Сергій Томілін |
Уривок із книги
Чудовий учений і громадянин, видатний фахівець у галузі соціальної гігієни й демографії, медичної статистики та історії медицини, Сергій Аркадійович Томілін усе своє життя віддав науці. Професор, доктор медичних наук, талановита людина з чудовою пам’яттю, володів вісьмома іноземними мовами. Пристрасний книголюб і тонкий знавець книги, він дуже любив життя, любив усе прекрасне. Інтелігент, гуманіст, трудоголік, взірець активної доброти, наукової чесності та безкомпромісності, безмежної відданості справі, який не вмів нічого добиватися для себе, безсрібник, палка, безоглядно пристрасна натура — це все про нього, Сергія Томіліна.
Такі люди, як Сергій Аркадійович, очищають, облагороджують людство…
Г.Мамаєнко, пацієнтка, якій С.Томілін урятував життя
«О дети, дети! Как опасны ваши лета!»
І. Дмитрієв
Він не був улюбленцем Фортуни… І це, як то кажуть, змалечку. У сім’ї (батько його був військовим юристом) народилося тринадцятеро дітей, із яких вижило семеро — п’ятеро братів і дві сестри. Він був третім за ліком хлопчиком. Сім’я не бідувала. Навіть тримали прислугу. Сергій Аркадійович згадував: «Нас батьки не пестили. Поява батька в кімнаті викликала страх і відчуття скутості. Мати, ближча до дітей, бо ми її частіше бачили, не викликала відчуття страху, але й не було жодних теплих відчуттів. Навпаки, вона іноді скаржилася на нас батькові, після чого нас шмагали різкою. Вона мала одну пристрасть, яку пронесла через усе своє життя, — бісерні роботи. Нас, малих дітей, вона постійно примушувала нанизувати на дріт бісер різних кольорів і розміру, який оформлявся в різні художні вироби. На придбання бісеру йшла чимала частка з місячної суми на утримання будинку. На харчування дітей залишалися мізерні кошти. Вранці до чаю була копійчана булка, другу давали з собою в гімназію. Інколи, голодний, після того, як товариші йшли зі школи, я порпався по партах і вивуджував чийсь не з’їдений бутерброд». Із 12 років він почав займатися репетиторством. На цьому терені здобув славу, хоча навчання йому самому давалося важко. Але у восьмому класі ситуація різко змінилася. Сергій захотів стати лікарем, а для цього необхідні були знання. І він почав старанно вчитися. Вже метром Сергій Аркадійович бідкався, що в роки його юності, коли відбувалося становлення його духу, коли були готові розкритися всі його душевні сили, поруч із ним не знайшлося яскравої особистості, старшого мудрого товариша, який би вразив юну уяву, зачарував, повів за собою, розкрив очі, вивів на дорогу життя.
Здається майже дивом, що сучасні методи навчання ще не зовсім задушили святу допитливість, бо ця ніжна рослинка потребує, поруч зі свободою, передусім заохочення.
Альберт Ейнштейн
І ось уже в кишені атестат зрілості. Але гімназія не дала необхідних молодій людині, яка входила у світ, знань з історії, базових знань про світобудову і природу, і, як він згадує, залишала випускника «без ясних спрямувань на майбутнє. Можливо, лише в незначній кількості прочитана заборонена література (Добролюбов, Чернишевський) вказувала на якісь нові, але розпливчасті й неясні шляхи. Бездушний формалізм школи, деспотичний режим у сім’ї породжували якийсь глухий протест, але не оформляли його, віддавши подальший плин життя різним випадковим впливам». Чотири роки навчання в академії промайнули швидко, хоча протягом усього цього часу Сергій жив надголодь. Але юнак багато працював, відкладав гроші. І ось він вирішує поїхати до Німеччини. Відвідав Кеніґсберг, Гейдельберг, а потім Цюріх. Незабутнє враження справив Гейдельберг. Сергій побував на лекціях відомих усьому світу професорів: історії філософії — Куно Фішера, психіатрії — Крепеліна, внутрішніх хвороб — Ерба.
