Усвідомлюючи згубність ізоляціоністського шляху, УАПЦ завжди просувалася в іншому напрямку, намагаючись узгодити новий помісний канонічний статус Української Церкви шляхом діалогу зі Вселенським Патріархатом та іншими Православними Церквами. У нашої Церкви ніколи не було спокуси стати ініціатором або учасником «другої паралельної родини помісних православних Церков. Однак підсумовуючи події часу проголошення Патріархату, варто наголосити і на деяких помилках, яких припустився автокефальний рух . Таких помилок було декілька, проте згадуючи сьогодні про них ми маємо пам’ятати, що відновлення УАПЦ відбувалося за надзвичайних історичних обставин й уникнути їх, на жаль, було практично неможливо.
Проголошення Київського Патріархату на Помісному Соборі 5-6 червня 1990 року відбувалося на хвилі національного відродження та було сприйнято вірними, особливо в Західній Україні, з величезним піднесенням. Образ першого українського Патріарха блаженної пам’яті Мстислава – сивого та немічного, але сповненого дієвою любов’ю та мудрістю, – став одним з головних символів українського відродження. Прямий та безкомпромісно чесний, глибоко вкорінений в українській історії та культурній традиції, Святіший Патріарх Мстислав став символічним духовним отцем для мільйонів православних. І саме завдяки першому українському Патріарху – його унікальній особистості та харизмі – Київський Патріархат відбувся, тобто був сприйнятий церковним народом як живе та органічне завершення структури Української Церкви.
Впродовж багатьох років свого служіння в США, він намагався здобути розуміння Вселенського Патріархату. І спочатку вагався, чи прийняти наданий йому Собором УАПЦ патріарший сан. Блаженнійший Мстислав знав – проголошення Патріархату одночасно з проголошенням відновлення автокефалії залишить небагато шансів на визнання з боку Константинополя та інших Православних Церков. Пізніше до схожих думок прийшов й чільний учасник Собору 1990 р. митрополит Іоанн Боднарчук, який згодом згадував, що поспішне проголошення Патріархату суттєво звузило можливість розумного компромісу автокефального руху в Україні з Константинополем. «Коли б ви не поспішили проголосити Патріархат, – згадував владика Іоанн слова своїх грецьких співрозмовників, – у нас би було набагато більше можливостей вас визнати». Як легко зрозуміти, йшлося про той варіант, який було запропоновано УАПЦ та УПЦ КП 2008 року: тимчасове, а можливо й умовне, входження до складу Вселенського Патріархату з метою отримання канонічно чинної автокефалії у близькому майбутньому.
Аналізуючи події та документи того часу, ми маємо чесно визнати, що спосіб, в який було проголошено новий Патріархат, на жаль, не відповідав ні масштабу події, ані її значенню в новітній українській церковній історії. Документи, прийняті Собором, сьогодні виглядають дещо наївно. Відчувається, що їх писали у стані емоційного піднесення, часом без належного опрацювання, ймовірно мирянами з числа ініціаторів відродження УАПЦ. Зауважимо і головний канонічний парадокс Собору 1990 р.. Два найважливіших рішення Собору – це визнання канонічно нечинним акту 1686 р. (згідно якого, Українська Церква потрапила до складу Московського Патріархату) та проголошення Патріархату. Однак парадокс соборного «Рішення» в тому, що воно спочатку проголошує «Український Патріархат», а лише потім стверджує неканонічность акту 1686 р. І це невипадково. Адже, коли чітко дотримуватися канонічної логіки, то після визнання нечинності акту 1686 р. Українська Церква мала би де юре повернутися до свого попереднього канонічного статусу, тобто статусу Київської Митрополії у складі Вселенського Патріархату, а не проголошувати власний «Український Патріархат».
Не зважаючи на всі ці негаразди Патріархові Мстиславу вдалося втримати високу ідею Патріархату, спираючись, по суті, лише на власні сили. 1990 року Україна отримала свого Патріарха. Але не Патріархат. Особистість, а не повноцінний церковний інститут. Пророка, символ майбутніх звершень, а не царя, який би владно упорядковував церковне життя. Такого ж духу та штибу були і наступні патріархи, які прикрасили собою нашу новітню історію – Святіший Патріарх Володимир та Святіший Патріарх Димитрій, що здійснювали своє служіння за євангельською заповіддю: хто між вами найбільший, хай слугою вам буде (Мт. 23,11). Смирення та вміння любити й прощати зробила цих ієрархів справжніми отцями для підвладного їм кліру та їх пастви.
