Ротний 80-ї львівської десантної бригади Сергій Романовський, який втратив ногу в бою під Щастям, біля річки Сіверський Донець, у відеоролику свого 75-го стрибка з парашутом, що облетів соцмережі, казав: "Немає такого слова "розпач". Він виникає, коли думаєш, що в тебе немає виходу. Насправді вихід є завжди. Просто його треба побачити. Кожному з нас дається шанс на те, щоб урятувати себе. Інше питання - скористаєшся ти ним чи ні, чи приймеш допомогу від іншої людини".
Що вихід є завжди, ветерани переконливо доводили на прикладі власних історій перемог уже в мирному житті, які вони розповіли 26 жовтня у Львові на форумі "Захоплені життям. Історії успіху ветеранів АТО". Це були історії про активний і свідомий вибір та про відповідальність за свої дії людей, котрі пройшли пекло й не здалися; повірили в себе, коли в них не вірили інші; подолали свої страхи, наполегливо працюючи над собою; навчилися шукати можливості і просити допомоги; зуміли перетворити досвід війни на свою суперсилу, довівши, що немає нічого неможливого, треба лише ставити перед собою чітку мету і впевнено йти до її реалізації.
Уже п'ятий такий форум під модеруванням військового психолога Андрія Козінчука (громадська організація "Побратими") був організований проектом "Воїну - гідна праця". Цього разу - спільно зі Львівським центром надання послуг учасникам бойових дій, за підтримки Фонду сприяння демократії посольства США в Україні та Львівської міської ради.
32-літній Назар Островський - випускник філософського факультету Львівського національного університету ім. І.Франка - до війни працював в інтернет-торгівлі. "Коли на Майдані побили студентів, - розповідає він, - я зрозумів: це - Рубікон, далі так жити не можна, і став учасником Революції Гідності. Був на Банковій, Грушевського, Інститутській. Коли росіяни напали на Крим, я відразу пішов у військкомат. Там мені сказали, що набору немає, і записали мій телефон.
Три місяці я чекав, готувався, але так нічого й не вийшло. За цей час з'ясував, що звичайна людина може купити собі автомат Калашникова легально. Отримав дозвіл, купив карабін і у військкомат пішов уже з особистою зброєю. Але мені знову сказали чекати.
Тоді я поїхав до Києва, в мобілізаційний центр "Азова", який містився в готелі "Козацький". Там мені сказали, що набір завершено. Однак особиста зброя переконала. І 3 липня 2014-го я потрапив у полк. Місяць нас готували. Потім ми поїхали в АТО. І вже через 5 днів розпочалася оборона Маріуполя. Війська зайшли з боку Новоазовська. Так, з корабля на бал, нам довелося брати участь у безпосередніх бойових діях.
У цей період у нашому підрозділі з'явився віджатий 120-й міномет. Стріляти з нього ніхто не вмів. 80% хлопців, як і я, в армії раніше не служили. Ротний нас вишикував і сказав мені: "Ти в нас найрозумніший, із двома вищими освітами, тож давай учися стріляти з міномета". Так, фактично з Інтернету, самотужки ми й навчилися з нього стріляти.
Позивний мені дали "Агутін". Коли я прийшов, волосся в мене було до плечей, а в руках - чохол від гітари, в якому лежав карабін.
Восени 2014 р. мій підрозділ переводили в Нацгвардію, за умови підписання безстрокового контракту (до закінчення особливого періоду). Я його не підписав і повернувся додому. Близько місяця я пив і обмірковував, у який підрозділ мені перевестися. Випадково на очі потрапило оголошення про конкурс у міліцію (поліції тоді ще не було). Суто з цікавості я заповнив анкету. І тут з'ясувалося, що в міліції немає чіткої позиції стосовно добровольчих батальйонів. Воювати на Сході добровольці можуть, а ось служити на місцях у поліції - ні. І я почав давати інтерв'ю: як це так, що відбувається? Адже я воював у добровольчому полку "Азов" при МВС і офіційно вважався рядовим міліції…
Тоді мені запропонували поновитися, тобто пройти всю бюрократичну процедуру з конкурсами, принести характеристики з усіх місць навчання. Одне слово, зібрати велику теку документів. За місяць я це зробив. Але мені сказали, що конкурс уже завершено і відбувається переформатування міліції в поліцію. Порадили знову послужити, тепер у добровольчому батальйоні "Львів". Я погодився. На початку 2015-го, з великими проблемами, я все-таки перевівся у "Львів", де прослужив два роки".
