Цими днями музична Україна звучатиме концертами й урочистими заходами з нагоди 130-річчя від дня народження і 60-ї річниці смерті композитора, піаніста і диригента Сергія Рахманінова, а також 90-річного ювілею Київської, Львівської та Одеської консерваторій. Ці події, як виявляється, тісно взаємопов’язані. Про це, а також про інші круглі дати читайте нижче.
Рівно 110 років тому в Києві відбулася прем’єра опери «Алеко». За пультом стояв двадцятирічний автор — Сергій Рахманінов. «Промоушн» його опери в Києві почався ще майже за рік до її прем’єри (хай повчаться сучасні продюсери!) На подив молодого композитора, уривки з «Алеко» надзвичайно успішно продавалися в нотних магазинах Києва. «Як, чому і навіщо, не розумію!», — дивувався автор у своєму листі від 13 грудня 1892 р. до Людмили Скалон.
Цей факт може бути відповіддю одному зі скептиків, який після тематичного концерту «Сергій Рахманінов і Україна» в’їдливо запитав: а що, власне, поєднує Рахманінова з Україною?
«Оскільки моя поїздка до Києва була пов’язана з клопотанням Київського училища про перейменування в консерваторію, то одразу ж додам, що я вважаю це клопотання цілком виправданим і сам охоче до нього приєднуюся... Постановка справи в училищі таку реформу виправдовує», — ця думка Сергія Рахманінова, висловлена в його листі від 19 квітня 1910 року до принцеси Альтенбурзької, герцогині Саксонської, внесла, безперечно, свою лепту в долю вищого музичного закладу Києва. На той час Рахманінов був уже автором трьох фортепіанних концертів, Літургії Іоанна Златоуста, симфонічної поеми «Острів мертвих» та багатьох інших шедеврів. Але, окрім того, його турбувала творча доля несправедливо замовчуваних композиторів (згадаймо підтримку, яку Сергій Васильович надав талановитому Миколі Метнеру). Він також дуже уважно ставився до майбутнього музичної культури. У Рахманінова був особистий приклад і власний досвід щодо цього.
«У 1892 році я закінчив Московську консерваторію. А в наступному, з допомогою Петра Ілліча Чайковського, раптом піднявся на небувалу височінь. Я отримав Золоту медаль за свою одноактну оперу «Алеко», написану на лібрето, музику на яке було запропоновано написати всім студентам — випускникам 1892 року. Опера ця привернула до себе увагу Чайковського, а вплив Чайковського в російських музичних колах був такий великий, що, за його порадою, оперу 20-річного композитора-початківця було взято до постановки на сцені класичного Імператорського Большого театру», — згадує Рахманінов.
Через три роки після згаданого листа Сергія Васильовича про необхідну реформу Київського музичного училища, а точніше 3 листопада 1913-го, цей навчальний заклад був реорганізований у консерваторію. З 1914 року її очолив молодий композитор Рейнгольд Гліер. Справами Київської консерваторії Рахманінов опікувався і потім. Під час приїзду з концертами до Києва на запрошення Гліера Сергій Васильович прослуховував виступи студентів, давав поради, тобто фактично проводив, як нині кажуть, майстер-класи. За спогадами Гліера, саме завдяки візиту видатного музиканта, який висловив чимало критичних зауважень, молодому директору вдалося, за його ж словами, «провести ряд реформ, які сприяли підвищенню якості викладання та посилили вимоги до студентів». Ще за життя Сергія Васильовича, у 1940 році, майже перед самим початком війни, Київській консерваторії присвоїли ім’я Петра Ілліча Чайковського.
З Україною Рахманінова пов’язують кілька вражаючих концертних турів. Ось лише географія виступів Рахманінова в Україні у жовтні 1914 року: 19-го — в Києві, 21-го — в Одесі, 24-го — у Кременчуці, 25-го — у Полтаві, 26-го — у Харкові, 28-го — у Катеринославі. А в березні 1915 року відбулися виступи в Києві Скрябіна і Рахманінова. Для музичного Києва це були незабутні дні: прозвучали два концерти Скрябіна (за місяць до його смерті) та чотири концерти Рахманінова. Вплив двох велетів російської музики виявився вражаючим: мало хто з українських композиторів того часу не відчув магнетизму їхньої творчості. Згадаймо ранні опуси майбутніх українських класиків ХХ століття — Бориса Лятошинського, Левка Ревуцького та Віктора Косенка, написані під враженням музики Скрябіна й Рахманінова.
