UA / RU
Підтримати ZN.ua

Засновник польської «Солідарності» — українка з Волині

Дзвін скликає до церкви, але сам ніколи не слухає проповіді. Бенджамін Франклін 10 квітня 2010 року ст...

Автори: Микола Пашковець, Ярослав Пляс

Дзвін скликає до церкви, але сам ніколи не слухає проповіді.

Бенджамін Франклін

10 квітня 2010 року сталася друга Катинська трагедія в історії Польщі — в авіакатастрофі під Смоленськом загинули президент Польщі Лех Качиньський, його дружина Марія Качинська, представники найвищої державної влади, військові урядовці, а також інші члени польської делегації та екіпаж літака.

У складі делегації перебувала фактичний засновник відомої профспілкової організації «Солідарність», знана на всю Польщу Ганна Валентинович. Мало кому відомо, що пані Ганна — українка, уродженка Волині. Тому буде доречно згадати біографію нашої землячки і вшанувати її світлу пам’ять.

За деякими даними, родовід Ганни Валентинович сягає своїм корінням знаменитого козацького ватажка Северина Наливайка. Дух Наливайка сповна міг проявити себе у діяннях Ганни Валентинович (у дівоцтві — Ганни Любчик), яка є двоюрідною сестрою одного з авторів цієї публікації — Миколи Пашковця. Так само, як її можливий далекий предок — Северин Наливайко, свого часу потряс самі основи Речі Посполитої і мало не перевернув її устої, його можливий далекий нащадок — Ганна Валентинович — по суті перевернула державницькі устої сучасної Польщі.

Ганна Любчик народилася 13 серпня 1929 року в селі Сінне (нині Садове), тепер — Гощанського району Рівненської області, що неподалік села Коростятин (нині Малинівка), в якому народився батько основоположника космонавтики Костянтина Ціолковського, чий родовід також виводять від Северина Наливайка.

Сім’я Любчиків була багатодітною і дуже бідувала. Тому дванадцятирічну Ганну батьки віддали служницею у дім польського пана Мунтика Телесніцького, який служив на Бабинському цукровому заводі. Працювала Ганна тяжко і без платні, за самі харчі.

У 1943 році, перед приходом радянських військ на Волинь, сім’я Телесніцьких виїхала до Польщі, прихопивши, не питаючи дозволу в її батьків, і тринадцятирічну Ганну.

Довгі роки розшукував доньку її батько Назар Любчик, куди тільки не слав запити, але все даремно, бо не знав, куди саме виїхала сім’я Телесніцьких. Так і померли батьки Ганни, не дізнавшись, чи вона жива. Сама Ганна довго не наважувалася давати вісточку рідним, боячись, що каральні органи можуть вислати їх до Сибіру через її перебування за кордоном, а пізніше — за її діяльність у «Солідарності». І тільки за незалежної України, і то не одразу, вона зважилася на цей крок. Це сталося за сприяння Єфрема Гасая — краєзнавця-пошуківця з міста Тернополя (велика йому шана й подяка за те, що повернув Ганну до рідні). Хоча, як потім з’ясувалося, відповідні органи в Польщі та СРСР добре знали, звідки родом Ганна Валентинович, і пильно відстежували, чи не встановлює вона якихось зв’язків із ріднею в Україні.

Ганна Валентинович закликає робітників корабельні продовжувати страйк і вимагати права на створення незалежних профспілок Фото: В.Гурка
Сім’я Телесніцьких поселилася неподалік міста Гданськ і завела господарку, а невелика на зріст дівчина продовжувала працювати служницею лише за харчі та одяг. Метушилася по господарству, доїла корів, догоджала в хаті старим і молодим. Не витримала таких умов і двадцятирічною у 1949 році пішла в самостійне життя. Працювала Ганна на підприємствах Гданська, а в 1950 році влаштувалася кранівницею на Гданську корабельню. Вийшла заміж — змінила прізвище на Валентинович. Незабаром стала профспілковим діячем на Гданській корабельні, а згодом долучилася до опозиційної діяльності.

У 50-х роках її викликали в Службу безпеки, запитували про минуле і родовід, але вона засвідчила, що є сирота, родом з Рівного, української національності не назвала. Тому в паспорті написали: полька, місце народження — Рівне, хоча Ганна пам’ятала назву села Сінне на Рівненщині.

Опозиційна діяльність Ганни Валентинович розпочалася після смерті чоловіка на 39-му році його життя. Як казала сама Ганна: «В жовтні помер мій чоловік, а сина Януша покликали до армії. Десятого були похорони, а двадцять п’ятого син поїхав, — залишилася я сама. Чого ж мені було боятися, коли я сама залишилася?»