"До роботи поліцейського в мене був довгий шлях, - продовжує Назар. - На цей момент ситуація трохи простіша. В нас регулярно відбуваються відкриті конкурси, було створено поліцейські комісії, процедура набору прозора. Я б хотів, аби більше учасників АТО поповнювали ряди Нацполіції. Вважаю вибір цієї професії після війни найкращим видом соціальної адаптації ветеранів".
За 31-річним Миколою Стецьківим, батьком п'ятьох дітей і засновником екологічного фермерського ягідного господарства "ФайнаBerry", вже закріпилося прізвисько Полуничний Барон. А всього кілька років тому він заробляв на життя, роблячи ремонти. Паралельно вони з дружиною отримували вищу освіту.
"Ремонти я робив гарні, вкладав душу, - згадує Микола. - Мені це подобалося й подобається досі. Коли дивлюся фотографії, навіть не віриться, що це зроблено моїми руками. Я завжди керуюся правилом: роби те, що подобається, і це буде виходити.
Почався Майдан, і, як кожен, у кого було відчуття відповідальності, я вирішив, що моє місце там. Але перебувати в Києві постійно, чекаючи, коли щось станеться, я не міг. На той момент у мене було вже чотири сини. Мусив працювати й заробляти. Тому я приїжджав на Майдан, коли моя присутність там була необхідна. День-три - і повертався додому. Ситуація знову загострювалася - і я їхав знову. На такі поїздки витратив купу грошей.
Коли почалися події в Криму, прийшла повістка. Я її чекав. Дружина мене підтримала, як завжди й у всьому. Було неймовірне відчуття, коли у військовій частині на плацу зібралися патріоти: всі рвалися в Крим показати російським солдатам, що таке Україна. Але нам сказали, що Крим ми віддаємо без бою. Розчаровані, ми повернулися додому.
Ситуація загострювалася, ішла вглиб, на Донбас. А повістка не приходила. Я вирішив стати контрактником у частині, в якій служив. Два місяці збирав довідки, проте мене так і не взяли. Сказали: "Займайся дітьми, без тебе впораються". Але якщо є діти, є й відповідальність. А в мене сини. Як я їм потім в очі дивитимуся, що казатиму? Чому ховався?
У липні 2014-го мене взяли в добровольчий батальйон патрульно-постової служби особливого призначення "Львів". Потрапив у штурмову групу. Поїхали на Схід. Сєверодонецьк, Лисичанськ. Поступово ми рухалися до Станиці Луганської. Ішла армія, а за нею ми - зачистка. Було страшно. Але це був адреналін, який затягував. Багато хлопців, повертаючись звідти, не можуть заспокоїтися. Цей адреналін - як наркотик.
На Сході я провів півроку. Додому повернувся 7 березня 2015-го. Дружина тоді, маючи зріст 1,7 м, важила 45 кг… Це зміцнило мою думку залишитися.
Повертатися виявилося складніше, ніж воювати. На війну ми йшли з великим бажанням щось змінити, але, повернувшись, побачили, що все залишилося як і було. Нікому нічого не треба. Люди пристосувалися, навчилися почуватися комфортно, використовуючи гасла "Слава Україні!" і вишиванку для особистих потреб. Побачене навколо не те що дратувало, - це була бомба уповільненої дії.
Два місяці я просто сидів удома з сім'єю. Повертатися до довоєнної справи не хотілося. Але сім'ю потрібно було годувати. І я пішов у центр зайнятості. Там мені запропонували можливість - відкрити власну справу. Треба було придумати бізнес-план. Почали ми з дружиною шукати варіанти, що нам ближче по духу. Згадали, як одного разу посадили трохи полуничних кущиків і які емоції в нас були, коли вони дали врожай. Вирішили на тому й зупинитися.
Почали вивчати ягідництво в Україні, у Львівській області. Виявилося, це дуже занедбаний напрям, яким мало хто займається. Вважається, що на землі ніколи не заробиш.
На розвиток власної справи я отримав від центру зайнятості 30 тис. грн. Як учасникові АТО, держава виділила мені ділянку землі. За два десятки кілометрів від Львова. Ніхто, крім дружини, мене в цьому не підтримував".
За рік плантація площею 10 соток збільшилася до 40. На сьогодні сім'я обробляє 80 соток. Ділянки навколо теж належать учасникам АТО. Микола бере їх у користування. З'явилася теплиця, народилася донька. Однак усе було дуже непросто.