Повернувшись із закордону до Петербурга, дізнався, що його виключили з академії. Якийсь доброзичливець нібито повідомив, що Томіліна заарештували через «політичну справу». Маючи в кишені лише 10 копійок, він їде до Москви, щоб продовжувати навчання. Тут він вступає на медичний факультет Московського університету. Знову напівголодне існування. Знову репетиторство. У Москві йому пощастило з учителями: анатомію читав Д.Зернов, гінекологію — В.Снегірьов, дитячі хвороби — М.Філатов, психіатрію — С.Корсаков, клініку внутрішніх хвороб на п’ятому курсі вів О.Остроумов. Вакуум, що виник у гімназичні роки, було заповнено.
На п’ятому курсі за першу свою наукову працю «Стерилізація молока. Користь і шкода стерилізації у справі штучного вигодовування дітей» під час урочистого актового засідання факультету Сергій отримав срібну медаль. За стипендію у Військово-медичній академії С.Томілін мав близько чотирьох років прослужити військовим лікарем. Кар’єра військового лікаря його не приваблювала. Втрачати чотири роки життя він не хотів, а тому вирішив не складати державних іспитів для отримання диплома лікаря, а вступити на навчання в Лазаревський інститут східних мов. Далі буде видно…
«Любовь — жестокий царь, ее всесильно иго».
П’єр Корнель
Потім тимчасова робота лікарем у лікарні Соловецького монастиря. У монастирі він випадково знайомиться з натуралісткою Марією Павлівною Нагібіною, яка приїхала на кілька днів на Соловки для ознайомлення з місцевою природою. Ця подія, за словами Сергія Аркадійовича, «відіграла величезну важку роль» у його житті. Він закохався. Перше нерозділене кохання…
С.Томілін згадував: «Повернувшись до Москви і вступивши в Лазаревський інститут, я не в змозі був продуктивно навчатися і впродовж двох років безперервно щодня плакав». Він погоджується на пропозицію зайняти посаду ординатора в психіатричній клініці. Нещасливе кохання висушує його душу. Він борсається, не знаходить собі місця. Вступає на східний факультет Петербурзького університету. Але сил учитися немає. Немає й коштів. Сергій виїжджає з Петербурга до маленького містечка Ліда. Спочатку працює помічником лікаря на Седлецькій залізниці, а згодом — епідемічним лікарем. Тут його застає російсько-японська війна.
Влітку 1905 р. разом із госпітальним загоном Червоного Хреста як зауряд-лікар Томілін виїжджає на Далекий Схід, до міста Нікольськ-Уссурійськ. У загоні медсестрою працювала Віра, дочка полковника Петрашеня. Реальний світ був їй чужий. Вона була налаштована містично. Жила своїм внутрішнім життям у своєму внутрішньому духовному світі. Усі господарські питання, після того як вони почали жити разом, вирішував непрактичний Томілін. Командування високо оцінило заслуги військлікаря С.Томіліна. Його нагородили орденом святого Станіслава III ступеня та срібною медаллю Червоного Хреста. До речі, Статут ордена з 1855 р. надавав право потомственого дворянства.
У 1906 р. відсвяткували дуже скромне весілля. Дружина заразила його любов’ю до Сходу та містики, яку він пронесе через усе життя.
Влітку 1906 р. в Новоросійському університеті (м. Одеса) Сергій Аркадійович склав державні іспити й отримав звання «лікаря з відзнакою».
«Работай!
Незримо, чудесно
Работа,
как сев, прорастет».
Валерій Брюсов
Потім працював земським лікарем у Криму, в татарському селі Кучук-Узень. Восени 1907 р. на запрошення Катеринославського губернського земства прийняв посаду санітарного епідемічного лікаря і був відряджений до міста Олександрівськ, у розпорядження місцевої земської управи. Отримав направлення в село Кінські Роздори на епідемію висипного тифу. Заразився висипним тифом у важкій формі. Виходила його дружина.
1910 року в губернії спалахнула епідемія холери, в боротьбі проти якої взяли участь епідемічний лікар С.Томілін і студент О.Марзєєв. Мабуть, цього ж року відбулося їхнє знайомство, зародилася дружба, яку вони пронесли через усе життя. Товаришували сім’ями.
