Форма скидалася на мундири гвардійських наполеонівських кінних єгерів, але при цьому зберігала характер козацького одягу. На червоний гвардійський напівкаптан одягали темно-синю куртку з прорізними рукавами, розстебнуту на грудях. Комір і вилоги куртки й напівкаптана були чорні, плисові, з білою облямівкою й жовтими гвардійськими петлицями; замість шаровар були прилеглі штани зі штрипками, напущені на короткі чоботи (на відміну від решти російських козачих військ, чорноморці й кубанці лампасів не носили). Шапки були високі, козацькі, чорні з червоним денцем і шликом із білим ештекетом з лівого боку і з білим султаном із чорним верхом. Погони в козаків були у вигляді двох переплетених білих шнурів, в офіцерів шнур був золотим. Коні ходили під синіми чепраками козачого типу з золотим галуном, сідла козачого зразка мали червоні подушки з таким самим галуном. Озброєння було єгерське: нарізний штуцер, двійко пістолетів і козацька шабля.
Така історія гвардійської форми, яку запровадив російський імператор для свого особистого конвою. І тепер, коли минуло 190 років, українських істориків дивує той факт, що український президент запровадив для свого особистого конвою форму, аналогічну гвардійським козакам російського імператора.
А все подальше життя Олексія Безкровного було пов’язане з гвардійською Чорноморською сотнею, і її історія — історія його життя.
Ворожа навала
У другій половині травня 1812 року Наполеон прибув до Дрездена. Там були австрійський імператор, прусський король та інші можновладні особи, посаджені ним на європейські трони. «Я йду на Москву й за один-два бої все скінчу. Імператор Олександр навколішки проситиме в мене миру!» На той час уздовж берега річки Німан уже стояли роз’їзди польських уланів. Наполеон, перевдягнувшись в уланське офіцерське вбрання, проїхав уздовж берега. Зупиняючись, він дивився в підзорну трубу на Ковно. Протилежний берег був безлюдний, а це означало, що переправу потрібно наводити якнайшвидше.
Після опівночі 12 червня 1812 року французькі сапери навели три понтонних мости через Німан, між Ковно та містечком Понемуні. Уночі мостами пройшли кіннота Себастіані й артилерія. Рано-вранці Наполеон проїхав мостом в оточенні гвардійських кінних єгерів і приблизно шість верст проскакав серед ялинового лісу сипучим піском. Противника не було. Уранці Себастіані захопив Ковно.
У Російській імперії тоді існувало неписане правило: гвардія брала участь у бойових діях, незалежно від того, чи є у військах імператор. Тому лейб-гвардії козачий полк, гвардійська Уральська козача сотня та гвардійська Чорноморська сотня ще в другій половині квітня залишили Царське Село і рушили пішки в розташування І Західної армії Барклая де Толлі. З наказу №12 від 30 травня 1812 року начальника штабу III піхотного корпусу генерала Шаховського відомо, що лейб-гвардії козачий полк графа Орлова-Денисова та гвардійська Чорноморська сотня військового старшини Панаса Бурсака прибули до вказаного для них пункту зосередження 1 червня 1812 року. Через чотири дні гвардійська Чорноморська сотня вже розсипалася в пластунські пікети по берегу Німану.
У ніч на 12 червня командир взводу Олексій Безкровний доніс Бурсаку про переправу ворога через Німан, а той послав козака до Орлова-Денисова. Імператор Олександр тієї ночі працював із документами на дачі генерала Бенігсена у Вільно. Вранці камердинер доповів: аудієнції просить міністр поліції. Від нього імператор дізнався про вторгнення ворога. За іншою версією, Олександр танцював на балу, коли його викликали й міністр поліції Балашов повідомив про вторгнення. Так чи інакше, але вранці імператор уже розіслав накази по частинах російської армії, що стояли по всій лінії західного кордону імперії.