"Восени 2015-го я посадив дві тисячі саджанців полуниці. Начитавшись інформації в Інтернеті й надивившись роликів у Ютубі, я почувався агрономом вищого рівня.
Та навесні 2016-го виявилося, що частина саджанців вимерзла, частину вкрали, щось не прижилося, а щось заглушив пирій. Залишилося всього 800 кущів. Настрій мій упав до нуля, руки опустилися, і я вирішив, що ягодами більше не займатимуся. Але дорогою додому знайшов підкову й подумав, що це - знак і має статися щось хороше. Вдома я почав шукати в Інтернеті, що це означає. В одній зі статей прочитав: "Знайшли підкову? Так підкуйтеся нею й тягніть борозну, як кінь! І буде вам щастя!" Це стало додатковою мотивацією не опускати рук і рухатися далі.
Просто так нічого не дається. Щоб чогось досягти, треба чимсь жертвувати.Хочу підкреслити, особливо для учасників АТО: ніхто нікому нічого не винен. Коли ми їхали на Схід, ніхто не знав, що хтось щось комусь дасть, і будуть якісь посвідчення УБД (учасника бойових дій). Але ми їхали, чудово розуміючи, куди.
Для мене успіх - коли я знаю, чого хочу. Я хочу ягідне господарство, почати агротуризм, відродити Львів, Львівську область, Україну. Хочу вчитися в найкращих, щоб теж бути кращим. Якщо ви досі не знаєте, чого хочете, зупиніться й подумайте над цим. Учасники АТО - не алкоголіки, не скиглії, а знак якості. І якщо ми чогось хочемо, для цього треба пройти певний шлях".
Менеджер із продажів Дмитро Гурний (28 років)і бармен Андрій Каратник (23 роки) відкрили у Львові кав'ярнюHumDrum. У перекладі з англійської назва означає "банальний". Однак історія цих хлопців зовсім не банальна. Познайомилися й подружилися вони на війні. А повернувшись, почали спільний бізнес. Дмитро - спокійний. Він економіст, займається документацією, паперами. Андрій - емоційний. Йому подобається працювати з кавою.
До війни Андрій навчався у Польщі. Через певні фінансові проблеми узяв відстрочку на написання диплома і, не закінчивши навчання, поїхав додому заробляти гроші. Працював барменом. Бувало, одночасно на трьох роботах. "Але хочу підкреслити, - каже він, - що й тоді грошей особливо не було".
Відбувши всі події на Майдані, хлопець повернувся до Львова. Коли на Сході почалося загострення, пішов у військкомат добровольцем. "Що цікаво, - згадує Андрій, - на війну я тоді не потрапив: сказали, що, згідно з документами, у мене відстрочка від армії через навчання. А коли повернувся з неї, військкомат мене вже розшукував.
Втрутилася доля. Одного разу я повертався додому з роботи. Втомився, все страшно набридло, і раптом бачу на дверях під'їзду оголошення: "ДУК "Правий сектор". Приєднуйтеся в наші ряди". Я надіслав анкету і вже через два тижні поїхав у тренувальний табір. Так розпочався мій шлях в АТО".
Дмитру навчання закінчити вдалося. Цікава робота, пристойний заробіток. "Перед самою війною я вже намагався розпочати свою справу, - розповідає ветеран. - Хотів займатися гідропонікою - вирощувати салат і зелень. Не вийшло.
Почався Майдан. На нього я, на відміну від Андрія, не поїхав, хоча дуже переживав. 4 березня 2014 р. я вже був у військкоматі. В армії доти не служив. Зрозумів, що, швидше за все, мені не зателефонують. Став думати над варіантами. Побачив оголошення ДУК ПС ВКонтакте. Пройшов вишколи і 14 серпня 2014-го вже був на базі, а 23 серпня - на своїй першій ротації як парамедик. Потім був водієм, пізніше служив у бойовому батальйоні, в "Госпітальєрах", познайомився з Андрієм (позивний "Лисий"). Був навіть трохи в.о. командира медбатальйону".
"2-й запасний батальйон "Львів" стрибав по горах і лісах добрих три місяці, - продовжує Андрій. - Потім нас послали на двотижневу підготовку в "Десну". Зі Львова я виїжджав у складі розвідгрупи, а після "Десни" потрапив у медичний батальйон "Госпітальєри" штурмовиком - прикривали медиків під час роботи.