1912 року за активну участь у протиепідемічних заходах Сергія Аркадійовича нагородили орденом святого Станіслава III ступеня.
Минав час. С.Томілін знайомиться з постановкою санітарно-гігієнічної роботи в Будапешті, Парижі, Льєжі, Дрездені, починає займатися питаннями санітарної статистики й демографії.
Катеринославська губернія мала одну з найсильніших санітарних організацій Російської імперії — тут працювали С.Ігумнов, А.Смідович, С.Томілін, О.Марзеєв, А.Пижов, М.Бродський та ін.
Наприкінці 1913 р. на нараді санітарних лікарів С.Томіліна обрали другим помічником завідуючого санітарним відділом, до обов’язків якого входила наукова розробка всіх санітарно-статистичних матеріалів, що їх збирали земські лікарі губернії.
У роки Першої світової війни Томілін працює старшим лікарем санітарного гігієнічного загону, який обслуговує 2-й армійський корпус спочатку на Західному, а згодом на Південно-Західному фронтах.
За участь у війні його нагородили двома орденами святої Анни III і II ступенів і орденом святого Станіслава II ступеня з мечами.
1917 року С.Томілін видає «Збірку керівних наказів і вказівок із питань військово-санітарної справи», які лягли в основу військово-медичного відомства армії. Його розробки лягли в основу перебудови військово-санітарної служби Червоної Армії в передвоєнні та подальші воєнні роки.
1922 року О.Марзєєва перевели до Харкова у Наркомздоров завідувати санітарно-епідемічним відділом. Він запрошує з собою і С.Томіліна, який очолює статистичний відділ. Під керівництвом Сергія Аркадійовича було проведено цілу низку винятково важливих наукових досліджень. 1923 року для отримання достовірних даних про справжні розміри й наслідки епідемій тифу 1920—1922 рр. застосували анамнестичний метод, запропонований Марзєєвим і Томіліним, який згодом розвинув і науково обгрунтував для демографічних досліджень Г.Батікс. Вони першими у країні зайнялися винятково актуальною для того часу гігієною села. Соціальну гігієну Томілін органічно поєднував з демографією, вважаючи, що «проблема народонаселення — це стрижень усього соціального життя».
Коли померла Віра, його дружина, нам невідомо. Але 1923 р. у відрядженні в м. Черкасах він познайомився з Оленою Михайлівною Туркевич (на 18 років молодша), вродливою вчителькою Першої державної трудової школи. Тоді він уже був вдівцем зі стажем. Олена Михайлівна переїжджає до Харкова, де С.Томілін жив разом із матір’ю (через важкий характер її діти відмовилися жити з нею разом) і виходить заміж за Сергія Аркадійовича. 1924 року в них народилася донька Світлана. Прийомний син Сергія Аркадійовича, Валентин, якого підкинули Томіліним ще за життя Віри, навчався. Жив у гуртожитку. До батька приходив лише в гості.
Марзєєв і Томілін виступили ініціаторами створення журналу «Профілактична медицина», вихід якого в той час важко переоцінити. Сергій Аркадійович був членом редколегії журналів «Лікарська справа» і «Профілактична медицина». Праця, праця, праця…
Учитель
Потім були відрядження для вивчення санітарної статистики за кордоном, читання лекцій з медичної статистики в Харківському медичному інституті, завідування кафедрою соціальної гігієни. У своїх лекціях С.Томілін основну увагу приділяв профілактичному напряму в медицині. Він вважав, що ще у школі «має обережно розгортатися» цикл соціальної гігієни, що лікар має бути «зберігачем людського життя» й «організатором здорового життя» населення, лікарем-біологом, демологом, соціологом, антропологом, політекономом, статистиком і обов’язково новатором. Лікар Новосельська через 10 років після смерті Сергія Аркадійовича писала його дружині: «На все життя запам’ятався мені яскравий, неповторний образ професора, який різко вирізнявся на тлі Харківської професури. Для нас, студентів-лікарів, соціальна гігієна, санітарна статистика були, так би мовити, примусовими предметами. ... Але вже після першої лекції Сергія Аркадійовича наше ставлення до «примусової» дисципліни цілком змінилося. Кожна його лекція залишала незабутній слід, розширювала наш кругозір... Він був всебічно високоосвіченою людиною... Кожна його лекція здавалася блискучою імпровізацією — так легко, невимушено, витончено лилася його мова. А після лекцій ми повторювали одне одному окремі фрази з почутого, надзвичайно дотепні за формою й точні за змістом, як математичні формули».