З півночі на південь кордон охороняли один корпус і чотири армії: корпус генерала Вітгенштейна прикривав напрямок від Тільзіта на Петербург, його лівий фланг стикувався з I Західною армією військового міністра, генерала Барклая де Толлі, стик між ними прикривав гвардійський кінний корпус Федора Уварова, у складі якого був лейб-гвардії козачий полк Орлова-Денисова та гвардійська Чорноморська сотня Панаса Бурсака, де служив осавул Олексій Безкровний. На південь від лівого флангу I Західної армії дислокувалася II Західна армія генерала Багратіона, стик між ними прикривав козачий кінний корпус генерала від кавалерії, військового донського отамана Матвія Платова. Південніше Багратіона стояла III Обсерваційна армія генерала графа Олександра Петровича Тормасова, в якій було чотири українських козацьких полки. Далі, на півдні, перебувала IV Дунайська армія адмірала Чічагова, прикриваючи Подільську губернію.
Плануючи кампанію 1812 року, Наполеон розраховував, ударивши в стик I Західної армії Барклая де Толлі та II Західної армії Багратіона корпусами свого брата Ієроніма Бонапарта й пасинка, італійського віце-короля Євгенія Богарне, роз’єднати Барклая з Багратіоном, тимчасово скувати війська останнього, оточити та знищити I, а потім і II Західні армії. Корпус Макдональда мав розбити війська Вітгенштейна, корпус Шварценберга — війська Тормасова до підходу армії Чічагова. У такий спосіб французький імператор планував оточити та знищити російські збройні сили вже в перших боях і здобути оперативний простір у глибині, на незахищеній російській території.
Олександр I відразу ж розгадав план Наполеона, і з Вільно фельд’єгері полетіли з наказами до Барклая й Багратіона — йти на з’єднання в район м. Дрісса, а якщо це неможливо зробити, то з’єднатися в районі Смоленська.
Почалися ар’єргардні бої, де зустрілися польські улани та французькі гусари й кірасири з донськими козаками Платова й козаками Орлова-Денисова та Панаса Бурсака. Донські, уральські й чорноморські козаки прикривали з’єднання армій Барклая й Багратіона, ведучи жорстокі бої з кавалерією противника, що напосідала.
Бойове хрещення гвардійської Чорноморської сотні відбулося 16 (28) червня неподалік с. Гапонівщина. Олексій Безкровний із двома взводами чорноморців ударив по позиціях польських уланів і гнав їх версту, але потім ворог, отримавши підкріплення, перейшов у контратаку. Проте на допомогу чорноморцям підійшли українці Сумського гусарського й лейб-гвардії козачого полків, і противника відкинули. Про бій чорноморців доповіли імператорові, і відтоді Чорноморська сотня стала іменуватися «Власний Його Імператорської Величності конвой».
Наступного дня, у середу, знову сталася кавалерійська сутичка неподалік с. Агапівщина; така сутичка сталася й 18 (30) червня поблизу с. Орлов, де лейб-козаків, чорноморців і сумських гусар підтримав Польський уланський полк. Потім виснажених боями гвардійців змінили, і вони не воювали до Бородінської битви.
Запорожці
в Бородінській битві
Чорноморці, колишні запорожці, вступили в бій у Бородінській битві опівдні, коли Наполеонові до перемоги залишалося зробити лише один потужний удар його резервів по вже прорваному фронту російських військ II Західної армії генерала Петра Багратіона, яка билася на лівому фланзі й у центрі оборони. На правому фланзі, навпроти с. Бородіно, захопленого ворогом, маючи перед фронтом річку Колоча, стояла I Західна армія генерала Барклая де Толлі. На самому правому фланзі стояв резервний кавалерійський гвардійський корпус генерала Федора Уварова, у складі якого був лейб-гвардії козачий полк Орлова-Денисова та гвардійська Чорноморська сотня Панаса Бурсака. Корпус прикривав правий фланг позиції 2-го піхотного корпусу генерал-лейтенанта Багговута біля східного узлісся Масловського гаю. Ліворуч корпусу Уварова, у глибині оборони, захований від очей противника, перебував окремий козачий корпус генерала від кавалерії, отамана Всевеликого війська донського Матвія Івановича Платова. У диспозиції Кутузова, відданій на Бородінську битву 24 серпня, цей корпус зазначений не був. Певне, Кутузов, боючись просочування інформації, це зробив свідомо.