Ганна брала участь у страйках 1970 року, що привело її до лав організації із захисту прав робітників — «вільних профспілок» (WZZ — Wolne Zwiazki Zawodowу), які були альтернативою офіційним польським профспілкам.

Влітку 1980 року адміністрація корабельні обрушила на Ганну Валентинович низку репресивних заходів. Її викликали «на килим», затримували у приміщенні заводської охорони, а потім оголошували догани за спізнення на роботу. Це переслідування мало стати попередженням, щоб ніхто навіть не думав наважуватися на щось подібне.

8 серпня 1980 року — після тридцяти років сумлінної праці на виробництві і за п’ять місяців до пенсії — Ганну Валентинович звільнили з корабельні за опозиційну діяльність. Офіційно ж дирекція корабельні звинуватила її в тому, що нібито з її участю була здійснена спроба викрадення воску для приготування з нього поминальних свічок. Поминали демонстрантів, які загинули на гданських вулицях за десять років до того.

Це рішення адміністрації стало причиною страйку робітників корабельні. На захист Ганни Валентинович піднялася профспілка, у відозві якої зазначалося, що керівництво звільнило Ганну, бо вона захищала робітників і могла їх зорганізувати до рішучих дій. Це — постійна тенденція влади: ізолювати тих, хто може стати лідером опозиції. Робітники Гданської корабельні почали готувати транспаранти, і вже на першому з них містилася вимога відновити Ганну Валентинович на роботі. Через кілька днів дирекція корабельні погодилася з економічними вимогами робітників. Лех Валенса заявив про готовність підписати угоду про припинення страйку.

Але неждано проти цього виступила сама Ганна, заявивши, що основна вимога учасників страйку — право на створення незалежних профспілок, тому страйк потрібно продовжувати. Ганна стала біля воріт корабельні і власноручно втримувала робітників, які виходили з підприємства.

Відтоді Ганна Валентинович стала одним із авторитетних лідерів майбутньої «Солідарності». Як член Гданського міжзаводського страйкового комітету вона брала участь у підписанні знаменитого «21 пункту» угод з урядом Польщі про створення незалежних профспілок. Саме за це Ганну Валентинович називали «Матір’ю Солідарності», що зробило її неофіційним духовним лідером Гданського страйку. Її тричі заарештовували, а під час арештів перевіряли родину в Україні.

Валентинович активно діяла у профспілці на початку створення «Солідарності», але, як зазначила сама, добровільно поступилася першою роллю у керівництві профспілки на користь Валенси, мотивуючи це тим, що на переговорах держадміністрація зможе краще порозумітися з чоловіком, ніж із жінкою. Ганна Валентинович завжди була вірним соратником Леха Валенси, але в останній період їхньої опозиційної діяльності між ними виникли певні ідеологічні розбіжності. Політику Валенси після 1980 року Валентинович вважала примиренською, а круглий стіл, у якому взяли участь представники «Солідарності» та комуністичного керівництва Польщі, — зрадою і «змовою з комуністами». Валенса не дослухався і не пройнявся тими ідеалами, які сам гучно сповідував. Після повалення комуністичного режиму в 1989 р. колишня активістка «Солідарності» дедалі частіше виступає з гострою критикою політики правлячих партій, котрі походять із руху «Солідарність».

У 2003 році вона відмовляється від звання почесної громадянки Ґданська, а в 2005-му — від почесної пенсії, яку їй запропонував тодішній прем’єр-міністр Польщі Марек Белка. Вона також не бере участі у святкуванні 25-річного ювілею заснування «Солідарності».

Орден Білого Орла
Їй виповнилося 80 років, вона хворіла і дедалі рідше навідувалася в гості до своєї численної рідні на Рівненщині, яку знову знайшла через 50 років розлуки з рідною землею. По собі залишила сина, внука та внучку. Напередодні загибелі Ганна телефонувала Миколі Пашковцю і чекала його в Гданську, бо казала, що має йому багато чого розповісти. Зустріч планувалася на кінець квітня 2010 року, але доля розпорядилася по-своєму, і ми вже ніколи не дізнаємося, що хотіла розповісти нам Ганна Валентинович. Поховали нашу знамениту землячку і яскраву діячку польської «Солідарності» Ганну Валентинович 21 квітня у родинному склепі у Гданську, поруч із її чоловіком.

Цю статтю написано на основі глави з книжки Миколи Пашковця і Ярослава Пляса «Северин Наливайко та князі Острозькі», що підготовлена до друку і незабаром вийде у видавництві «Стікс».