У статті «Історія кровопускання в медицині» (1929 р.) Сергій Аркадійович писав: «Кожне нове покоління, пасивно сприймаючи пануючі догми, позбавлене елементарної цікавості до минувшини свого знання і професії, задовольняється черговими шаблонами і бореться з новатором, який ламає ці шаблони». Велику увагу він приділяв питанням демографічної економіки (біоекономіки, за визначенням С.Томіліна). Вчений обурювався: «Невже можна обмежити соціальну роль лікаря ремісничим, безперервним, як Сізіфова праця, латанням патологічних дірок на людському організмі десь на брудних задвірках соціального життя?». Він закликав: «Патологію слід посилити принципами соціального патогенезу». Він попереджав: «Чим менше профілактики, тим більше терапії». Він стверджував, що джерело будь-якого захворювання лежить у соціальному середовищі і що, «зрештою, завдання профілактики зводяться до того, аби усунути із зовнішнього та внутрішнього середовища людини всі перешкоди, що порушують вільний біологічний плин людського життя, і поставити людину в умови, які б не прискорювали настання терміну її «біологічної амортизації», нормально розрахованого на 70 — 80 років».
Його працю «Матеріали про соціально-гігієнічний стан українського села» (Харків, 1924 р.) високо оцінив санітарний відділ Ліги націй, її перевидали в Женеві французькою мовою.
Пророк
С.Томілін ратував за генетичне оздоровлення населення. Він обгрунтував необхідність створення системи генетичного контролю й генетичної профілактики. Було б чудово, якби Україна розпочала практичне вирішення цих проблем у найближчому майбутньому. У праці «Проблеми спадковості у світлі соціальної гігієни» (1925 р.) він мріяв про той час, «коли соціальний лад усуне привид голодної, безпритульної старості, який загрожує кожному, коли праця перестане бути зброєю експлуатації, а життя — низкою присмеркових переживань, що покірливо зливаються зі смертю». Для його статей «Проблеми народжуваності» («Профілактична медицина», 1923 р.), «Соціально-гігієнічна оцінка проблеми народжуваності» («Профілактична медицина», 1925 р.), «Проблема шлюбу» (Харків, 1926 р.), «Проблема народонаселення» («Лікарська справа», 1927 р.), «Спроба санітарного опису України» Харків, 1928 р.) вже того часу характерний комплексний, системний підхід, який отримав розвиток у наші часи. С.Томілін ще тоді писав, що лікар є продавцем, а хворий — споживачем «медичного товару». І що відносини між ними — це відносини купівлі та продажу.
Учений як ніхто інший розумів, що без знання історії медицини лікар не може бути повноцінним фахівцем. Цьому він присвятив цілу низку праць. Минуле допомагає передбачати майбутнє. Важко повірити, що ще 1922 р. у статті «Біологічні елементи в соціальній гігієні» («Профілактична медицина», №2-3) С.Томілін писав: «Немає жодної гарантії, що якісь невинні бактерії, відтерті зараз на задвірки сапрофітного існування своїми лютими родичами, не стануть хазяйнувати в людському організмі й не викличуть трагедії». Неймовірно, але факт! Тільки через десятиліття вчений світ зміг підтвердити геніальне передбачення. З аналізу розділу «Профілактика гострих інфекційних захворювань» монографії «Соціально-медична профілактика. Теоретичне обгрунтування і практична постановка» (Харків, 1931 р.) випливає, що С.Томілін передбачив небажані наслідки для населення вакцинації та імунізації, що сприяють зниженню захворюваності на деякі інфекційні хвороби. Учений світ нині тільки підходить до розуміння цього.