Спочатку мене приставили в охорону до Яни Зінкевич. В одній із поїздок я й познайомився з Дмитром (позивний "Гуру"). Він кермував, у полі машина зламалася, і я подумав: "От криворукий, хто йому машину довірив?". Таким було моє перше враження. Але потім почалися спільні ротації, і ми подружилися. Завжди були разом, прикривали один одного. Дмитро опікувався мною, як тато. Піски, шахта Бутівка, Широкине...
У вересні 2015-го ми повернулися додому, - у ПС почалися проблеми, і через кілька місяців він розвалився. Повернення й адаптація були досить складними, можливо тому, що сталися не з нашої волі.
Повернувшись на колишню роботу, я зрозумів: війна залишила свій слід, - стало важко працювати з алкоголем, з п'яними людьми. Це викликало агресію, постійно траплялися зриви. Потрібно було перекваліфікуватися, і я почав працювати з кавою.
Тоді мені вдалося вмовити Гуру переїхати з Хмельницького до Львова. Нам обом хотілося повернутися на війну. Але Дмитрів брат наштовхнув нас на думку спробувати відкрити щось своє".
Дмитро на колишню роботу не повертався. Ідеологія і погляди на життя змінилися: "Певний час взагалі не хотілося працювати. Хотілося повернутися. Здавалося, там було простіше. Перебивався випадковими заробітками. Приїхавши до Львова, півроку таксував на своєму автомобілі. Це допомогло мені вивчити місто, людні місця, а в майбутньому - знайти максимально хороше місце для нашої кав'ярні".
"Почали робити ремонт самотужки, хоча досвіду відповідного не мали, - зізнається Андрій. - Перші місяці було важко. Але, повертаючись до початку розповіді, працюйте ви хоч на трьох роботах, грошей не заробите, якщо не працюєте на себе. Зараз справи йдуть непогано, у планах - розширення закладу.
Ніколи не знаєш, що чекає тебе на початку нової справи. Головне й найцінніше - враження та досвід. Вони залишаться з вами. Крім того, я зустрів безліч хороших людей, а недавно - чудову дівчину Тетяну".
"Наша сила, ресурс - це наші побратими, які нас підтримують, підказують, - додає Дмитро. - Як рече "Полуничний Барон" Микола Стецьків: "Ніколи не слухайте тих, хто нічого не має й каже, що нічого не вийде! Бо, ті, хто щось має, ніколи такого не скажуть".
35-річний Назар Голько - інженер-будівельник у третьому поколінні, тато двох доньок і засновник бренду "Кролик Ростик". До Майдану певний час трудився в Росії - проектував промислові споруди.
В Україну я повернувся, коли закінчився Майдан і почалися події на Сході. Відверто кажучи, раніше я в армію не рвався. На військову кафедру пішов, щоб не служити. Але, в результаті, саме тому в армію й потрапив. Скажу чесно: було трохи страшно, проте я пообіцяв собі, що обов'язково піду на фронт, коли отримаю повістку. Отримав і пішов у військкомат, а наступного дня вже був у казармі.
Потрапив у 72-гу механізовану бригаду. Вразило, що підрозділами керували вчорашні студенти, які щойно закінчили академію. Дядьками, удвічі старшими за них! І, що цікаво, керували добре.
Мій комбат завжди був для мене прикладом. Інтелігентний, професіонал у своїй справі. На виїздах працював, як швейцарський годинник, - без затримок, чітко, злагоджено, без паніки. Я захоплювався ним і тоді, і тепер. Він досі на Сході.
Спочатку ми були в Маріуполі. Я дуже люблю це місто, запало воно мені в серце. Потім нас послали під Волноваху.
Демобілізувався 15 квітня 2016-го вже старшим лейтенантом. Приїхав додому, повернувся на роботу в ту саму компанію. Мені дали досить тривалу відпустку - 40 днів. З 2012-го ми з батьком почали розводити кроликів, і я вирішив, що під час відпустки цим займатимуся. Але робота не йшла, азарту робити клітки не було. Відпустка скінчилася, і я пішов на роботу.
Через півроку, восени, мені зателефонувала дівчина зі Школи лідерства. У центрі надання послуг учасникам бойових дій школа проводила набір, і мені запропонували прийти. Я охоче погодився.
Навчання тривало 8 днів і було цікавим. Але найбільше мене мотивував приклад Миколи Стецьківа, який провів для нас презентацію. І я подумав, що ось він, мабуть, був у гірших умовах, ніж я, але, повернувшись, чогось домігся. А чому я не зможу? І я почав розвивати нашу кролячу ферму".
