Якось до давньогрецького філософа Анаксімена прийшли кілька учнів із запитанням, яке їх дуже турбувало: «Вчителю, здається, ви маєте все, що може бажати розумна людина: щаслива сім’я, вдячні послідовники, визнання співвітчизників, слава, заможне життя. Не зрозуміємо, чому ви весь час у пошуку, чому ставите перед собою нові й нові запитання? Адже, як на нашу думку, ви вже знайшли абсолютно всі відповіді!». Анаксімен усміхнувся і намалював два кола: велике й маленьке. «Те, що в середині кола, — це наші знання. Окружність — це кордон перетину з невідомим. Отже, примножуючи знання, ви примножуєте запитання!». Нова книга відомого українського філософа Сергія Кримського «Під сигнатурою Софії» (Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008) нагадала мені цей історичний епізод не випадково, оскільки в передньому слові автор зазначає, що її мета — «окреслити запитальний потенціал філософських досліджень». Ставити запитання так, що звичайні речі і банальна повсякденність втрачають свою уявну сталість, спонукаючи людину думати, — це не лише провідна філософська метода ще з часів Сократа. Ці запитання є своєрідним нервом філософії як «мистецтва мислити» (Микола Бердяєв).
Сергій Кримський — майстер, який віртуозно володіє цим мистецтвом. Мені дуже імпонує шляхетна самодостатність автора, що легко й невимушено осягає найскладніші проблеми сучасного світу, примушуючи читача зважувати їх на терезах Історії, споглядати крізь призму Духу та шукати (і знаходити!) власні відповіді. Філософське поле, яке створюють тексти С.Кримського, немовби «розчиняє» в собі читача, перетворюючи останнього на співрозмовника і співучасника платонівського бенкету думки. Це — «незавершені» тексти в тому розумінні незавершеності, яке вкладав у це поняття Роман Інгарден. Магія такої незавершеності формує відчуття причетності до авторської думки і спонукає нас продовжувати її, мислити самостійно. Звичайно, цей текст не може залишити мислячу людину байдужою, він — живий, і це життя дозволяє з радістю констатувати незаперечний факт того, що драматична філософська традиція продовжується. «Філософія прокладає стратегічні траси людського самобудівництва, є смислотворчістю життя в її надіях, безнадійності та суперечності, тобто виступає як літургія смислу», — вважає Сергій Кримський. Водночас вона «не уникає авантюри духу, бо сподівається наблизитись до безкінечного, абсолютного, вічного та незбагненого». Між цими сакральними полюсами розгортається авторська думка, матеріалізована у візерунках тексту даної книги.
Знаковою та глибоко символічною є і назва книги. Справді, «під сигнатурою Софії» стає реальністю предметне поле філософії взагалі, і філософії Сергія Кримського зокрема. «Багатоаспектність концепції Софії дає змогу поставити під її сигнатуру запитальні ситуації сучасного філософського дискурсу в діапазоні від формування ціннісно-смислового універсуму людини до принципів некласичної гносеології та українського національного менталітету», — підкреслює український філософ. Тому «під сигнатурою Софії опиняються такі цивілізаційні системи, як культура, духовність, національний менталітет, філософська картина світу, принципи раціональності, мовної практики та етичної свідомості, сфера традицій та парадигм гуманістики». Мало того, в сакральному просторі цієї концепції вражаюче перетинаються універсальні виміри світового розвитку та історична місія українського народу. «Виразним свідченням духовного покликання українського народу є та обставина, що його національний менталітет та національна ідея історично пов’язані з концепцією Софії як засвідченням благості, святості рідної землі, побудови розумної ойкумени етнічного буття в його протистоянні хаосу степових навал та зовнішнім загрозам сусідніх держав», — стверджує автор. І історія України, позначена аурою Софії, є спробою наблизитися до таїни цієї незбагненої премудрості, а роль Києва як міста, місця, оселі Софії сягає метаісторичних висот. Така історія справді нагадує «і сувої пророка (де багато сліз, відчаю, спраги допомоги вищих сил), і книгу мудрості», є «біографією духу і звершенням суду над людством чи шляхом до спасіння».
Людина, особистість є, на думку філософа, «персонажем всесвітньої драми духу», а «розвиток особистості стає головною магістраллю всесвітньої історії». Це цілком закономірно, бо «людина — істота вертикальна, її життя вимірюється не в довжину, а у височінь ціннісного сходження». Культура, філософія, духовність відкривають багатющі можливості, і лише від нас залежить, чи зможемо ми скористатися ними. «Отак і діється в цьому житті, що можна вмерти в тумані дрібниць і пустощів, а можна вийти за біологічні межі існування, коли трансформація тілесності стає маніфестацією духовності, що, мов Віфлеємська зірка, знаменує появу нових орієнтирів людських пошуків у часі і вічності», — розмірковує С.Кримський. У сучасному світі, на тлі вражаючих темпів науково-технічного розвитку та технологічних змін в усіх сферах життя, людина завжди повинна мати цю можливість, щоб залишатися самою собою. І, з точки зору Софії, тобто мудрості, своєрідним онтологічним імперативом виживання людини і людства стає позиція «третьої правди», яка «припускає повноту оцінок, врахування різних ситуацій доповнення «верхньої позиції» проміжними тезами, що ведуть до неї і зберігаються в остаточному результаті як досвід інших можливостей».
У своїй книзі Сергій Кримський згадує біблійну притчу про старця Осію, який «наприкінці життя віддав майно дітям, борги — людям, податки — кесарю, серце — дружині, страх — Богу, а собі залишив місце під маслиновим деревом, з якого особливо довго споглядався захід сонця. З цього місця Осія побачив те, що переважає речовинність майна, грошей, плоті та почуттів, пов’язаних з нею. Перед ним відкрилися символи часу, вічності, світла, краси та плинності буття». Перебуваючи в «точці Софії», осмислено споглядаючи світ і Всесвіт, справді хочеться сказати своє DIXI («я закінчив і тим самим полегшив душу»), водночас розуміючи, що справжня розмова лише починається…