UA / RU
Підтримати ZN.ua

Замовчування з червоним штемпелем і без нього

2008-го, що вже не за горами, виповниться два десятиліття, відколи в дер­жав­ному видавництві у Вашингтоні вийшла друком «Доповідь американської конгресово-президентської Комісії з дослідження голоду в Україні». Ця подія, що відбу­лася на берегах Потомака, робить честь Америці й частково згладжує її тяжку моральну провину перед українською нацією після того, як адміністрація Франкліна Рузвельта в листопаді 1933 року встановила дипломатичні відносини з СРСР, видавши тим самим індульгенцію злочинному сталінському режиму. Беру на себе сміливість стверджувати: видання, яке побачило світ у Вашингтоні 1988-го, має більше значення не для США, а для України. Ось найважливіший з цілої низки висновків, що їх дійшла на основі аналізу історичних фактів створена з ініціативи діаспори комісія: «Йосиф Сталін і його оточення вчинили геноцид проти українців у 1932—1933 рр.». Зайво говорити, що це формулювання має чітко виражений національний зміст.

Автор: Аркадій Сидорук

Українське дійство на берегах Потомака

2008-го, що вже не за горами, виповниться два десятиліття, відколи в дер­жав­ному видавництві у Вашингтоні вийшла друком «Доповідь американської конгресово-президентської Комісії з дослідження голоду в Україні». Ця подія, що відбу­лася на берегах Потомака, робить честь Америці й частково згладжує її тяжку моральну провину перед українською нацією після того, як адміністрація Франкліна Рузвельта в листопаді 1933 року встановила дипломатичні відносини з СРСР, видавши тим самим індульгенцію злочинному сталінському режиму.

Беру на себе сміливість стверджувати: видання, яке побачило світ у Вашингтоні 1988-го, має більше значення не для США, а для України. Ось найважливіший з цілої низки висновків, що їх дійшла на основі аналізу історичних фактів створена з ініціативи діаспори комісія: «Йосиф Сталін і його оточення вчинили геноцид проти українців у 1932-1933 рр.». Зайво говорити, що це формулювання має чітко виражений національний зміст.

Про підміну понять, або Чи перепише ООН «дефініцію»

Джеймс Мейс. Гарвард, кінець 80-х. Цей вже покійний українсько-американський історик був, як Роберт Конквест, Володимир Маняк, Лідія Коваленко-Маняк, серед перших у когорті сучасних дослідників Голодомору Фото: із сімейного архіву

Звісно, Організація Об’єднаних Націй не перепише своєї «дефініції» з примхи нардепів ВР України. Та, на жаль, це може ще більше ускладнити шлях до широкого міжнародного визнання геноциду української нації, передусім на рівні ООН (допоки в самій Україні не буде досягнуто консенсусу з урахуванням норм Конвенції ООН). На «українському телебаченні», яке справляє великий вплив на формування масової свідомості, і досі тривають безглузді дискусії на тему: «Був чи не був в Україні Голодомор-геноцид?», і якщо так, то «Чи був він спрямований саме проти українського селянства і нації?». Дивна постановка питання! Показово, що останнім часом з’явився новий нюанс. Найпідкованіші з тих, хто вперто не хочуть визнавати історичну правду, уже стверджують, що вчинений злочин не підпадає під міжнародну конвенцію про геноцид, спираючись на закон, ухвалений Верховною Радою.

ВР сама підкинула міжнародній спільноті небажану для України та світового українства зачіпку у вигляді основного положення закону. Аби скористатися ним, не треба навіть бути українофобом. Зрештою, чи багато впливових фахівців з міжнародного права знають причини й масштаби національної трагедії, що сталася в Україні три чверті століття тому? До того ж вони мають прибічників серед українських дипломатів, які на міжнародних форумах, зокрема в ООН, в унісон із нардепами з Печерських пагорбів ведуть мову не про «геноцид української нації», а про «геноцид українського народу». Чому й навіщо?

Насправді ж між поняттями «геноцид української нації» і «геноцид української народу» - суттєва різниця. Перше прямо відповідає Конвенції ООН. Друге - аж ніяк не вкладається в її рамки, тож із погляду міжнародного права не може бути чинним апріорі.

Голодомор: примат територіального чи національного?

Та повернімося з високих міжнародних форумів до нашого скромного українського дому. Пам’ятаю, під час одного з засідань Ради Асоціації дослідників голодоморів в Україні виникла дискусія, точніше кажучи, суперечка щодо того, який напис слід рекомендувати Київській міській держадміністрації для Пам’ятного знака біля Михайлівського золотоверхого собору в Києві. Історики-дослідники В.Марочко та О.Веселова категорично наполягали, що це має бути: «Жертвам Голодомору 1932-1933 років в Україні». Інакше, мовляв, ніколи не вдасться домогтися його міжнародного визнання через сильний спротив, особливо з боку Росії. Більшість учасників дискусії, у тому числі автор цих рядків, обстоювали іншу думку. Досягнути консенсусу не вдалося. В кінцевому підсумку проголосували за те, щоб викарбувати: «Пам’яті мільйонів українців - жертв Голодомору 1932-1933 років». Однак напису й досі немає, і чи з’явиться він колись узагалі?

