васильович з вікна моєї майстерні бачив на листі дерева гусінь і мовив, що навіть чує, як вона повзе. Той портрет, що ви бачите, Василь Іванович передав мені для публікації. Микола Васильович спілкувався також із скульптором Олександром Павловичем Скобліковим. — Позував мені він лежачи на дивані, — розповів Олександр Павлович. —Одного разу раптом заплакав. Розважав його, як міг. Він був самітній, залишився вже без дружини, зовсім немічний і кволий. — «Нікого в мене немає. Оце лише як діти, книги при мені. А з ними важко теж прощатись...» Бюст мені, здається, вдався... ...Стою в Кончі-Заспі перед п’ятсотлітнім дубом. На таблиці читаю: «Пам’ятник природи». Дуб могутній, вузлуватий, невисокий. В кількох місцях загіпсований. Тут багато дубів — старіших, молодших. Ходив тут колись Микола Васильович. На одному з них бачу теж поважну цифру, а поруч іншим почерком написано «ЛЮДА.27». Певне, ти, Людо, розумієш, як це мало 27 проти 500... Радію, що тобі 27, що ти ще помудрішаєш і будеш захищати природу, і, може, цього дуба. Прислухайся, може, почуєш в шепотінні розповідь про того, хто тут боронив царство природи... У квітні 1970 року на 84 році життя не стало доктора наук, славної Людини. Давно вже немає і академіка-поета Максима Рильського — обидва закохані у вічну Матір-Природу. А чи багато наших сучасників знають про славний заповідник? Ось переді мною енциклопедичний довідник «Київ». Є тут і невелика замітка під назвою «Конча-3аспа». В ній читаю: «Лісопаркова зона міста, околиці Києва. Поблизу Дніпра». Ще кілька рядків. Та про колишній заповідник ні слова. Ні слова і про Великого природолюба, його директора. «Тепер Конча-Заспа є однією з найбільших баз відпочинку — тут розташовані санаторії, будинки відпочинку, табори». І все… Може, згадано в довідці про Кончу-Заспу, славний заповідник та ім’я його Вартового в Українській радянській енциклопедії? Жодного слова! (Останній том побачив світ 1985 року). Та ось потрапив під руку том 10 «Енциклопедії українознавства» (І984 рік, Париж—Нью-Йорк»). В ній знаходжу невелику статтю: «ШАРЛЕМАНЬ МИКОЛА.(1887—1970) — видатний зоолог (з Кременчука), дійсний член НТШ й Українського Наукового товариства у Києві. Працював у Київському університеті і в АН УРСР. Праці з зоології, орнітології, систематики, фавністики хребетних (крім риб); склав «Словник зоологічної номенклатури», 2 т., статті про «Слово о полку Ігоревім». Некролог подано і в журналі «Радянське літературознавство». Відзначено, що кожен, хто серйозно досліджує «Слово», нині не може оминути праць М.В.Шарлеманя (їх понад тридцять). Його перу належать також цікаві неопубліковані спогади. Важливі і такі відомості: народився в м. Кременчуку, навчався в Київському реальному училищі, працював репетитором. З 1907 року навчався на сільськогосподарському відділі Київського політехнічного інституту, працював на Дніпровській біологічній станції, в Зоологічному музеї АН УРСР. Найкоротшу замітку про кончину колишнього завідуючого Зоологічним музеєм інституту, доктора біологічних наук подано колективом цього інституту. От і ми згадали та побували в МУДРОМУ ЦАРСТВІ ЩАРЛЕМАНЯ. На таку ж увагу та згадку давно заслуговують такі визначні вчені, як Михайло Васильович Клоков — він же поет Доленго, автор збірок поезії, критики, доктор біологічних наук, професор; академік Петро Степанович Погребняк — автор книги «Загальне лісівництво», знавець землі і культури України; Всеволод Андрійович Чаговець — український театрознавець, видатний журналіст... Щедра наша природа, наша земля на багатьох призабутих синів науки, мистецтва... Мемуаристика у великому боргу перед ними. |