Завжди опікуйся тим, що робиш і що думаєш.
Зайве не дає підступитися до тебе необхідному.
Так говорив вуйко Дезьо
Моя бездротова "мишка" перестала "ловити мишей". Термін гарантії ще не минув. Це я встановив із квитанції, що якимось дивом збереглася серед купи папірців, підготовлених мною у кутку столу "для смітника".
Поніс я "мишку" в сервіс. Усе сталося так, як я й підозрював: брати пристрій на ремонт без "упаковки" в мене відмовилися. Квитанція враження не справила, хоча й засвідчила дію гарантії. Проте після емоційної розмови з молодим хлопцем-менеджером, під час якої я не сварився, а приречено нарікав на безумство світу, "мишку" в мене прийняли. Для цього склали окремий Акт, що пристрій без упаковки і я не матиму претензій у випадку "якщо…"
Треба відзначити, що все було зроблено чемно та оперативно. Менеджери лише один раз на хвилю відволіклися, з'ясовуючи між собою, хто має виносити спотикач. На моє жартівливе зауваження щодо тверезості, вони, нічого не второпавши, сказали, що це компактний рекламний щит на ніжках. А я вирішив не пояснювати, що в "наш час" "Спотикач" - це була назва горілки.
Коли ж я запитав, чи не передбачено в послузі тимчасову заміну "мишки" (не купувати ж мені нову, навіщо тоді ремонт?), хлопчина пояснив, що заміна проводиться лише на мобільні телефони, бо "вони є засобом першої необхідності". Почув я це вже в дверях офісу. Мене вразила ця буденна констатація змісту парадигмального світоглядного зсуву, про необхідність і неминучість якого я писав, але з діаметрально протилежними очікуваннями. Приголомшений, я мовчки озирнувся, а потім приречено вийшов на вулицю.
Телефон став засобом першої необхідності… У мене ще прохопилася самокритична думка, що я відстаю від життя. Та тієї ж миті уявив свою квартиру, захаращену упаковками від холодильника, телевізора, комп'ютера, газової плити, бойлера, пральної машини, меблів, кавомолки, фена тощо. Вмить сформувалося питання: "А чи залишиться в хаті куточок для ліжка, торби з картоплею і вільна поличка для хлібини? Чи потрібно буде йти геть із дому?"
Якби не пес, що гавкнув на мене з кущів, мабуть відчувши мій не адекватний іншим перехожим стан, я б перечепився об коробку з-під бананів, яка лежала на тротуарі. З неї щойно вивантажила яблука продавчиня з Рідківців, що торгує на нашому стихійному базарчику. Пес у кущах повернув мене до реальності, і я, чи не вперше, з радістю сприйняв таку увагу до себе.
Я зупинився і всміхнувся знайомій продавчині, в якої всю зиму купував яблука. Потім я перевів погляд, глянув на пса, що знову вмостився під кущем спати, й зітхнув: "Може, я й відстаю від "чогось", але наздоганяти "його" я не буду, бо це що завгодно, та не життя. Це - інструкція, регламент, алгоритм: до використання, до вживання, до подачі показників, до термінів сплати, до поздоровлень - кого, коли, яким текстом і з якою листівкою привітати".
І я пригадав зітхання вуйка Дезя: "Навіщо ви вигадуєте нові машини, мобільні пристрої, комп'ютери, пишете і вчите інструкції до них, якщо при цьому забуваєте назви квітів". До речі, ці слова, які я сказав у полеміці з менеджером офісу, і виявилися критичним аргументом, що схилив його прийняти "мишку". Тож, може, ще не все так безнадійно? Може, ми всі ще маємо шанс повернутися до життя?
Мене "пробудив" сигнал телефону. В повідомленні з невідомого номера якісь шахраї доводили до мого відома, що з моєї картки здійснено якусь оплату. Зазначена в повідомленні сума - 1284,34 грн - мені лестила, бо таких покупок я давно не робив. Спробу обману я сприйняв спокійно, оскільки на картці такі кошти в мене ніколи не залежувалися, тому що, за власними світоглядними принципами, живому спілкуванню через готівку віддаю перевагу перед безликими "електричними" транзакціями. Відтак я навіть не обурився на пропозицію пройдисвітів; з'ясовувати "деталі" за вказаним телефоном навіть не думав, а прохання повідомити пін-код картки проігнорував.
Знову, вже спросоння, гавкнув пес, і новий здогад приголомшив мене: "А що як ДНК - це лише такий собі хитромудрий пін-код до Гри під назвою "Життя"?" І відразу, пам'ятаючи про шахраїв, я подумав про ГМО.
Коли ж дорогою додому мене понесло в нестримні онтологічні екскурси, я ледве зупинив себе, згадавши настанову вуйка, що "запитання роблять життя куцим". "Просто вигадане людьми не можна ставити попереду правди, подарованої людям", - вирішив я таким чином сформувати інтегральний висновок з усіх своїх вражень. Але відразу мене наздогнала думка: "Спробуй лише не подати своєчасно показники лічильника газу, води чи світла, як у твоє життя впровадиться купа з'ясувань і гризоти в чергах різноманітних офісів, замість того, щоб "вживати світу", як напучував вуйко Дезьо". Тієї ж миті я уявив собі, а скільки ж у нашій голові складено різноманітних "упаковок", яскравих "обгорток", різногабаритної "тари", "целофанових мішків" і всілякого непотребу, без якого ми не отримаємо якусь реальну річ, не задовольнимо нагальну потребу, і нема на те ради, бо "дурне" легко взяти в голову, але позбутися його потім надзвичайно важко, - в мозку немає смітників. Щоб переінакшити плин думок, я різко змінив маршрут і додому пішов через парк над озерами. Там уже хазяйнують прибулі з вирію качки. Споглядання їхніх забав дуже добре переформатовує мозок.
Вдома в якихось закапелках я таки знайшов свою стару "мишку" на дроті. Цей шнур, коли я купив новий стіл, для роботи став закороткий, бо дірка в стільниці виявилася у верхньому лівому кутку. Власне, тому я й купував бездротовий пристрій. Тепер, щоб хоч якось працювати, мені доводиться посувати клавіатуру далеко ліворуч. Тому я нині вимушено друкую лише лівою рукою. Тож і текст може виявитися "одноруким".