За свідченням генерала Уварова, Кутузов «особисто послав його перший резервний корпус перейти річку Колоча й атакувати ворога в лівий фланг із тим, щоб хоч трохи відтягнути його сили, які дуже прагнули атакувати нашу армію, розташовану на лівому фланзі позиції».
Тим часом Наполеон, прорвавши центр оборони військ князя Петра Багратіона, готувався кинути в прорив частини італійського корпусу віце-короля Євгенія Богарне й Молоду гвардію. Кутузову нічого не залишалася, як кинути проти віце-короля гвардійську кавалерію Уварова та козачий корпус Платова.
Опівдні 26 серпня гвардійська Чорноморська сотня, авангард Уварова, переправилася через річку Колоча поблизу села Мала й кар’єром пішла до річки Война в напрямку села Беззубово, а донські козаки Платова, переправившись північніше кінної гвардії, скористалися рельєфом місцевості, де був рідкий ліс, і непомітно зайшли у фланг та тил піхоти віце-короля Євгенія.
Біля греблі села Беззубово стояли французький лінійний піхотний полк і батарея. На неї пішли гвардійські кірасири. Дві атаки були безрезультатні. Тоді Олексій Безкровний із двома взводами запорожців, розігнавшись, врубався у французьку батарею. Попри картеч впритул, запорожці взяли греблю, відкривши шлях гвардійській кавалерії. За Бородіно штаб-ротмістра Безкровного нагороджено «золотою зброєю».
Тим часом козаки Платова вдарили по ворогу, який відступав у паніці, з тилу. Ад’ютант Наполеона граф Сегюр писав про це так: «... принц зібрав усі сили для генерального нападу, як раптом зліва почулися жахливі крики, там запанувало безладдя». Дізнавшись про рейд російської кавалерії, Наполеон припинив атаки й поїхав дивитися, що сталося в Євгенія Богарне. Минуло дві години. За цей час Кутузов відновив порядок, відвів II Західну армію за Семенівський яр. Сегюр писав: «... але час уже було втрачено. Нічого було й думати про захоплення всієї російської армії і, можливо, всієї Росії, залишалося лише утримати за собою бойовище. Кутузову дали змогу опам’ятатися, він укріпився на малодоступних висотах, які залишилися в нього, і покрив долину кавалерією».
Навівши порядок у військах Євгенія Богарне, Наполеон повернувся на свій командний пункт. Дивлячись у підзорну трубу, він побачив російську піхоту, яка стояла за Семенівським яром у бойовому порядку. До імператора підійшов начальник штабу, маршал Бертьє, чекаючи вказівок. Показавши підзорною трубою у бік противника, Наполеон наказав посилити артвогонь, але потім сказав, що не вважає за можливе продовжувати бій, бо не хоче втратити гвардію за 80.000 льє від Франції.
О четвертій годині пополудні російська гвардійська кавалерія й донські козаки Платова повернулися на вихідні позиції, прикриваючи відступ Кутузова до Москви.
Потім були ар’єргардні бої, бій під Тарутиним, переслідування відступаючого ворога. Біля Ляхово запорожці налетіли на французьку піхотну бригаду, яка відступала: у полон до них потрапили генерал Ожеро, 60 офіцерів і 1.500 солдатів. Під Красним козаки відбили російських бранців, що їх ворог захопив під Бородіним. Чорноморці-запорожці «провели» французів до Німану, до того самого місця, звідки розпочинали війну. На Німані, на льоду, Кутузов наказав розгорнути похідну церкву. Посеред річки зібралися війська, принесли трофейні прапори, кинули їх на кригу й відслужили молебень, славлячи Бога за допомогу у вигнанні супостата з рідної землі. Сюди ж прибув Олександр I, і гвардійська Чорноморська сотня стала його особистою охороною до кінця кампанії 1813—1814 років.