Вирощувати кроликів - справа нелегка. Назар сам спроектував і вдосконалив клітки. Зараз у нього 200 кроликів французької м'ясної породи "Термон", які харчуються виключно екологічними кормами без добавок. М'ясо купують переважно знайомі та родичі. Але Назар хоче нарощувати поголів'я. У планах - близько 60 кліток. "Сільське господарство - досить цікава річ, - каже ветеран. - Отримані мною знання я викладатиму на сторінці у Фейсбуку "Кролик Ростик". Можливо, комусь вони знадобляться. А може, мені теж удасться когось мотивувати на створення власного бізнесу".
Сергій Романовський - 26-річний інвестор, підприємець, науковий співробітник Наукового центру, співзасновник проекту "Ігри Героїв", учасник проекту "Пeрeможці", люблячий батько та чоловік. 2014-го він втратив у бою праву ногу, але це не завадило йому залишатися активним, займатися кросфітом і триатлоном. Наприкінці серпня 2017-го соцмережі облетіло відео, на якому спільно з десантниками Сергій здійснив свою мрію - виконав 75-й стрибок із парашутом, на воду. Закрив три чверті від сотні, стовідсоткового відновлення, як він каже.
А ось у школі Сергій був хуліганом. "Я був дуже поганим учнем, - розповідає ветеран. - Приводів до директора було, мабуть, стільки ж, скільки і в дитячу кімнату міліції. Батько сказав: "Усе. Будеш військовим". І з Одеської області я поїхав вступати до Львова, у Національну академію сухопутних військ.
Батько дуже просив учитися добре. І я закінчив академію з золотою медаллю. Нагородили мене відправкою у 80-ту аеромобільну бригаду десантників. 2014 р. я зустрів уже на посаді командира роти. Мені було 23 роки. А в роту ми набрали 90 мобілізованих 35-55 років.
Поїхали в зону АТО. Восени 2014-го розпочалися дуже активні бойові дії. Я отримав поранення. Потрапив у Київський військовий шпиталь, де мені намагалися врятувати частини тіла. Щось вийшло, щось - ні. Ампутували ногу. І настав такий момент, коли я не знав, що робити далі. Ти будуєш собі плани на все життя, хоча б мінімально. Якщо вже я вибрав професію військового, то мріяв стати генералом. А тут усе обірвалося в один момент. У мене тримісячна дитина, дружина. А я - людина з інвалідністю, без ноги. Без роботи, без армії. Не знаю, куди себе подіти.
Моя академія запропонувала мені викладати молодим курсантам, майбутнім офіцерам. Я погодився. Зайнявся науковою працею, почав писати кандидатську з філософії. А потім прийшов момент, коли мені стало мало й захотілося чогось більшого.
Для цього необхідно було пройти повну реабілітацію. Не тільки психологічну, а й фізичну. Чого я не міг робити без ноги? Не міг бігати і стрибати з парашутом.
Я зразу почав із максимуму - намагатися бігати. Виходило кепсько. Побачивши моє велике бажання, друзі з Києва зв'язалися з Володимиром Кличком, і він оплатив перший тоді в Україні спортивний протез, завдяки якому я тепер можу бігати.
Почав їздити велосипедом, плавати. Навесні планую поїхати в Туреччину на змагання з триатлону Ironman: 4 км - заплив, 180 км - велосипедом і 42 км - марафон.
Далі ми з хлопцями розпочали проект "Ігри Героїв". Його проводили вже в багатьох містах України. Змагання з кросфіту - це інтенсивні фізичні навантаження. Це дуже видовищно, динамічно, коли ти бачиш, як візочники, хлопці без рук, без ніг, піднімаються по 10-метровому канату, спускаються вниз, а потім ще штовхають гирі.
Потім був Соціальний мультимедійний проект "Переможці", заснований Соломією Вітвіцькою. Мета- збір коштів на розвиток вітчизняного протезування та навчання нових фахівців. Це - моя громадська діяльність.
Однак мені знову стало мало. І я створив шиншилову ферму. Разом із батьком, який перебуває в Одеській області, ми закупили матеріали для кліток і побудували їх на 200 шиншил. У перші три місяці половина їх здохла. Але за півроку кількість збільшилася до 300.
Цим безпосередньо займаються батько та мій брат. У мене є своя функція в бізнесі, але час залишається.