Двох зазначених фактів вистачило б для того, щоб ім’я цієї людини, якби вона жила в цивілізованій країні (Україна, як завжди, вшановує переважно тих, хто на це не заслуговує), золотими буквами було вписане в аннали історії. Стаття «Проблеми народонаселення», написана 1927 р., актуальна й понині. У цій праці він вказує на несприятливі умови, що складаються в малодітних сім’ях, для виховання і психічного розвитку дітей. Ми не говоримо, що він передбачив ще тоді, коли в захворюваності населення лідирували інфекційні захворювання, що невдовзі сердечно-судинні захворювання вийдуть на перше місце. Ні, немає пророка…
…він… завжди умів серед людей залишитися людиною!
Галина Мамаєнко
1933 рік. Голод. Зі спогадів Тетяни Іванівни, домробітниці Томіліних: «…Сергій Аркадійович отримував академічний пайок, але він весь час повторював: «Мене не тішить, що я отримую хороший пайок, коли навколо всі голодують». І вони все роздавали, залишаючи для сім’ї мінімум. Навіть сніданку, який він брав із собою на роботу, він ніколи не їв, а завжди комусь віддавав. А одного разу привів виснажену жінку з трьома дітьми і каже мені: «Нехай вони поживуть у нас, і ви підгодуєте їх, Таню». І тепер, через багато років, коли я зустрічаю цю жінку, вона завжди каже мені: «Якщо мої діти живі, то тільки завдяки вашому спасителю».
Зі спогадів Тетяни Іванівни: «Одного разу я прасувала, а він каже мені: «Ви втомилися за весь день, Таню. Давайте я вам допоможу». Взяв у мене праску і почав прасувати». Таким вона його й запам’ятала.
Мамаєнко Галині запам’яталася розповідь С.Томіліна про те, як одного разу він побачив п’яного чоловіка, який на вулиці у присутності натовпу цікавих бив немолоду жінку. Томілін не витримав і заступився за жінку. І його, звісно, також побили. Вдома сказав, що впав із тролейбуса.
Галина згадувала, як Томілін примушував кішку Пімку, незважаючи на її протести, стояти на задніх лапках, примовляючи: «Пімко, кицю, ставай на стахановську вахту».
3 січня 1936 р. Сергію Аркадійовичу, на клопотання його колишнього аспіранта по кафедрі соціальної гігієни А.Слинька, який займав у той час важливу посаду в Наркомздорові, присудили вчений ступінь доктора медичних наук. Це було, за словами дружини Сергія Аркадійовича, «щасливою випадковістю», бо він сам для цього зовсім нічого не зробив.
Суд більшості ще не завжди буває однаковим із судом потомства.
Федір Достоєвський
У 1934—1940 рр. працював старшим науковим співробітником Інституту демографії та санітарної статистики АН УРСР, одночасно завідував відділом вивчення захворюваності Українського науково-дослідного бюро санітарної статистики та відділом статистики Українського науково-дослідного інституту туберкульозу. Почалася Велика Вітчизняна війна. Син Валентин пішов на фронт, де незабаром загинув. Через стан здоров’я Сергій Аркадійович був змушений залишитися на окупованій території. Займаючись історією медицини у ці складні часи, С.Томілін залишався самим собою — людиною, яка нічим не заплямувала свого чесного імені.
Доля готувала йому ще один удар. У лютому 1945 р. заарештували й засудили до восьми років із позбавленням прав на три роки його улюблену доньку Світлану, студентку Львівського медичного інституту. Серед її знайомих молодих людей виявилися діти емігрантів, які виїхали свого часу із Союзу. Діти повернулися на батьківщину. Вони мріяли створити нову демократичну країну. Сергій Аркадійович важко переживав розлуку з донькою. Він наймав адвокатів, писав прохання про перегляд справи… Тільки 1953 р. її звільнили з місць позбавлення волі. Але він про це вже не дізнався.