Геройська атака
під Лейпцигом
4 жовтня 1813 року під Лейпцигом Наполеон зійшовся в генеральному бою з головними силами союзників. Згодом цей бій назвали «битвою народів»: у ньому брали участь росіяни, українці, поляки, австрійці, німці, італійці, шведи, фінни та французи. У вирішальний момент Наполеон наказав Королю Неаполітанському, маршалу Іоахиму Мюрату вдарити в центр противника всією резервною важкою кавалерією. Мюрат кинув у напрямку Вакха кірасирів корпусу генерала Латур-Мобура, і шість тисяч вершників у сталевих касках і кірасах, із піднятими палашами вдарили по російській піхоті під командуванням принца Євгенія Вюртенберзького. Її було зім’ято. Кірасири ввірвалися на артилерійські позиції й почали рубати гарматну обслугу. Російські пушкарі билися банниками, багнетами, тесаками, дорого віддаючи своє життя, а за батареями, на висоті, містився командний пункт союзників. Кірасирам Латур-Мобура залишалося тільки зробити останнє зусилля — і російський та австрійський імператори, прусський і шведський королі з усім їхнім генералітетом потрапили б у полон до Наполеона. Бій було б виграно, французький імператор знову став би володарем Європи та згадував би Московський похід як страшний сон.
Олександр I усе бачив. Він підкликав Орлова-Денисова, показав йому на вузький шлях серед болотистої рівнини, який виводив його полк у фланг і тил кірасирів Латур-Мобура, і наказав атакувати. Орлов-Денисов вклонився, птахом підлетів до своїх червоних козаків і за мить, прихопивши з собою два полки прусських гусарів графа Ностіца, кавалерія союзників ударила у фланг французьким кірасирам, чиї коні вже були стомлені, а вершники — зв’язані боєм з артилерійською обслугою російських батарей.
Попереду, біля гвардійського штандарта, скакав донський козак, генерал, граф Василь Орлов-Денисов, а поруч із ним — нащадок запорожців, чорноморський козак Олексій Безкровний. Удар був несподіваним і сильним: кірасири за пилюкою, піднятою гвардійськими козаками, не бачили, скільки кінноти їх атакує. Генерал Латур-Мобур вирішив не ризикувати: кірасирів повернули назад. Лейб-гвардії козачий полк пішов навздогін. І тут у груди Олексію вдарила навиліт пістолетна куля. Він похитнувся, козаки підхопили й винесли з бою свого командира. Олександр I, який спостерігав атаку своїх гвардійців у підзорну трубу, послав свого лейб-медика Вільє оглянути рану героя й через нього поздоровив Олексія з чином гвардії полковника та командира свого конвою. Бій під Лейпцигом було виграно. Наполеон відступив.
У бою російської гвардії з корпусом генерала Вандамма біля містечка Кульм, 18 серпня 1813 року, Олексія поранено картеччю в бік, і ця рана турбувала його до кінця життя. За Лейпциг і Кульм гвардії полковник Безкровний одержав орден Святого Володимира з бантом. Гвардійська Чорноморська сотня дійшла до Парижа, і її останнім боєм на французькій землі став бій 25 березня 1814 року при Фер-Шампенуазе. Тоді Олександр I єдиний раз у своєму житті особисто повів свою гвардію в атаку на піхоту генерала Пакто, а чорноморці, нащадки запорожців, охороняли імператора. Після цього бою Олексій Безкровний занедужав: відкрилися рани, він лежав у госпіталі в Парижі. Двічі його особисто відвідував Олександр I, а з ним і прусський король Фрідріх Вільгельм, що подарував легендарному героєві російської армії Залізний Кульмський хрест.