Знайшов мене хлопець, у якого було 40 га землі, що дісталися від батька. Колись там було фермерське господарство. Ми вирішили вкласти туди гроші. За три місяці знайшли близько півмільйона гривень і засіяли всі 40 гектарів соєю. Зараз її збираємо й рухатимемося далі. Є плани з розвитку на 10-15 років. На цій же землі навесні ми вирішили посадити яблуневий сад. Це малотрудовитратна, але дуже дорога справа. Треба знову роздобувати гроші, і дещо вже вдалося роздобути.
Не шукайте відмовок, шукайте можливості. Кожен має знайомих, друзів, родичів, у яких є або був свій бізнес. Вони можуть підказати, допомогти чи вкластися разом із вами. Свою нішу можна знайти завжди. Шукайте свій блакитний океан - і будьте щасливі!"
43-літній Михайло Шмигельський - викладач історії та голова організації "Молодь Стрийщини". Родом він - зі старовинного міста Стрий Львівської області, цікавого своєю історією та архітектурними пам'ятками. Щоб привернути більше уваги до рідного міста, Михайло хоче засадити його магноліями, зробивши це дерево візитівкою Стрия, якою для Києва є каштани, а для Ужгорода - сакури. Свою розповідь ветеран розпочав із запрошення до всіх присутніх якщо не посадити дерево у Стрию, то приїхати навесні, аби подивитися на квітучі магнолії.
"До війни, як громадський активіст, я вів свою боротьбу, робив безліч проектів і завжди радів, що Україна - мирна держава, - розповідає Михайло. - Коли почався Майдан, я ходив Києвом, дихав його зарядженим позитивною енергетикою повітрям і думав: "Як класно!".
Однак почалася війна. І я пішов у військкомат. Мене не брали. Допомогла "протекція" міліції". До війни у Стрию встигли стати традицією турніри на кубок "Незалежності" з міні-футболу серед дворових команд, що проводилися з ініціативи громадської організації "Молодь Стрийщини". У них брали участь і команди юнаків, котрі перебувають на профілактичному обліку в кримінальній міліції у справах дітей Стрийського міськвідділу міліції. Михайло активно боровся з наркоманією в місті, а деякі нечисті на руку міліціонери були з наркоторговцями в долі. Тому вони раді були здихатися активіста й замовили за Михайла слівце у військкоматі.
Товариш подарував йому бронежилет. "Мене це дуже тішило, - каже Михайло. - Отже, я чогось вартий і комусь потрібен".
Потрапив Михайло в 1-шу окрему танкову бригаду. Став начальником прес-служби. Невгамовний активіст і в армії був постійним борцем за справедливість, за що отримував безліч доган. "І все-таки наші фотоапарат і статті допомагали людям зрозуміти, як вони виглядають із боку, і кращати", - впевнений ветеран.
Повернувшись із війни, разом з іншими ветеранами він став співзасновником Славської ОТГ. Організовував майстер-класи з арт-реабілітації для дітей учасників АТО та їхніх сімей. Ще один проект Михайла - "Яскравий Стрий". Його мета - зробити стіни будинків міста привабливими з допомогою яскравих муралів, аби рідне місто не виглядало сірим і буденним.
"Усе, що ми робимо, - це важливо. Чим більше ми робитимемо таких різних речей, про які сьогодні розповідали у своїх історіях мої побратими, тим швидше зламаємо стереотип, що всі ветерани АТО соціально небезпечні й непередбачувані, тим швидше зможемо змінити нашу країну. Коли вам зле, особливо коли вам дуже зле, - допомагайте тим, кому ще гірше. І буде вам щастя".
Уродженці КривогоРогу Аліні Вяткіній 21 рік. "Чотири роки тому я закінчила школу, - розповідає дівчина. - Бачила себе викладачем, перекладачем з іноземних мов. Вибрала чеську мову, вступила до КНЛУ і провчилася три місяці.
А потім почався Майдан. І за три місяці там я зрозуміла: все, що у 18 років я знала про життя, не працює. Я встигла допомогти групі закрити сесію, бо була старостою; піти з університету; втратити друга на вулиці Інститутській; зазнайомитися з такою річчю, як "зради та перемоги". І для себе чітко усвідомила: щоби бачити більше перемог, їх потрібно робити власноруч.
Тому з квітня 2014-го почала збирати гроші через соцмережі, закуповувати медикаменти і відвозити на Схід. Виглядало це, мабуть, смішно, - як дівчинка "метр п'ятдесят у стрибку", навантажена двома напханими наплічниками на 30 і 80 літрів, їде автостопом.