1945 року вчена медична рада Наркомату охорони здоров’я УРСР висунула його кандидатуру «як високоерудованого фахівця в галузі санітарної й демографічної статистики» до обрання у члени-кореспонденти Академії медичних наук СРСР. Але він був на окупованій території, його доньку засудили за політичною статтею… Він нічого не робив, щоб стати академіком, як нічого не зробив, щоб стати доктором наук. Не було в нього регалій, на які він заслуговував! Але хіба це має хоч якесь значення? Головне — він залишив нам свої праці, в які вклав свої знання, свою душу. Він усе своє трудове життя прагнув бути і був корисним людям. Одні його праці набагато випередили час, інші — цікаві для фахівців і сьогодні. Він своєю працею, всім своїм життям заслужив честь бути зарахованим до пантеону.
Часто для того, щоб жити, потрібно більше мужності, ніж щоб померти.
Вітторіо Альфьєрі
Останні роки життя цієї незвичайної людини були затьмарені ще й сліпотою. У 1950 році буквально протягом двох тижнів у С.Томіліна, який страждав на глаукому, різко гіршає зір. Він важко це переживає. У листі до Е.Ю. Шасса (20.05.1950 р.) наводить слова Мільтона із «Втраченого раю»:
Весна и лето, осень и зима
Приходят к нам,
сменяясь ежегодно
И лишь ко мне
не возвратится день,
Не видеть мне восхода и заката
И летних роз
и ландышей весенних…
Как тучею, я тьмою окружён,
Отрезан я от близкого общенья
Со смертными.
Божественная книга
Познания природы для меня
Закрылася,
её страницы стёрты.
Його активна натура, скута жахом безвиході, здавалося, не переживе того, що сталося. Він увесь час лежав у ліжку, мало їв, майже не рухався і не говорив. Це був цілковитий крах. Але в нього вистачило мужності подолати себе, своє горе, розірвати темряву, що оточувала його, вибратися з безодні, в яку його скинуло життя, — він продовжив наукову роботу. Один його знайомий сказав: «Він бачить іншими очима — очима душі». Останні роки життя він посилено займався фітотерапією. 19 липня 1952 р. дружина відправила останню працю Сергія Аркадійовича до наукового журналу. Цього дня він назавжди залишив нас. Біля домовини друга Олександр Микитович Марзєєв, звертаючись до дружини Томіліна, сказав: «Кого ж і любити, як не таких, як він?»
Чи був Сергій Аркадійович щасливою людиною? Вважаємо, так. Адже «щастя — це можливість максимально напружити свій розум і серце» (В.Ключевський). Йому це вдалося.
Ми не навели списку праць С.Томіліна тому, що лише простий перелік основних праць зайняв би дуже багато місця. Ми просто хотіли розповісти вам про зворушливо-ніжну Людину-мрійника, яка народилася з душею з чистого кришталю і неспокоєм у серці.
Якщо в людині все прекрасне, це не наша людина.
Борис Крутієр
Сергій Аркадійович не був практичною людиною, його вчинки іноді викликали усмішки, а іноді й роздратування. Він позичав гроші всім, хто до нього звертався, і часто сім’я жила на зарплату дружини. Він ніколи не пам’ятав, кому він позичив гроші. Міг і сам взяти у борг і забути. Міг роками не повертати взяті в бібліотеці книги. Всепоглинаюча любов до загальнофілософських і соціальних проблем, до історії й філософії медицини, до медицини соціальної, до спілкування з цікавими людьми — все це забирало багато часу, не залишаючи його навіть на знайомство з сучасним мистецтвом.
Його непрактичність для його близьких була часто обтяжливою. Одного разу, коли сім’я Томіліних відпочивала на дачі, Сергій Аркадійович купив ціле сімейство чарівних біленьких курей-корольків, чим вельми потішив доньку. Через тиждень Тетяні Іванівні ледве вдалося їх продати за десяту частину сплаченої Сергієм Аркадійовичем суми. Одного разу купив живого барана, якого потім ледь позбулися. Або (зі спогадів дружини): «Який же він був ворог порядку! Шухляди його письмового столу нагадували кишені Тома Сойєра: чого там тільки не було! І все це перемішане в чудернацькому безладі: чернетки рукописів, приладдя для гоління, фото й листи від коханих жінок, обривки книг, ліки, чистий папір». «Крім нестримного, стихійного марнотратства була в С.А. (Сергія Аркадійовича. — А.С., В.П.) ще одна «негативна» риса, яка інколи затьмарювала наше мирне співіснування: він часто бував дратівливим, а в пізніші роки любив побурчати». Дружина й донька називали його Папун-буркотун.
