Сонце сходить над фіордами, заповнює безконечним світлом усі балки й ущелини, гріє і дає можливість читати газети під шатром небес до одинадцятої години чи то вечора, чи то ночі. У цій країні діти влітку погано засинають — у вікна світить сонце. А взимку, немов бажаючи помститися за пустощі піврічної давності, ніхто — від старого до малого — не може прокинутися, адже за вікном глуха, непроглядна ніч. Але якщо погода й природа тут часто живуть за законами контрасту, то в соціальному плані Норвегія сьогодні — країна без контрастів.
Та все ж, якщо постаратися визначити кількома словами, що являє собою Норвегія, то, на мій погляд, це — дороги, дороги, дороги, а між ними міста, людські долі, краса природи, споглядаючи яку не втомлюєшся захоплюватися. Уявлення про цю країну, як про твердь земну, цілком умовні, хоча твердь тут найсправжнісінька: міцна й доісторична. Але в цілому, норвежцям дісталася в спадщину по суті берегова лінія. До того ж різко й жорстоко порізана фіордами, мов пазурами льодовика-велетня, який 11 тисяч років тому сповз із поверхні землі, розчинившись в океані і перетворившись на Велике Ніщо.
Вузька смужка суходолу, в якої кордонів більше, ніж самої території, своїм особливим географічним положенням символізує динаміку і шлях. Той шлях, що його вторували кораблі вікінгів і їхні далекі предки. Шлях, обмежений проходом між береговою лінією і ланцюгом островів, які убезпечували від нещадних хвиль Північного моря. І якби не було в природі безконечних маленьких острівців, хто знає, можливо, не було б суворого легендарного шляху на північ, що й дав назву країні.
У теперішніх норвежців у жилах тече переважно древня, «нерозбавлена» кров, і для них дорога — сенс і спосіб життя. Тільки в середині ХХ століття вони змінили човни, як основний вид транспорту, на приватний автомобіль. От і ми вирушаємо пізнавати країну за кермом авто...
У пошуках історичної ідентифікації
Напевно, доторкнутися, відчути й починати пізнавати культуру Норвегії неможливо без знайомства з древніми дерев’яними церквами — ставкірками, тобто церквами зі стовпами. Добратися до них можна було гірськими дорогами, де хмари часто висіли в прірві під тобою, а машина плавно ковзала на вигинах і поворотах, заглиблюючись у край древніх таємниць.
Дорогою до цих пам’яток ми буквально спотикалися об уламки сюрреалізму. Шлях до однієї з найкрасивіших церков — Боргунд віддавна перегороджували величезні, масивні скелі, ніби загерметизувавши спосіб життя людей, які загубилися в природі під захистом дерев’яних драконів і хреста. А зараз шлях до цієї церкви лежить через найдовший у світі тунель, протяжністю 24 кілометри, де в непроглядній пітьмі і вічному холоді прорубано величезні зали з незвичайною підсвіткою. Сяйливі палаци тролів, які виникали абсолютно несподівано, насправді є островами безпеки. Але в це не віриш, навіть коли читаєш короткі відомості путівника.
Боргунд — це стик культур раннього християнства та язичництва, суміш скульптурної форми та архітектурної конструкції. Тут ховаються в піднебессі величезні голови страховиськ-охоронців. Вони, як вірна сторожа, захищали церкву від пожеж і руйнувань. Як з’ясувалося згодом, давні церкви в цьому районі збереглися лише через одвічну бідність. Мізерні кошти нечисленних мешканців не давали їм змоги поламати старе і спорудити натомість щось більш ошатне й веселеньке.
...Під’їжджаємо до незвичної церкви у Ванзі, перебудованої у ХVIII столітті, але з мереживом древніх порталів. Більш ранню церкву місцеві жителі продали як непотрібний мотлох якомусь простодушному мандрівникові з Польщі. Так записано в місцевому архіві і значиться в усіх виданнях, які мені вдалося розшукати з даної теми. Але портали — предмет особливої гордості, у них оживає вся скандинавська міфологія й живе та бездоганна краса, котра доступна була навіть неосвіченим селянам, котрі вирішили зберегти ці архітектурні рештки.
