Ніколи не знають, хто має рацію,
але завжди відомо, хто має відповідати
Закон Уїстлера
Подивився допіру чудовий фільм Зануссі «Персона нон грата» про долю польського екс-дисидента, почесно зісланого послом в Уругвай, де через складність свого характеру він спочатку втратив останніх друзів, а потім і власне життя. Герой фільму був інтелігентний, недовірливий і неймовірно принциповий. Одним словом, дуже схожий на всіх кращих представників постсовкової інтелігенції, котрі й досі несамовито обстоюють свої ідеали десь осторонь реального життя. Чому ці люди так жагуче ненавидять своїх, як їм видається, супротивників? Підозрюють у всьому, принципово критикують їхні недоліки, схвально, але все-таки замовчують переваги, розлючено накидаючись на весь їхній родовід, доводячи узагальнення до параної тощо? Так відбувається на кожному кроці, хоч куди кинь оком.
Затяті діючі критикани — це затяті вчорашні прихильники. Якщо критикує жертва — зрозуміло. Але, пригадаймо, непримиренними антисемітами в Росії були генерали з кантоністів, хрещені євреї. Найзапеклішими супротивниками Гітлера — штурмовики із СА, а потім змовники-генерали вермахту. Уже на нашій пам’яті: махровими антикомуністами раптово стали секретарі обкомів КПРС і комсомольські вожді. Вони вже точно знали всі вразливі для критики точки своїх учорашніх побратимів — кревних або ідеологічних.
Звісно, це були масштабні явища. У таких випадках маятник емоцій гойдається довго — з крайнощів у крайнощі. Але давайте подивимося, що відбувається, коли справа стосується яскравих особистих доль? Приміром, що об’єднує історії двох нових українських дисидентів — майора Мельниченка й Олександра Зінченка? Спочатку — звеличення їхніх вчинків до небес. Особиста мужність вразила. Але через певний час почало лунати наразі приглушене бурчання того ж таки народу: воно-то, звісно, правильно, але сміття з хати — якось не того...
Спочатку суспільство ніби приміряє на себе вбрання нового героя. І розуміючи — не за зростом, пишається унікальністю героя. Але через певний час бачить, що особистий героїзм — це лише частина великого плану, і саме цей план часто є справжнім приводом для геройства. Тоді люди гадають: так, можливо, це зовсім і не героїзм був?
Ще в далекому 1961 році американський психолог Шеріф провів експеримент, який у наші часи було визнано неетичним і негуманним, проте немає жодного серйозного підручника з соціальної психології, де на нього не посилалися б. Шеріф розділив підлітків на дві команди, і в умовах скаутського табору змусив їх розпочати серію змагань, що спричинили загострення стосунків і навіть взаємну ненависть. Конфлікт вщухнув лише тоді, коли підліткам довелося разом виконувати дії для загального блага — приміром, ремонт мережі водопостачання.
Один із висновків цього експерименту — будь-яке змагання за дефіцитні ресурси й нагороди завжди переростає в повномасштабний конфлікт. Точнісінько такий самий експеримент над своєю командою поставив президент Ющенко, із найкращих міркувань помістивши її в умови взаємної та рівноправної конкуренції. Хотів як краще? Віримо. Тенденція стійка.
А висновок із «помаранчевого скандалу» можна зробити такий — спільна, об’єднуюча мета в його учасників від самого початку була відсутня. Усі розмови про пріоритет тяжкої праці на благо України — демагогія, свідома чи несвідома.
Висновок із доль Мельниченка й Зінченка: спочатку люди сприймають дії інших виключно як прояв особистих характеристик. І лише згодом починають розуміти: є зовнішні причини, що спонукали «героїв» діяти так чи інакше.
Висновок з історії політичного радикалізму новітнього часу — аргументовано ненавидіти можна лише те, частиною чого ти сам був тривалий час.
Коли позахмарний рейтинг недовіри, приміром, до Юлії Тимошенко, лише за рік змінюється такою самою позахмарною довірою, а потім із такою самою інтенсивністю знову починає падати, це означає — змінюється тільки полярність знака — «мінус» на «плюс». При цьому пристрасність ставлення мас до особистості залишається незмінною. У нас є всі шанси поспостерігати цей самий процес, коли в Україну з валізами компроматів повернеться Лазаренко.