Чому ж Патріархат 1990 року не постав як повноцінний церковний інститут? По-перше, його проголошення не супроводжувало видання концептуальних богословських документів, в яких, з одного боку, містилося докладне канонічне обґрунтування патріаршої гідності Київської кафедри, а з іншого — стисле критичне осмислення концепцій Київського Патріархату, що існували в українській богословській та суспільній думці впродовж 17-20 століть.
Претензії нашої Церкви на патріарший статус були обґрунтованими. Але, на жаль, соборні документи 1990 р. містять не логічну систему канонічної аргументації, а лише побіжні згадки про деякі з таких аргументів, наприклад, твердження про апостольське походження Київської Церкви та її унікальну роль в процесах християнізації Східної Європи. Згадана канонічна проблематика на той час вже була розроблена в працях митрополита Іларіона Огієнко, церковного історика Івана Власовського та інших українських богословів УАПЦ. Отже йшлося не про проведення цілком самостійного дослідження, а про опрацювання богословської спадщини УАПЦ. Однак і цієї, здавалося би, цілком посильної роботи проведено не було, і тексти соборних документів читаємо сьогодні з певним сумом — з думкою про ще одну не до кінця реалізовану історичну можливість.
Важливим було й чітко засвідчити, що Київський Патріархат не є уніональним проектом, а натомість чітко зберігає священне Передання Православної Церкви та спирається на традиційну православну еклезіологію. Ідея Київського Патріархату історично осмислювалася не лише в православному, але й в уніатському богословському контексті. Тому, проголошуючи Патріархат УАПЦ, було надзвичайно важливим дати чітку оцінку різним концепціям Патріархату – починаючи від ідей Петра Могили і закінчуючи ідеєю «Патріархату співпричастя» (тобто одночасного причастя з Римом та Константинополем), що активно розроблювалася в патріотичному середовищі УГКЦ.
По-друге, проголошення Патріархату було стримано або критично сприйнято багатьма вірними, що були виховані в консервативній традиції РПЦ. Однією з причин такого ставлення було національне питання. Формально кажучи про себе як про багатонаціональну Церкву, РПЦ історично була і залишається Церквою з виразно національною російською ідентичністю, для кліру та вірян якої нерідко характерно упереджене ставлення до інших культурних традицій. А тому постання УАПЦ, а тим паче проголошення патріаршої гідності давньої київської кафедри, було сприйнято значною частиною кліру та вірян РПЦ з відверто шовіністичним упередженням. Піддавали сумніву навіть не те, яким чином постала Церква та її ієрархія, а сам факт доцільності існування Української Церкви. «Українці та росіяни – це один народ, — стверджували апологети РПЦ, — а отже існування якоїсь окремої Української Церкви цілком зайве».
Існувала й інша проблема, що заважала духовенству та вірним РПЦ залучитися до процесів творення нової помісної Церкви: недостатню ясність у питанні спадкоємства новітньої УАПЦ стосовно УАПЦ формацій 1921 та 1942 рр. Фізичне знищення ієрархії УАПЦ двадцятих років безбожним комуністичним режимом насправді зняло актуальність питання про канонічний статус цієї ієрархії. Тому УАПЦ другої формації зайняла чітку позицію щодо «київських канонів» 1921 р., «визначала за пріоритетний шлях традиційного канонічного формування єпископату, відмовилася від модернізаційних інновацій церкви 20-х рр..».
Втім в еміграції були й інші групи, зокрема ті, які вважали, що УАПЦ має орієнтуватися на канонічну практику Церкви митрополита Василя Липківського. Таким чином наприкінці вісімдесятих перед діячами автокефального руху постало питання: на чиї традиції має спиратися відроджувана ними Церква – на «київські канони» 1921 р. чи УАПЦ Полікарпа Сікорського, архієреї якої отримали традиційні хіротонії та орієнтувалися на канонічну традицію вселенського православ’я?