1816 році Олексій повернувся на Тамань, одержав під свою команду 9-й кінний полк. Знову почалися бойові справи з горцями. У нагороду за вірну службу імператор надіслав 5.000 рублів і свій діамантовий перстень. З 1823 по 1827 рік гвардії полковник був із чорноморцями в Царстві Польському на кордоні з Пруссією, а коли помер військовий отаман Чорноморського козацького війська, то Найвищим указом від 27 вересня 1827 року Микола I і сенат призначили на цю посаду Безкровного. Командуючи передовим загоном під час штурму Анапи, Олексій знову прославився, і його нагородили хрестом Святого Георгія IV ступеня, надавши звання генерал-майора. Після закінчення кампанії Микола I викликав його до столиці й там подарував золоту шаблю з діамантами та написом «За хоробрість».
Останній бій генерала Безкровного
У середині 1831 року проти горян-шапсугів послали експедицію генерала Еммануеля. Одним із загонів, що діяли проти ватажка горян Цокомоко, командував Олексій Безкровний. Цокомоко заманив чорноморців в ущелину, потім буцімто почав тікати. Російська колона з обозом і гарматами опинилася в пастці, і шапсуги вже почали відвозити гармати. Генерал Безкровний ударив по противнику, відбив гармати й обоз. Цокомоко знову почав удавану втечу, і Олексій із козаками вирішив перехопити його й узяти в полон. Але тут із лісу вискочила кіннота противника, вдарила з флангу, відрізавши отамана від його козаків. Олексій опинився один серед численних ворогів. Кінь його впав, уражений чотирма кулями. Отаман підхопився, притулився до стовбура дерева й, майстерно орудуючи пікою, вже першим ударом уразив ватажка шапсугів. Піку порубали; він вихопив шаблю, і горяни дорого заплатили за спробу взяти отамана живим. Але сили закінчувалися, непритомніючи, Олексій почув знайоме козаче гикання. Чорноморці наспіли вчасно. Отамана врятували, але його бойове життя завершилося, він пішов на спочинок. Помираючи, Безкровний заповів усі свої кошти на будівництво будинку для старих і поранених козаків. Цей дім назвали «Олексіївським», як і комплекс укріплень на Кубані.
Чорноморський герой, нащадок запорізьких козаків, якого при європейських дворах називали «людиною-легендою», помер у вересні 1833 року. 26 серпня 1904 року 1-й Таманський козачий полк Кубанського козачого війська став називатися ім’ям свого вічного шефа, генерала Олексія Даниловича Безкровного.
Епілог
До свого сторіччя, 18 травня 1911-го, конвой Його Імператорської Величності став полком. Його І і ІІ лейб-гвардії Кубанським сотням був подарований Гвардійський штандарт «За отличие при поражении и изгнании неприятеля из пределов России в 1812 году и за подвиг, оказанный в сражении при Лейпциге 4 октября 1813 года». Штандарт мав блакитну андріївську муарову стрічку з золотими вензелями й написом «1811—1911 роки». У 1813-му гвардійська Чорноморська сотня одержала дві срібні труби за кампанію 1812 року. У 1857-му лейб-гвардії Чорноморському козачому дивізіону «За отличие, выказанное гвардейской Черноморской сотней против неприятеля в 1813 году, в составе лейб-гвардии казачьего полка» вручили чотири срібні труби.
12 (25) березня 1917 року в Петрограді проходила велика маніфестація. У ній брали участь 20.000 чоловік. На чолі її, під ювілейним штандартом, оркестром сурмачів (зі срібними бойовими трубами) Невським проспектом пройшов лейб-гвардії Кубанський полк у червоних черкесках із бунчуком. Служба колишніх запорожців династії Романових, яка тривала 129 років, закінчилася зі зреченням останнього імператора Миколи II Олександровича. Він зрікся і зняв з козаків присягу. Попереду в Кубанського козацтва була трагедія громадянської війни та численні жертви. Але й нині нащадки запорожців не забули своєї батьківщини. 1992-го на Кубані святкували 200 років від того дня, коли на цю землю вперше ступили запорожці-чорноморці, перетворивши її на благодатний «Малиновий клин».