Усі ці явища можна зарахувати до одного феномена, настільки масштабного, що в соціальній психології називається фундаментальною помилкою атрибуції. Тобто загальним збоєм міжособистісного сприйняття. Поведінку інших ми передусім сприймаємо як прояв їхньої особистості. Приміром, жінки в більшості випадків трактують поведінку чоловіків як прояв любові чи нелюбові до них особисто. Чоловіки, відповідно, у більшості випадків про це навіть не підозрюють. Навпаки, притаманну жінкам непослідовність у судженнях вони сприймають як підступність із метою заплутати співрозмовника й уникнути відповіді. І так далі.
Вище йшлося про те, що найуразливішими для критики є ті риси, які мав або має сам критик. Звідки ж лють, пристрасть і непримиренність? Віктор, герой фільму «Персона нон грата», гуманіст і патріот, мав шарм і культуру, а також безліч інших гідностей, але був цілком позбавлений інтуїції. І це виявилося фатальним — йому навіть не спало на думку, що в інших людей можуть існувати інші мотиви вчинків, ніж ті, які вкладаються в його власне уявлення про світ. І що навіть самі вчинки часом здійснюються безвідносно до його особистості.
Це вкрай важко — визнати, що, здавалося б, найочевидніше в поведінці інших може бути лише ілюзією твого сприйняття. І найпростіше повірити в те, що удача інших — це гра випадку, а ти сам або сама, звісно ж, є жертвою підступних задумів, а то й масштабної змови. Тест на помилку сприйняття на особистісному рівні вкрай простий. Якщо ми точно знаємо, у чому саме грішний наш супротивник, знаємо всі обставини гріха, історію гріхопадіння, його думки в момент схиблення й у даний момент, можемо навести непрямі підтвердження всього цього й намалювати картини майбутніх злодіянь, то все це — звичайнісіньке перенесення власних переживань на інший об’єкт. Якщо людина сильно обтяжена певною рисою свого характеру й не знаходить для цього виходу, то в неї може розвинутися «подвоєння» особистості, перерости в розщеплення, у патологію. Тоді одна частина — маніакальна, а друга — «безгрішна». Якщо є можливість, страждалець вигадує собі супротивника або наділяє власними рисами бодай приблизно в чомусь підходящу для цього персону. Спостерігається це на кожному кроці, у всіх діапазонах — і в родинних, і в політичних чварах. Словом, кухня. А то й санвузол. Суміщений.
Для виходу з цієї «кухні» чвар необхідно як мінімум мати бажання розвиватися, рости «назовні» конфліктної ситуації, а не «всередину». І довіряти своїй інтуїції, не плутаючи її з рефлексіями й сумнівами. Мабуть, потрібно вміти любити. Закоханість на фізіологічному рівні супроводжується викидами адреналіну, а любов передбачає вироблення іншого гормону — ендорфіну, що, на відміну від яскравих адреналінових спалахів, переживається як відчуття стабільного щастя. На соціально-психологічному рівні має бути спільна, позаособистісна мета. Якщо казати про наших «помаранчевих відставників», то їм усім справді слід було б любити Україну, а не себе в ній. І тоді в них усе вийшло б. А от Віктор Андрійович Україну любить. Та й тільки. Будь-які крутійства, інтриги й інсинуації йому органічно чужі й неприємні. Певне, заважають виробленню ендорфіну.
Складне поєднання любові й ненависті до себе, яке можна назвати словом «любовисть», люди охоче проектують на інших. Спочатку швидко вирізняють першу частину, а потім надовго зосереджуються на іншій. Ними керує страх уразливості, страх визнати свої підозри, небажання їх розвіяти простими запитаннями й відповідями, без приторговування емоціями й закладання їх під відсотки довіри. Адже інакше руйнується вся героїчна картина світу, у центрі якого — безневинний довірливий страждалець або «жанна д’арк».
Тому до всіх інтелектуальних чеснот дуже бажана її Величність Інтуїція — така форма довіри до життя, яка виробляється постійною духовною працею. Це таке відчуття світу, яке здатне пробудити до вас справжній інтерес і повагу. Адже сам факт нашого існування в цьому світі — ще не привід для постійного прояву до нас любові чи ненависті.