Церква в Урнесі — особливе чудо, до якого сьогодні можна дістатися лише поромом. Первісність дивовижного краєвиду заворожує: із ХІІ століття тут змінилося лише те, що тодішні човни перетворилися на туристичний пором. А далі, мов прелюдія до приголомшливої зустрічі з красою, — довга дорога вгору пішки. Підвозять лише туристів із паличками або в інвалідних візках. Це те місце, де справді хочеться стати чи бодай відчути себе на хвилину філософом, де відчуваєш цілковите розчинення в древній формі і чарівливому плетиві орнаментів на тлі благоговійної гармонії природи...
Олесунд — місто з дивовижною долею
Був собі останній кайзер Німеччини Вільгельм, закоханий у норвезькі краєвиди. Було собі маленьке рибальське містечко Олесунд, розташоване між Бергеном і Тронхеймом. Ніщо не віщувало їхнього знайомства, але воно відбулося найнесподіванішим чином.
Вільгельм мріяв побудувати в Німеччині місто в «югендстилі». Над цією ідеєю працювали безліч архітекторів, стільки ж планів переглянув кайзер. Головна заковика була в тому, де будувати місто.
Аж раптом в Олесунді сталася пожежа, яка повністю знищила дерев’яне місто. Це трапилося однієї лютневої ночі 1904 року, коли на вулиці опинилося відразу понад 10 тисяч замерзаючих голодних людей. На це лихо миттєво відгукується в Парижі танцем «Полум’я» Айседора Дункан, збираючи кошти для постраждалих. Забувають про свої дрібні буденні проблеми норвезькі фермери. Співчуття переростає в національне згуртування й патріотизм. Кайзер Вільгельм відправляє цілу флотилію з одягом і харчами, а ще — групу архітекторів із уже готовими планами будівництва. Так виникає зовсім не типове кам’яне місто в Норвегії, побудоване на пожертвування європейців і самих норвежців.
Показово, що акцент у створенні образу міста зроблено на традиційну норвезьку архітектуру. Скажімо, у декоративних елементах фасадів активно використовують орнаментальні мотиви древніх порталів дерев’яних церков. У результаті, як птах Фенікс, відроджується з попелу чудове місто, де нова стилістика поєднується з національними традиціями, створюючи абсолютно унікальне явище норвезького модерну.
...Попереду — знову дорога, яка веде до нових відкриттів. Де-не-де трапляються поліцейські з радарами, наганяючи страху на деякі машини з Європи і здираючи з них непомірні штрафи. Місцеві водії вже натреновані на буквальному прочитанні дорожніх знаків, і за обмеження швидкості вісімдесятьма кілометрами на годину (основна швидкість у країні) нечасто наважуються їхати 81км/год.
На величезній швидкості пролітає лише жовта карета швидкої допомоги, але без виття сирени. Її добре видно в оглядових дзеркалах машин, усі слухняно зупиняються на узбіччі. Взагалі, я помітила, у Норвегії не користуються звуковими сигналами — це роблять лише в крайніх випадках.
Через якийсь час в’їжджаємо в невеличкий населений пункт, де на спеціальному майданчику примостився вертоліт швидкої допомоги. Як з’ясувалося, він чекає карету швидкої допомоги, котра промчала нам назустріч. Поки бригада чекає, я наважуюся поставити кілька запитань. Виявляється, червону уніформу для лікарів швидкої допомоги запроваджено для того, щоб пацієнти не лякалися власної крові. По всій країні розроблено єдину програму, де закладено всі можливі маршрути, включно із гірськими фермами на один будинок, а також дачі. У момент виклику моментально спрацьовує схема маршруту карети швидкої допомоги та вертольота, щоб мінімізувати перебування пацієнта в дорозі. А поняття «моментально» в норвезькій версії означає, що від надходження сигналу до виїзду «швидкої» минає 16 секунд.