Наприкінці літа 2014-го я переїхала до Львова і вступила в університет ім. І.Франка, в якому досі навчаюся за тим самим фахом. Із ще кількома студентами ми заснували волонтерську організацію, яка працює досі. Але в листопаді 2014-го, сидячи у свій день народження в гуртожитку серед купи коробок із волонтеркою, я сказала собі: все, тут мій шлях волонтера закінчується, треба рухатися далі. І пообіцяла, теж собі, що під час наступної поїздки на Схід залишуся там за будь-яку ціну.
У грудні я зібрала волонтерську допомогу і поїхала в Піски, на позицію ДУК ПС. Доки волонтерку розвантажували, пішла до командира і правдами й неправдами стала переконувати його, що мені дуже потрібно залишитися на позиції, бо нібито я пишу репортаж. Брехала як могла. Мене залишили. Аргументом стало те, що я трішки тямила у тактичній медицині.
Через кілька днів про мене дізнався товариш, із яким ми були на Майдані, й забрав мене в батальйон "Госпітальєри". Відвіз на евакуацію поранених Донецького аеропорту. Правильно ставити крапельниці, затягувати джгути, робити перев'язки я вчилася прямо там - на хлопцях, із якими була в екіпажі. Тоді й зрозуміла: жінка на війні має або забути про те, що вона жінка, і бути бійцем, або пам'ятати, - але тоді на неї всі так і дивитимуться, як на слабку дівчинку, яку слід захищати.
Звісно, я вибрала перше. Була бійцем, нарівні чергувала вночі, сиділа по пояс у снігу, тягала поранених, наплічники. Але через півроку, у червні 2015-го, до нас приїхала жінка-волонтер, подивилася на мої руки (вони були в землі, червоні, потріскані, з поламаними нігтями) і подарувала пилочку для нігтів та крем для рук. І я подумала: те, що я - дівчина, не заважає мені бути бійцем, і навпаки.
У серпні, після ротації в Широкіному, я приїхала додому й відчула, що в мене вже немає ні сил, ні здоров'я, ні грошей, аби й далі залишатися на війні. Вирішила знайти свій спосіб боротьби тут. Повернулася у львівський гуртожиток. Це було пекло - п'янки, шум-гамір. Мені здавалося, на війні було тихіше й спокійніше. І хотілося туди повернутися. Але через 5 місяців, як я люблю казати, зі мною стався Андрій Козінчук, і я потрапила на соціальну адаптацію у громадську організацію "Побратими".
Після адаптації зрозуміла, що хотіти вбити всіх у маршрутці й не спати ночами - це нормальна реакція організму на ненормальні речі, які ми пережили. І впоратися з усім цим можна, тільки якщо багато працювати над собою. Я повернулася до Києва і влаштувалася працювати у сферу захисту тварин. Уперше за два роки опинилася в середовищі, де не було людей з Майдану чи з війни. Минув рік, і тепер я розумію, що це був шикарний досвід, який дуже допоміг мені адаптуватися.
Крім того, я ходила на різні бізнес-тренінги для ветеранів АТО і згодом усвідомила, що, мабуть, бізнес зараз - це не моє. Я хочу приходити на роботу щодня й розуміти, що змінююся сама, змінюю своє оточення і роблю внесок у розвиток країни. Тепер я знаю, що будувати набагато складніше, ніж руйнувати старе. Тому й пішла у громадський сектор. Зараз я координатор проекту "Стройбат". Займаюся організацією та координацією ремонтних робіт для сімей загиблих і тяжкопоранених учасників АТО. Це один зі способів, якими я підтримую бійців, котрі повертаються з війни.
Крім того, стартує зйомка мого проекту із захисту тварин, у якому я розповідатиму про ветеранів, котрі забрали з війни або з вулиці тварину. Хочу не тільки закликати інших людей чинити так само, а й показати, що ветерани АТО - це не соціально небезпечні елементи, а відповідальна категорія людей, котрі можуть підтримати не тільки себе, а й інших.
Ще один проект буде спрямований на висвітлення образу ветерана, зокрема жінки-ветерана. Стосовно жінок на війні побутує багато стереотипів. Хочу, щоб їх було менше.
Я закінчую університет, але працювати за фахом не планую. Вступатиму на психологію. Це річ, яка підвищує якість мого життя.