Канонічна практика УАПЦ третьої формації чітко свідчила про те, що вона зберігає вірність церковному Переданню Православної Церкви. Але аналіз документів Собору 1990 року показує, що їхні автори намагались представити новітню УАПЦ прямою та безпосередньою спадкоємницею знищеної більшовиками УАПЦ митрополита Василя Липківського. Так, у одному з розділів «Рішення» Собору зазначено: «Постанову Другого Всеукраїнського Собору УАПЦеркви, що відбувся в 1927 році, про самоліквідацію УАПЦ вважати недійсною». Так сама позиція щодо питання спадкоємства УАПЦ була висловлена і у телеграмі Собору на ім’я тодішнього президента СРСР М.С.Горбачова: «Ми, учасники Всеукраїнського Православного Собору Української Автокефальної Православної Церкви сповіщаємо Вас, що в днях 5-6 червня 1990 року в столиці України м. Києві відбувся організаційний Собор, який проголосив відновлення Української Автокефальної Православної Церкви, що незаконно була ліквідована в 1930 році під час чергового спалаху сталінського терору (т.зв. процесу СВУ)».
Позиція Собору була зрозумілою. Орієнтуючись виключно на канонічну практику УАПЦ польської формації, члени Собору хотіли зберегти моральний зв’язок свого церковного руху зі страдниками УАПЦ 20-30 років, що були розстріляні, закатовані або зморені у радянських тюрмах та таборах. Це була подвійна тотожність: канонічна – з УАПЦ формації 1942 р. та моральна – зі страдниками знищеної в часи сталінського терору УАПЦ формації 1921 р.. Втім тодішня документація УАПЦ не змогла чітко виокремити ці дві ідентичності. І церковною Україною почали ширитися чутки про те, що новітня УАПЦ це нібито «самосвяти», які не мають канонічних свячень та апостольського спадкоємства, визнають можливість одруженого єпископату та скасування інституту чернецтва.
Особливу увагу питанню вигаданої «неправославності» та «самосвятства» УАПЦ приділяв тодішній митрополит Філарет (Денисенко), якому насправді чудово було відомо про справжню історію та канонічний характер УАПЦ. «Як відомо, у роки громадянської війни, – писав митрополит Філарет, – була створена Українська Автокефальна Церква, однак цей акт був незаконним. Тому в народі її називали самосвятською Церквою. Потім вона була розпущена, а в роки війни, під час тимчасової німецько-фашистської окупації України, відновлена і нині окремі парафії існують за кордоном. Інші Православні Церкви її не визнали. То навіщо нам зараз відриватися від православного світу? Навіщо нам така Церква, що відгороджує нас від людей? Взагалі народ не порушує цього питання. Його порушують люди не церковні, політикани, які хотіли б використати дане питання з метою відірвати українських віруючих від Руської Православної Церкви. А наша Церква, як відомо з історії, робить усе для об’єднання народів. Тому вона проти автокефалії».
Маніпулюючи релігійними почуттями вірних за допомогою таких брехливих тверджень, митрополитові Філарету тоді вдалося викликати недовіру та ворожість до УАПЦ у багатьох єпископів, священиків та вірян. «УАПЦ – це не Церква, а лише її видимість, – щиро вважали останні, спокушені філаретівською брехнею. – А отже протистояння насправді відбувається не навколо канонічного статусу Церкви, а довкола самої можливості спасіння, якої бракує автокефалістам».
Мине час, і колишній Екзарх України сам стане жертвою цієї брехливої пропаганди. Він буде виправдовуватися, що приєднався не до «розкольників», а до чинних православних єпископів, яким, щоправда, бракує канонічного статусу. Але його вже ніхто не слухатиме. І з часом епітет «філаретівець» стане ще страшніше для пересічного вірного РПЦ, ніж «самосвят» або «автокефаліст». Завданням митрополита Філарета було ізолювати УАПЦ в трьох галицьких областях, не даючи їй змоги вільно розвиватися на теренах центральної та східної України. І, на жаль, цієї нешляхетної мети частково досягнуто. Відбулося щось надзвичайно дивне. Патріархат, який має об’єднувати вірних Заходу та Сходу, штучно набрав регіонального характеру. Всупереч ідеї та назві його стали сприймати як суто галицьке церковне явище. Соціальною базою УАПЦ стали переважно вірні в трьох західноукраїнських областях. І саме там доволі динамічно постали головні єпархії УАПЦ, привласнення яких 1992 року стане новою метою Філарета – вже як ієрарха, що створив за сприянням президента Л.Кравчука УПЦ Київського Патріархату.
У дні святкування 20-річчя проголошення Патріархату ми маємо не лише чесно згадати про помилки та проблеми, але й виробити шляхи їх подолання. І те, чого не було зроблено в буремні роки становлення УАПЦ та української державності, потрібно зробити сьогодні, коли у нас немає виправдань, що були у наших попередників. Отже, перед нами стоять два глобальні завдання: подолання властивого нашій Церкві сьогодні регіоналізму та вироблення нового універсального бачення Київського Патріархату та його місії в сучасній Україні. Ми маємо стати київською Церквою не лише за формальною назвою, а за духом.
