UA / RU
Підтримати ZN.ua

Затінений геній. До 190-річчя від дня народження Михайла Юрійовича Лермонтова

Він постав перед Божим судом майже юнаком, на порозі зрілості — у 26 років 10 місяців. У віці, в якому переважна більшість письменників лише починали...

Автор: Володимир Бурбан

Він постав перед Божим судом майже юнаком, на порозі зрілості — у 26 років 10 місяців. У віці, в якому переважна більшість письменників лише починали. У 27 років Пушкін був ще без «Полтави», «Мідного вершника», повного «Євгенія Онєгіна», блискучої художньої прози; Гоголь — без поеми-роману «Мертві душі»; Лев Толстой написав лише перші дві повісті; Тургенєв складав учнівські вірші, навіть гадки не маючи про світову славу прозаїка; Достоєвський залишив службу в Інженерному департаменті, щоб розпочати літературну діяльність, а Гончаров видає свого «Обломова», коли йому було під п’ятдесят. Почавши писати 13-річним, Лермонтов уже в 15—16 років сформувався як зрілий майстер. На час, коли Росію здибив поетичний памфлет «На смерть Пушкіна», у молодого письменника, за підрахунками літературознавців, уже було 300 віршів (3/4 написаного), 24 поеми (із 29), п’ять драм, два незавершені романи.

Можна лише уявляти, що очікувало б російську та світову літературу, якби доля приготувала Лермонтову життєвий шлях завдовжки 82 роки, як Л.Толстому. Лев Миколайович, до речі, журився: «Вот кого жаль, что рано так умер! Какие силы были у этого человека! Что бы сделать он мог! Он начал сразу, как власть имущий. У него нет шуточек… Шуточки нетрудно писать, но каждое слово его было словом человека, власть имеющего».

Владар слова, владар думки викликав цілу бурю в сучасній йому критиці. «Шалений Віссаріон», вельми вибірковий у позитивних оцінках письменників, зізнавався в одному з листів: «Недавно был я у него в заточении (во время гауптвахты за дуэль с французом Барантом. — В.Б.) и в первый раз поразговорился с ним от души. Глубокий и могучий дух! — захоплюється В. Бєлінський. — Как он верно смотрит на искусство, какой глубокий и чисто непосредственный вкус изящного! О, это будет русский поэт с Ивана Великого!.. Каждое его слово — он сам, вся его натура, во всей глубине и целости своей. Я с ним робок, — меня давят такие целостные, полные натуры, я перед ним благоговею и смиряюсь в сознании своего ничтожества».

Тут слід сказати кілька слів про особистість Лермонтова, особистість сильну й оригінальну, у якої все йшло від вічно бунтівливої душі, допитливого й неприборканого розуму.

Якщо у предках у Пушкіна — син півдня, арап Петра Великого, то у Лермонтова — син півночі, шотландець-бард Лермонт, від якого майбутній поет успадкував талант віршотворця, душу горду й зарозумілу. Мати померла у віці 21 рік. Виховувала Мишка бабуся, Єлизавета Арсеньєва, уроджена Столипіна, пензенська поміщиця, владна і впливова пані, яка всю любов, навіть із надлишком, перелила у свого найдорожчого онука. З дитинства Михайло виявляв незвичайні здібності до мов і мистецтва. Володів французькою, німецькою, англійською, читав латинню, був надзвичайною музикальний, складав музику на власні вірші. Малював настільки чудово, що за бажання міг стати професійним художником (до речі, автопортрет, який ілюструє цю статтю, за твердженням сучасників, найповніше відбиває характер письменника).

Що ж стосується характеру, то в сприйнятті оточуючих він виглядав у кожному конкретному випадку по-різному. Одним здавався порожнім франтом, дрібним базікою, іншим — похмурим і жовчно глузливим, холодним і уїдливим, третім — пихатим і зарозумілим, злим і мстивим («У него был тяжелый, трудно выносимый, гнетущий взгляд»; «Глаза не смеялись, когда он смеялся»). Але у своєму товаристві, зауважують четверті, «был настоящий дьявол, воплощением шума, буйства, разгула, насмешки». Один із друзів і товаришів по службі поета, Руфін Дорохов, зараховує його до людей залізного характеру, називаючи «предназначенным на борьбу и владычество».

Найімовірніше, у характері Лермонтова всі ці протилежні, на перший погляд, риси співіснували в діалектичній єдності. А якщо точніше — у Лермонтові кожен бачив те, що йому дозволялося бачити.

