Ось уже тиждень, а то й більше, як у повітрі з кожним днем дедалі сильніше відчуваються запахи весни. І хоча зима не відступає, посипаючи нас час від часу снігом і підморожуючи, сонце світить уже зовсім не по-зимовому, а якось особливо яскраво й завзято, як буває лише на самому початку весни. Це весняне сонце після зимової сплячки змушує молоді організми виробляти підвищену кількість норадреналіну, а старі — згадувати про хронічні захворювання. Хоча, мабуть, річ тут зовсім не у віці, а в стані душі. Один мій знайомий психолог —похмурий цинік і сноб — твердить, що цей неправильний адреналін із префіксом нор- виробляється в людини, коли вона намагається реалізовувати якісь ірраціональні та часом не цілком усвідомлені сценарії. Можливо, і так. Але однаково відчуття — просто чудові. Ірраціональні сценарії розфарбовують сірі будні веселими кольорами.
Учора мій рівень неправильного адреналіну (котрий нор-) упав до мінусової позначки, а сьогодні знову веселі молоточки шалено стукають по мізках, примушуючи серце битися нерівно від будь-якої приємної дрібниці й викликаючи напади невмотивованих і цілком нестримних веселощів. Здається, цей мій уже майже двотижневий стан (із дуже короткими перервами) заражає й оточуючих, принаймні деяких із них.
Учора цілий день мій колега, зазвичай похмурий і мовчазний, побачивши мене здалеку, відразу розпливався в усмішці від вуха до вуха й починав бурчати: «Ну чого ти весь час смієшся? Ну як так можна працювати? Мені думати потрібно над серйозними та нудними речами... А ти ходиш тут і ТАК смієшся...»
Хоча вчора мені навіть усміхатися не хотілося, його запізніла реакція змушувала розпливатися назустріч і відповідати: «Бо бачу тебе». — «Теж мені... знайшла клоуна...» — бурчав він усміхаючись. — «Та ні. Я просто рада тебе бачити. Здається, весна».
І мій колега, почервонівши, як хлопчисько, сяючи ну зовсім уже неприпустимою усмішкою й бурмочучи при цьому щось собі під ніс, ховався в кабінеті, аби вже через кілька секунд виринути з нього знову й, ховаючи усмішку в щоках, сказати: «Ну тоді давай ще покуримо... Щось не думається мені про серйозні нудні речі... Зачекають... Таки весна...»
Можливо, почасти його запізніла реакція, а почасти особливо яскраве та сліпуче після зими сонячне світло допомогли повернути настрій, у якому я перебуваю останнім часом.
У ці передвесняні дні я вперше почула чудове за своєю силою та філософією словосполучення «місце моєї сили». У такі місця, кожна в своє, зібралися вирушити дві хороші знайомі людини, аби набратися там енергії та життєвої наснаги. І я подумала: а чи є в мене таке місце, яке хотілося б відвідати в найгірші періоди життя? Напевно, місце моєї сили — під яскравим весняним сонцем, в усмішках друзів, близьких і просто хороших людей. І десь іще... Але це вже — мій секрет.