Наступний пункт подорожі — одна з рідкісних кам’яних церков ХІІ століття в Дале. У ній так само чудово збереглися дивовижні розписи, дуже незвичні графічні зображення дам і кавалерів. Зі склепіння, як і годиться в країні рибалок, звисає стародавній дерев’яний кораблик. Але увагу привертає дерев’яна лавка з переплетеними зміїними головами. При виході з церкви виявила брошуру, котру можна придбати поклавши на тарілочку 20 крон. У ній прочитала, що це лавка ХІ століття!
Міст із минулого в майбутнє
Сучасне життя Норвегії більше нагадує існування між учора і завтра. Цей, здавалося б, немислимий парадокс є визначальною складовою того, що означає «типово норвезьке». Відчути це щонайкраще можна в Ставангері, позиціонованому як нафтова столиця, а також місті знаків епохи вікінгів.
Саме на цих землях після 880 року відбулося об’єднання дрібних королівств у єдину державу під проводом Гаральда Прекрасноволосого, і ця дата вважається офіційною точкою відліку для історії Норвегії. Тут-таки, на острові Тінхольмен, король Улав Тригвесун, який, згідно з деякими джерелами, виховувався при дворі Володимира Великого в Києві, наприкінці Х століття створює перший звід законів.
Буквально детективна історія лежить в основі будівництва в Ставангері 1125 року величезного собору, коли все місцеве населення налічувало не більше ніж 300 жителів і не могло заповнити собою навіть половину храму. А було це так. Король Сігурд Йорсалфар брав участь у першому хрестовому поході на Єрусалим. По дорозі він побував у Константинополі. Додому вирушив уторованим шляхом угору по Дніпру і затримався в Києві. Тут він закохується в дочку Володимира Мономаха, яку в Норвегії називають Малфрід. Закохані їдуть до Норвегії, аж раптом Сігурд згадує — він уже... одружений. Але відступати не можна. Він їде до єдиного тоді єпископа в Сельї, але дістає рішучу відмову в проханні про розлучення та нове одруження. Що робити? І тоді він вирушає до Англії, де у Вінчестерському абатстві знаходить ченця Реджинальда. Йому Сігурд пропонує нову єпископську кафедру в обмін на благословення.
У результаті цієї угоди у Ставангері з’явився дуже швидко побудований собор у романському стилі. На підтвердження того, що до будівництва причетні особи з Київської Русі та Англії, собор досі зберігає дві назви — Св. Світун і Св. Трійці.
Природно, Норвегія — не єдина країна, що видобуває нафту. Але те, як держава розпоряджається нафтодоларами, — видається справді унікальним. По-перше, доходи від виробництва нафти розподіляються на всіх громадян, і в зарплату всіх «капає» нафтовий виторг. По-друге, гроші, отримувані від нафти, нині сущі громадяни не проїдають, а вкладають в транснаціональні інвестиційні проекти. Тож уряд може гарантувати: коли запаси нафти та газу вичерпаються, то сьогоднішній прожитковий рівень країни буде збережено на 350 років уперед. А ще, шануючи традиції, норвежці відтворили легендарний пантеон скандинавської міфології в назвах нафтових свердловин.
Сила норвежців, які твердою ходою прямують із минулого в майбутнє, полягає в тому, що вони не забувають про сьогодення. Соціальні програми в галузі медицини, освіти, допомоги інвалідам, реабілітації тих, хто опинився на дні суспільства, виводять Норвегію на перше місце в списку благополучних та успішних країн. Не раз доводилося чути від норвежців фразу: «Наша країна — модель для наслідування».
...І насамкінець знову про дороги. Дороги Норвегії — дороги без початку й кінця. Тут умовними є час і простір, і водночас ці дороги є конкретними до неможливості. Вони зв’язують усіх без винятку, даючи кожному шанс на становлення і пошук власного життєвого шляху.