Вірна й діяльна пам’ять подвоює життя.
Оноре Мірабо
Після смерті Сергія Аркадійовича його дружина написала доньці, яка ще була в засланні: «27/ІV 1953 ...Є в нас із тобою лише один-єдиний взірець діяльної активної доброти — це тато. Його образ, його життя, його ставлення до світу і до людей — ось що завжди має бути в нашій душі як моральний компас. Але, звісно, взірець цей неповторний... У тата величезна доброта виявлялася не в «добрих справах», не в матеріальній допомозі тільки. Він давав людям щось незрівнянно більше: у спілкуванні з ним кожен ставав людянішим, чистішим, одухотворенішим. Як він умів вселяти надію на одужання у хворих, віру у краще майбутнє у тих, хто зневірився! Скільки людей приходили до нього в сльозах, а виходили від нього з усмішкою! У тата була світла, ясна, сонячна душа. Жодне горе, жодні випробування не могли вбити в ньому любов до життя. Він знаходив у ньому невичерпні джерела радості. Як веселив його перший весняний промінь, що відбився яскравим полиском на стіні! Як пристрасно хвилювала його цікава книга! Як наполегливо, до останнього дня свого життя прагнув він спілкування зі «справжніми» людьми, як шукав їх!»
І, нарешті, дамо слово С.Томіліну. Пояснюючи неефективність лікування, він писав: «Більшість гігієнічних розпоряджень об’єктивно нездійсненна для хворого. Характер харчування хворого, житлові умови, його фізичне самопочуття, розпорядок дня цілком визначаються його економічним становищем. У такій ситуації платонічні поради лікаря про необхідний гігієнічний режим можуть викликати лише саркастичну посмішку хворого або збільшити його відчай». «Кожен гріш, збережений на харчуванні хворого, заплямований людською кров’ю». Або: «Оглушені різномовним шумом невпинно мінливого життя, ми забуваємо про необхідність підійти до дослідження його первинних джерел, вибиваючись із яких, воно тече різними потоками, що поступово затихають в одних випадках, несвідомо і навмисно труяться безрозсудною людською волею у безлічі інших. Нині можна з абсолютною упевненістю стверджувати, що все наше державне, соціальне, культурне й господарське благополуччя значною мірою визначається тим або іншим характером, тією або іншою мірою відтворювання населення, тобто рівнем народжуваності...». Стихійний розвиток падіння народжуваності він розцінював як «самогубство всього народу». Звучить і сьогодні актуально, чи не так?
Один із авторів ще дитиною іноді зустрічав на вулиці Ярославів Вал (яка тоді носила ім’я Ворошилова) людину незвичайної зовнішності, але не знав, на превеликий свій жаль, кого він бачив. Коли почав працювати над цим матеріалом, одразу ж упізнав у незнайомці Сергія Аркадійовича Томіліна. А незвичайність його вигляду, як з’ясувалося, пояснювалася часткою румунської крові у його матері. Дивно, але це позначилося навіть на зовнішньому вигляді внука і правнуків.
Працюючи над матеріалом книги, ми зверталися до співробітників організацій, у яких колись працював Сергій Аркадійович. Нас здивувало, що лише дехто чув про його існування. І раптом подумалося: а що було б, якби він жив у наші часи? І з гіркотою ми зрозуміли — він не був би не лише академіком, лікарем, а й навіть кандидатом наук, і його співробітники знали б про нього рівно стільки, скільки сьогодні — «кажуть, хороша була людина». Про кого забули?
За Вітчизну прикро!
Друге видання книги «Заповіт лікаря — профілактика» має побачити світ наприкінці поточного року.