Суть - не в словесній еквілібристиці. Під час війни проти власного народу тоталітарний режим не мав змоги завдавати ударів прямо в ціль, а отже, прирік на мученицьку смерть і представників інших національностей. Винятком не були й росіяни. Для комуністичної вла­ди людське життя в шкалі цінностей було десь у самісінькому низу. Але, висловлюючись військовою термінологією, для неї то були «побічні втрати». (Подіб­ним чином росіяни гинули й під час авіаційних бомбардувань і «зачисток» у ході чеченських війн.) Це - очевидні речі.

Мені спало тоді на думку: якби в дискусії брав участь світлої пам’яті Джеймс Мейс, він неодмінно підтримав би саме нашу позицію. Виконавчий директор Комісії з дослідження голоду в Україні домагався одного - утвердження історичної правди і справедливості. Як американський громадянин він не переймався тим, як реагуватиме на його висновки офіційна Москва. У полемічних статтях доктор Мейс не раз докоряв українським історикам за те, що вони недостатньо враховують національний аспект Великого голоду 1932-1933 років.

Постає питання: чи існують об’єк­тивні підстави для того, щоб підміняти головний - національний чинник трагедії географічним (територіальним), до того ж штучно звужуючи його межі?

Згадаймо про Кубань!

Якщо аналізувати моторошний катаклізм 30-х років, неможливо оминути трагедії етнічно української Кубані, що адміністративно входила до складу РФСРР. У пострадянській українській історіографії (мабуть, щоб зайвий раз не дратувати Москву) не приділють належної уваги «кубанському голокосту» (вислів автора повісті «Жовтий князь» Василя Барки) і часто розглядають його відокремлено від трагедії на території тодішньої УСРР.

Натомість Дж. Мейс на основі глибинного дослідження фактів виробив іншу концепцію. У доповіді комісії з дослідження голоду одним із ключових моментів є те, що трагедії, які відбулися у двох ареалах наймасовішого поселення українців у колишньому СРСР, аналізуються в нерозривному взаємозв’язку.

У першому ж висновку дослідження читаємо: «Немає жодного сумніву, що багатьох жителів Української СРР і Північного Кавказу замордували у 1932-1933 рр. штучним голодом. Причиною стало те, що радянська влада відібрала врожай 1932 р.». Впадає в око подібність і синхронність жорстоких репресивних методів, що їх використовувала комуністична влада саме в УСРР і на Кубані: придушення процесу «українізації» у першому випадку та повне викорінення усього українського і перехід до тотальної русифікації - у другому.

Про це саме йдеться ще в одному висновку доповіді: «У 1932-1933 сільськогосподарському році голод був також у Поволжі й на всій території Північного Кавказу. Та насильницьке втручання Сталіна восени 1932 і взимку 1933 р. в Україні можна порівнювати тільки з методами, які використовувалися в етнічно українській Кубані, що на Північному Кавказі».

Оскільки місцева влада на цих територіях, на відміну від Української СРР, підлягала Москві безпосередньо, репресії тут почалися навіть раніше, зазначено в дослідженні.

А після подій жовтня 1932 року в Україні на Кубань прибула з Москви Комісія високого рівня - спеціально для того, щоб зайнятися питанням «зриву» хлібозаготівель. Як писав колишній радянський журналіст Юрко Степовий: «Перед світанком того дня, як з’явилася місія Кагановича, хлопчаки, які продавали газети, вигукували жахливі заголовки: «З петлюрівськими куркульськими саботажниками на Кубані треба покінчити» і «Петлюрівсько-козацьку діяльність на Кубані треба викоренити».

Зокрема, на «чорну дошку» було занесено три великі козацькі поселення - станиці, а їх жителів попереджено, що подальший саботаж змусить районну владу «порушити перед урядом питання про їх вислання до північних районів» Радянського Союзу і заселення їхніх домівок прибульцями з інших територій. В 11 районах було припинено поставки товарів до державних і кооперативних крамниць, у десяти інших наявні товари було конфісковано й відправлено в інші райони.

Керівник територіальної партійної організації Борис Шеболдаєв виголосив надзвичайно жорстку промову, в якій зно­ву порушив проблему виселення з Ку­бані цілих станиць. На Північ вирушило все населення кубанських станиць Полтавська, Медведівська та інших. Усьо­го було виселено 13 станиць. Це була масштабна операція. Населення Полтавської, з якої згідно з наказом виселен­ня здійснювалося 17 грудня, становило 27 тис. людей (там, до речі, був Українсь­кий педагогічний інститут). В Уманській налічувалося 30 тис. жителів.

Втручання Сталіна у справи України в січні 1933-го нагадували його дії на Північному Кавказі, наголошується в доповіді. 23 січня, за день до того, як Сталін доручив Постишеву взяти кермо влади в українській столиці Харкові, було створено спеціальний комітет із проведення посівної кампанії, а його головою було призначено територіального партійного секретаря Шеболдаєва. Комітет отримав абсолютні повноваження над усією територіальною владою.