У рік київської прем’єри «Алеко» було видано романси Рахманінова за творами Т.Шевченка у вільному перекладі російського поета Олексія Плещеєва — «Дума» та «Полюбила я на печаль свою». А в кінці серпня 1906 року Марія Керзіна, на прохання Сергія Васильовича, надіслала йому тексти для романсів, серед яких були і вірші Тараса Шевченка. І вже 4 вересня Рахманінов написав свій відомий романс «Я опять одинок» (на слова Івана Буніна за мотивами поезій Т.Шевченка). Слід нагадати, що Рахманінов належав до композиторів, котрі шукають імпульсу до творчості у поетичних текстах (такий підхід проповідував ще Глюк, який вважав музику «слухняною донькою поезії»). У Сергія Васильовича навіть були свої «поставники» текстів, серед них — Михайло Слонов, Марія Керзіна. Крім того, кузинам композитора велілося мати запас поетичних текстів.
Як і Шевченко у своїх віршах-сповідях, Рахманінов був схильний до романсу-монологу, до романсу-сповіді. Один із найдраматичніших з них — «Я опять одинок» — шедевр світової вокальної літератури. Відчай самотності, втрата надії на щастя в мелодіях Рахманінова перегукуються з рядками поезії Шевченка: «Як билина при долині/ В одинокій самотині/ Старіюся я». Або «Одинокою я/ Старіюся в чужій хаті—/ Така доля моя!» Додам, що саме тоді Рахманінов із родиною вперше надовго залишав свою батьківщину. Це було ніби тривожне пророцтво про подальшу долю композитора. І якщо Шевченка на десять років відірвали від рідної землі, то Рахманінову понад 25 років, до самої смерті, довелося залишатися на чужині. Як не згадати тут Шевченкових рядків: «Тяжко-важко умирати/ У чужому краю!..»
Менш відома обробка Сергія Рахманінова української народної пісні «Чоботи» для акапельного хору. Цілком імовірно, що Шевченко, маючи чудовий слух і гарний голос, наспівував і цю народну пісню, — а їх він знав безліч. До речі, ця обробка Рахманінова не була видана. Нині її рукопис міститься в одному з архівів Москви.
Через 90 років у Київській консерваторії, реорганізованій ще на вищий щабель — у Національну музичну академію, — нащадки віддають шану і складають подяку Сергію Васильовичу Рахманінову за його участь у розвитку української музичної культури. 30 листопада на стіні Музичної академії з’явиться пам’ятний знак композитору. Ініціатором встановлення цього знаку стало Українське товариство Сергія Рахманінова, якому нині виповнюється 15 років. Це товариство, що є по-своєму унікальним явищем у культурі України, — наочне свідчення того, як громадському об’єднанню любителів музики інколи вдається зробити набагато більше, ніж офіційним установам культури.
Створив і очолив Українське товариство Рахманінова професор Михайло Сіньков. Спільно з професорами Ігорем Рябовим, Михайлом Степаненком, Тетяною Рощиною, музикантами-професіоналами та меломанами він перетворив Товариство на дієвий мистецький осередок. Пам’ятаючи, як ставився до творчої молоді Сергій Васильович, ініціатори заснували стипендії імені композитора. Завдяки діяльності Товариства молоді виконавці України мали змогу концертувати і навчатися у Швейцарії — країні, з якою пов’язане останнє десятиліття життя композитора. На запрошення племінника Рахманінова Олександра Конюса члени Товариства побували на віллі «СЕНАР» (від Сергій та Наталя Рахманінови), де щоліта відбуваються концерти пам’яті композитора.
На запрошення товариства, 1990 року вперше в Україні повністю прозвучала «Всеношна» Рахманінова. Для тих, хто був присутній тоді в Трапезній церкві Києво-Печерської лаври, це була незабутня подія. Літургію виконала знаменита хорова капела Санкт-Петербурга під орудою В’ячеслава Чернушенка. До того ж «на рахунку» товариства — фестивалі музики Рахманінова та конкурси на краще виконання його творів, концерти.
Символічним став літературно-музичний вечір «Сирень» (назва знаменитого романсу композитора), організований спільно з Національною філармонією України. За задумом автора ідеї Михайла Сінькова, музика Рахманінова мала б нагадувати про драматичну долю творчої особистості, відірваної від рідної землі. Адже своєрідним символом батьківщини для музиканта залишалася гілочка бузку, яку дарували йому, хоч би де він виступав.