Одне, мабуть, не викликало розбіжностей — незвичайний художній геній письменника. Гоголь, який благоговів перед Лермонтовим, захоплювався: «Никто еще не писал у нас такой правильной, прекрасной и благоуханной прозы». Як завжди із шанобливої відстані, А.Чехов зауважував: «Я не знаю языка лучше, чем у Лермонтова. Я бы так сделал: взял его рассказ («Тамань») и разбирал бы как разбирают в школах — по предложениям, по частям предложения».

А ось передсмертне зізнання І.Буніна: «Я всегда думал, что наш величайший поэт был Пушкин. Нет, это был Лермонтов. Просто представить себе нельзя, до какой высоты этот человек поднялся бы, если бы не погиб двадцати семи лет».

Тема двох геніїв — Пушкіна і Лермонтова — не нова в російській критиці. Один із інтелектуальних велетів минулого століття, за посадою нарком освіти, а за покликанням — філософ і літератор, Анатолій Луначарський одну зі своїх блискучих публічних лекцій присвятив М.Лермонтову (зніміть із полиці його запилені «Очерки по истории русской литературы»).

Лермонтов боготворив Пушкіна, іноді сам, із власної волі, йшов у тінь великого письменника. Навіть прізвище Григорію Печоріну — «Героєві нашого часу» — вибрав за аналогією з Євгенієм Онєгіним. Однак із самим Пушкіним ніколи не зустрічався — чи то не міг, чи то не хотів (щоб не розчаруватися, побачивши замість бога людину «цивільної зовнішності»?). Але заступився за «невільника честі», як ніхто в Росії.

Лермонтов, як і Пушкін, володів магією слова. Пам’ятаєте ще зі шкільної лави: «Воздух чист и прозрачен, как поцелуй ребенка»? Або класичне:

Выхожу один я на дорогу;

Сквозь туман кремнистый путь блестит;

Ночь тиха.
Пустыня внемлет Богу,

И звезда с звездою говорит.

В небесах торжественно
и чудно!

Спит земля в сиянье голубом…

Здається, що таке написати не можна. У кількох скупих словах нам явився відчутний фізичний світ, ніби створений самим Творцем.

Читаючи Лермонтова, насолоджуючись його мовою, сьогодні можна лише згадувати про «велику й могутню», про час, коли Л.Толстой морщився на дієприслівники, Чехов не терпів «шиплячих і свистячих», Горькому хотілося душити слова на «вши» і «вший», а Буніна тіпало від «коктейлю» «Кров із молоком»? — Огидна суміш!» Сучасні книжки, газети, журнали, радіо й телебачення засмічені неохайними фразами, словами-«відморозками», вульгарною лексикою.

Що стосується російської мови в «російськомовній» Україні, то вона перетворилася на регіональний жаргон, яким, до речі, класично «володіють» відомі народні депутати, деякі високі державні чиновники. І що, цей містечковий волапюк має стати другою державною мовою? Годі вам, панове!

У минулі часи Лермонтова неодмінно зарахували б до лику поетів-інтернаціоналістів. Але в його творах справді звучать, скажімо, українські мотиви («…племя родное у чуждых опоры не просит и в гордом покое насмешку и зло переносит»); у його уявленні Кавказ уособлював мужність і честь, любов до батьківщини, прагнення до свободи.

Його твори перекладали М.Старицький, І.Франко, П.Грабовский, М.Рильський, В.Сосюра, А.Малишко та ін. Тож важко пояснити, із чого виходили у Львові, перейменовуючи саме вулицю Лермонтова на вулицю Джохара Дудаєва...

Навколо Лермонтова вже не вирують літературні пристрасті. Але він — сучасний. Його філософсько-художній роман «Герой нашого часу», як твір світового рівня, торкається вічних питань про особистісну свідомість у суспільстві, про місце особистості в історії. Ми втомилися від руйнівного, «печорінського» скепсису, егоїзму, а отже — від бездуховності. Ми втомилися від «мистецтва», яке проповідує збочення, від «героїв нашого часу», які заповнили телевізійні екрани, сторінки т.зв. масової літератури.

Невже все-таки торжествує Демон, який

…людьми не долго правил,

Греху недолго их учил,

Все благородное бесславил

И все прекрасное хулил…

Втім, письменник не був таким песимістичним. Чисті й людяні його рядки. І сьогодні зігріває душу образ письменника з божественним даром, сумного і ніжного, уїдливого і глузливого, беззахисного перед грубістю, відважного перед обличчям смерті. Геніального поета, який прикрасив світову словесність.