Наслідки політики, яку в 1933 р. здійснювали в кубанських станицях підручні Сталіна, за розповідями очевидців, були такими самими, як і в Україні. За дво­ма винятками: виселенням цілих кубанських станиць і закриттям там усіх українських шкіл та закладів. Ця політика здійснювалася згідно з директивною телеграмою ЦК ВКП (б) від 15 грудня 1932 р., яка передбачала негайну русифікацію всіх українських закладів СРСР поза межами Української СРР.

Хоча повідомлялося також про голод і в козацьких регіонах на Дону та в Криму, найбезпосередніше втручання, зазначається в дослідженні, відбувалося в етнічно українських районах. Те, що воно стосувалося переважно української Кубані, а не Дону, вказує на свідоме антиукраїнське спрямування сталінської політики під час голоду.

Це підтверджують і висновки доповіді, що стосуються безпосередньо УСРР. Ось один із них: «Восени 1932 р. Сталін скористався «кризою хлібозаготівель» як приводом для утвердження свого контролю в Україні й подальшого нарощування конфіскації зерна».

Упродовж попереднього десятиліття, наголошується в дослідженні, Українська СРР користувалася відносно більшою автономією, ніж будь-яка інша республіка. Це свідчило про масштаби України та її важливе значення в СРСР. У 1926 р. з 69 мільйонів неросіян у Радянському Союзі українці становили 31 194 976. У 1931 р. в Українській СРР налічувалося 31,4 млн. жителів. Як у промисловості, так і в сільському господарстві Україна була економічно найрозвиненішою частиною Радянського Союзу. Цілком очевидно, що тримати таку велику й потужну республіку в покорі було нелегким завданням для Кремля. Українські комуністи відкрито закликали чимдалі віддалятися від Москви як політично, так і культурно та економічно.

Бажання України самоутвердитися великою мірою було спричинене радянською національною політикою. Ця політика (у ставленні до неросійських націй в СРСР) відображала позицію центру насамперед щодо села, оскільки національне питання, як висловився сам Сталін, «є по суті питанням селянським». Отже, придушення українського селянст­ва дало Сталіну змогу приборкати прагнення українців до самоутвердження.

«…Украину можем потерять», - висловлював побоювання Сталін у листі своєму сатрапу Кагановичу. Численні факти, зібрані в дослідженні, переконливо свідчать: Не «втратити Україну» для кремлівського диктатора-українофоба означало фізично винищити національно найсвідомішу частину українців і повністю знищити їх як державотворчу націю.

Трьох примірників для України замало…

Зазначена доповідь американської конгресово-президентської комісії відразу після виходу в світ набула широкого міжнародного резонансу. Слабке її відлуння докотилося й до Наддніпрянської України, де на слово «голод» (не те що «Голодомор») упродовж майже п’яти з половиною десятиліть було накладено офіційне табу. У переддень розвалу радянської імперії мур зловісного замовчування було проламано. Ідеологічні намісники Кремля в УРСР опинилися в глухому куті: аби утриматися на плаву, вони змушені були частково визнати моторошну історичну правду.

Проте в Україні ця доповідь до цього часу не має належного розголосу. Іще тоді, 1988-го (я саме працював кореспондентом ТАРС у Нью-Йорку і за сумісництвом на громадських засадах кореспондентом РАТАУ при ООН), я терміново передав свіжий примірник доповіді до Києва. Імовірно, саме він зберігався із вхідним червоним штемпелем у бібліотеці ЦК КПУ. Доступ до нього, цілком зрозуміло, був украй обмежений. Після буремних подій 1991 року він поповнив особисту бібліотеку заступника директора Інституту історії України НАНУ Станіслава Кульчицького. Відомий науковець отримав книгу за сумлінну роботу під час експертної оцінки архіву ЦК КПУ. Ще один примірник привіз із собою покійний Джеймс Мейс, коли на початку 90-х років переїздив на постійне проживання в Україну. Мені відомо також, що один примірник надійшов до вищих інстанцій у Києві від посольства СРСР у Вашингтоні. Але, на жаль, українським історикам і широкому загалу вона не доступна.

Залишається хіба що дивуватися, чому її досі не перекладено і не опубліковано українською. Звісно, якщо бути наївним…

P.S. Нині видавничий дім «Києво-Могилянська академія» готує до друку «Проект усної історії», також підготовлений та опублікований 1990 року в Вашингтоні Комісією з дослідження голоду в Україні. Це - унікальний тритомник свідчень понад 200 очевидців національної трагедії обсягом близько 2000 сторінок.

Мабуть, доцільно було б до 75-х роковин Голодомору видрукувати водночас і згадану доповідь. Вона має не лише історіографічне значення, вона містить важливі актуальні висновки. На противагу брехні й напівправді, що їх іще й досі дехто поширює в Україні. Зрештою, Доповідь і тритомник свідчень - це один проект, відомий серед науковців як «проект Мейса».

Проте є одне «але». На приватне спонсорство в сучасній Україні покладатися не доводиться. Тож фінансову допомогу повинна надати держава, для якої національні цінності мають стати пріоритетними не на словах, а на ділі.