Кожен із нас здобув на війні свій унікальний досвід. Наприклад, коли мені здається, що ситуація безвихідна, я згадую, як потрапила на війну. Коли мені здається, що я всесильна і все можу сама, - згадую, що медичний екіпаж боєздатний, коли в ньому, мінімум, три людини, і звертаюся по допомогу до друзів. Коли мені потрібно з кимось знайти спільну мову, згадую, що на соціальній адаптації мене вчили не тільки говорити про своє, а й слухати інших. А коли мені потрібні знання, перед очима картинка, як я вчилася під обстрілами мотати джгути і ставити крапельниці.
Не втрачайте інтересу до життя, не переставайте вчитися. Пізнавайте себе та світ, шукайте в собі якийсь унікальний досвід і перетворюйте його на свою суперсилу".
27-річний Станіслав Безушко - координатор україно-німецького проекту "Київський діалог". Займається розвитком малих міст, налагодженням комунікації влада-громада-бізнес і мотивацією людей до роботи. На волонтерських засадах - менеджер із комунікацій у навчально-пізнавальному проекті Кампус "Гостинець". Крім того, намагається бути надійним помічником у проектах учасників АТО.
"У школі я був відмінником, тому що батьки сказали - треба вчитися, - розповідає свою історію Станіслав. - Спеціальність і університет вибирав за тим самим принципом. Після третього курсу хотів кинути, однак батьки сказали "ні". Здобувши освіту, я зрозумів, що східців для кар'єрного зростання в історика небагато. Вирішив послужити в армії, щоб потім, можливо, спробувати себе в силових структурах. Але, відслуживши майже рік, як і раніше, не знав, що робити.
Вирішив спробувати себе на держслужбі, у Львівській облдержадміністрації. Думав, попрацюю рік-два й піду. Але через півроку став начальником відділу комунікацій з громадськістю й залишився там працювати на чотири роки.
Під час Майдану всі розповідали, як туди їздили. Мій Майдан був тільки в обідню перерву, - ми виходили, обговорювали події й поверталися назад. Коли захоплювали обладміністрацію, я перебував з іншого боку. Спочатку було дуже страшно. Люди були вже злі. Але в наш департамент так ніхто й не зайшов.
Коли почалася війна, я отримав повістку й поїхав у військкомат, хоча вдома мені сказали, що я - дурень, а на роботі - що лох, і запропонували забронювати як держслужбовця. Але на фронт мене тоді так і не взяли.
У 2015-му викликали знову для уточнення даних. Військком запитав: "Служити хочеш?" Я сказав: "Так, записуйте". Він записав, а потім звернув увагу на прізвище. З'ясувалося, що він знає мого батька: "Тато знає?" - "Так, - кажу. - Під дверми стоїть. Спеціально привіз".
Одне слово, відправили мене у прикордонники. Я попросив два дні, щоб завершити робочі справи. А коли повернувся, мене послали в Нацгвардію.
Служби, на яку ми сподівалися, дивлячись новини по телевізору, фактично не було. Отож розповіді про героїчні вчинки та про те, як ми весь час сиділи під обстрілами, теж не буде. Нацгвардію перевели на сидіння на ВОПах. Зважаючи на мій бюрократичний досвід, мені не дуже подобалося, що відбувалося тоді. Я вирішив, що треба допомагати організовувати, і, фактично, в січні 2016-го неофіційно виконував функції командира роти з 200 чоловік. Командир був у відпустці, замполіт і старшина захворіли. А взводні - молоді хлопці. Коли відповідаєш за 200 людей, бачення змінюється.
В АТО я був рік, 8 місяців - без перерви. Повернувшись додому, пішов на роботу. Очікував, що за півтора року щось зміниться. Але все залишилося, як і раніше. Понад те, люди намагалися скоротити спілкування зі мною до мінімуму, побоюючись, що я можу неадекватно відреагувати.
Звільнитися я вирішив під час подій на Світлодарській дузі. Гинули люди, відбувалися захоплення, а переді мною сиділи два здорових мужики - 10 років на держслужбі - і скаржилися, що їм мало, погано, і війна їх ніяк не стосується.
Звільнився в нікуди. Вирішив допомагати різним проектам знайомих, які не могли заплатити менеджерам із комунікації.
У "Київський діалог" подався за годину до дедлайну. Шансів майже не було. Але через два тижні після співбесіди мені зателефонували й запросили на роботу.
Побратимам хочу сказати: не чекайте, доки прийде добрий дядя або якийсь фонд. Зміни починаються з себе і з сім'ї".