А це означає, що наша Церква не лише повинна мати власний дієвий церковний осередок у Києві, а й що вічний Київ має стати осереддям нашого церковного життя. Київ – це єдине місце на землі, що здатне об’єднати Схід та Захід України. Без Києва України немає. Без Києва, його тисячолітньої історії та святинь – ми лише сукупність регіонів, країна та народ, що не мають шансів остаточно порозумітися і бути одним цілим. Єдина соборна Україна, українці як народ можливі тільки з сакральним центром у Києві, тобто як явище києвоцентричне . А отже, одна з місій нашого Патріархату – це відтворення духовної та культурної києвоцентричності простору української душі. Стати києвоцентричною церквою насправді означає для нас не лише підпорядкування ієрарху з певною київською титуляцією. Києвоцентризм Церкви означає її зрілість, її вкоріненість у давню церковну традицію Києва як «другого» або «Нового Єрусалиму».
Знаменно, що Київський Патріархат проголошено невдовзі після святкування тисячоліття Хрещення Русі. Історія ніби зробила повне тисячолітнє коло і знову повернулася до Києва – духовної матері міст руських. Київ, чия сива велич століттями принижувалася, чиї спадщина та історія були привласнені чужими столицями, став духовним осереддям однієї з найдавніших та найбільших християнських Церков Європи. Діставши патріаршу гідність, Київ ніби прокинувся від дивного історичного сну, повернув собі повноту історичного буття, знову став тим містом, що «не може сховатися» бо «лежить на верху гори» (пор. Мт. 5:14). Тим більшим гріхом проти цього Нового Єрусалиму стала людська пиха та жадоба до влади, яка розділила давню Київську Церкву та народ України. Київ увійшов до історії не як місто владолюбців, а як місто смиренних та чистим серцем – град преподобних угодників Києво-Печерських, град праведних князів та гетьманів, місто святих Митрополитів, які здійснювали своє служіння не забуваючи про те, що вони, поставлені волею Церкви на почесне перше місце, насправді мають бути слугою кожного.
Однак, коли наприкінці ХХ століття Київ знову став столицею незалежної української держави, владолюбство, лжа, заздрість, підступ та зрада, що є абсолютно чужими вічному Києву, оселилися тут, . Гріх розділив Україну. Розділив не остаточно, але шматуючи живе тіло. І Київський Патріархат не зміг стати осідком зцілення, оскільки сам розділився. Патріархом однієї з гілок було обрано ієрарха, що не зміг стати уособленням церковної єдності. Інша гілка проголошеного 1990 року Київського Патріархату – Українська Автокефальна Православна Церква – добровільно стрималася від возведення свого першоієрарха у патріарший сан, аби не ускладнювати шляхи єднання та канонічного визнання Української Церкви. Об’єднання цих історичних гілок єдиного патріаршого центру не лише можливе, але й нагально потрібне. Однак це об’єднання стане можливим тоді, коли подібне мудре рішення про тимчасову відмову від претензій на патріарший сан прийме інший церковний лідер українського Православ’я.
Час розділення – час суму. Але й час покаяння, що спроможне нас відродити до життя вже іншими, духовно оновленими. Час, коли ми маємо молитися та працювати над виправленнями наших помилок. Нині, в день 20-ліття проголошення Патріархату Української Церкви, ми маємо ухвалити низку концептуальних документів, де міститиметься наша соборна інтерпретація Київського Патріархату як інституту в Українській і цілій Вселенській Церкві. Ідея Київського Патріархату вимагає нового, більш глибоко та укоріненого у церковному переданні осмислення. Бракує нам й іншої інтерпретації цієї ідеї – осмислення її в контексті проблеми внутрішнього розділення України на Схід та Захід, як такої, що здатна окреслити києвоцентричну структуру нашої культурної та церковної єдності. Адже для того, щоби здійснити своє історичне призначення – об’єднати під омофором єдиного духовного батька Правобережну та Лівобережну Україну – проголошення Патріархату мало би спиратися на певну історіософську концепцію. Концепцію, яка допомогла б Сходу та Заходу відмовившись від регіональної самодостатності пізнати своє давнє коріння у Києві.