«Еду я на родину,
Пусть кричат — уродина,
А она нам нравится,
Хоть и не красавица,
К сволочи доверчива,
Ну, а к нам — тра-ля-ля-ля...»
ДДТ, «Родина»
І смішно, і сумно: в Тірі, стоячи на одному балконі, можна одержати на київський мобільник вітання від місцевого оператора мобільного зв’язку, а на іншому, у цьому ж будинку — побажання приємно провести час в Ізраїлі...
Взагалі ж у цій мініатюрній країні дивовижно поєднуються не лише гори і море, але й релігії та культури. Є тут і вагомий внесок України — у вигляді більш ніж п’яти тисяч її громадян, які постійно проживають у Лівані. Переважна більшість із них — українки з Харкова, Києва, Одеси, Сімферополя, Львова, Дніпропетровська, Донецька, Луганська, Вінниці, Полтави та Запоріжжя. Вони одружилися з ліванцями, які навчалися в цих містах. Інші працюють тут за контрактом. Загальну точну цифру українців, які проживають у Лівані, назвати навряд чи можливо, тому що далеко не всі реєструються в українському посольстві. А для місцевих жителів і білоруски, і росіянки, й українки — всі росіяни. В Тірі таких «росіянок» близько тисячі...
Проживши в Лівані більше трьох років, жінки навряд чи коли-небудь повернуться в Україну. Ті, хто під час війни евакуювався на батьківщину, відразу після її закінчення повернулися до Лівану. «Наш дім тут, — кажуть вони. — І тут ми відчуваємо себе в більшій безпеці».
Ліванських українок мало цікавить політика як місцева, так і українська. Як і всіх іноземців, у Лівані їх дратує відсутність особистого життя — гості можуть прийти будь-якої години дня, і не відчинити їм дверей або сказати, що ти зайнятий, не можна. Потрібно «зробити обличчя» і виявити гостинність. Такі узвичаєні правила поведінки. Спантеличує те, що на Сході не заведено казати «ні». І потрібна особлива вправність, щоб розпізнати, коли «так» насправді означає «ні». Але набагато важливіше для українок, котрі живуть у Лівані те, що їхні діти можуть гуляти на вулиці без постійного батьківського нагляду — ніхто не скривдить; що будь-якої години дня і ночі можна вийти з дому, не боючись за власне життя; що побутові дрібниці не розростаються в непереборні перешкоди; а головне — є гарантія, що із серйозною проблемою не залишишся сам на сам — і соціальний захист кращий, і численні родичі допоможуть. До речі, рідко в кого з ліванських українок менш ніж двоє дітей (це до питання про депопуляцію населення України). Так і живуть вони — поміж двома світами...
Інга в Тірі вже чотири з половиною роки. Чоловік — хірург, вона — практикуючий акушер-гінеколог. Двоє дітей — дівчатка трьох і семи років. За словами Інги, в Лівані вона адаптувалася на 70%.
Перший тиждень війни провела в місті. Бомби падали за 50 метрів від будинку, який від вибухової хвилі увесь пішов тріщинами. Кожен день приймала як останній, і здавалося, що «в кращому разі ми помремо всі разом і відразу, а в гіршому — щось трапиться з одним із членів родини. Чоловік у ці дні в буквальному значенні слова жив у лікарні. На третій день війни я зателефонувала в українське посольство й запитала, чи є можливість виїхати з країни. Передзвонили через два дні, ввечері. Організовувався перший евакуаційний рейс, і потрібно було на третю годину ночі прибути до будинку посольства. Завдання нереальне, оскільки вночі їхати з увімкненими фарами під бомбуванням — рівнозначно самогубству. Тому на перший рейс ми не потрапили, хоча згодом я дізналася, що тих, хто приїхати зміг, однаково не взяли. Насамперед евакуювали туристів. Жінки з дітьми залишилися чекати наступного рейсу.
У Бейруті ми провели в готелі три ночі — ніхто не знав, коли буде наступний рейс. Потім нам зателефонували друзі, теж харків’яни, і сказали, що російське посольство абсолютно безкоштовно евакуює не лише своїх, але й усіх громадян із країн СНД. На нашому рейсі було близько 20 українок. У Москві літак зустрічали представники всіх країн СНД, не було серед них тільки українського. І коли в мене виникли проблеми, звернутися не було до кого. З аеропорту росіяни на автобусах доставили нас на залізничний вокзал.
Уже після від’їзду ми дізналися, що українське посольство почало організовувати наступні рейси. Але кожен зайвий день перебування на валізах із маленькими дітьми — це дуже важко».
Образа на Україну залишилася в багатьох українок із Тіра. Але, за словами тимчасового повіреного посольства України в Лівані Віталія Чепелюка, скарг не надходило — ані офіційних, ані усних. «А російське й польське посольства українкам справді допомагали».
«В Україні я провела три місяці, — продовжує розповідь Інга. — Більшість біженок повернулися відразу після закінчення війни — до 15 вересня. Летіли вони через Йорданію, оскільки аеропорт у Лівані ще не було відновлено. Адже в усіх залишилися тут чоловіки. Крім того, починався шкільний сезон. Та й важко нам було на батьківщині — в когось тут є родичі й житло, в когось ні. Хоча, коли ми звернулися до мера Харкова, нам допомогли влаштувати дітей у садочок, школу й надали матеріальну підтримку, за що ми дуже вдячні. Але, з огляду на чималі витрати, відсутність достатньої кількості особистих речей і роботи, всі поспішали повернутися до Лівану.
В результаті цієї війни ми набули колосального досвіду виживання. Але коли я запитувала своїх співвітчизниць тут, чи повернуться вони на батьківщину, якщо знову щось трапиться, більшість відповідала «ні». Особисто я набагато безпечніше відчуваю себе в Лівані. Найбільша загроза життю тут — це Ізраїль. У Лівані майже не крадуть, в кожному разі масштаби не порівнянні з українськими».
28 серпня на території посольства України в Лівані розпочала роботу 52-га виборча дільниця. В одній із арабських газет українською мовою вийшло оголошення про майбутні вибори. За словами українок, які проживають у Лівані, навряд чи багато людей ці оголошення побачать. І далеко не всі поїдуть до Бейрута, щоб проголосувати, особливо із сіл або гірських районів.
«Коли можна було голосувати в Тірі, наскільки я знаю, ходили всі, — каже Інга. — А в Бейрут їхати досить складно.
За Україною я більше не сумую. Три місяці перебування на батьківщині змінили мої почуття. Я змінилася сама й на все подивилася іншими очима. В Україні кожен живе сам по собі, і мало кого цікавить щось за рамками свого вузького кола. Тут нікому немає діла до нещасть іншого, і про милосердя не йдеться. Дуже важко одній з двома маленькими дітьми — з них треба не зводити очей 24 години на добу. В Лівані люди, які пережили не одну війну, більш гуманні. Це виявляється в усьому. Коли почалася війна, до мого будинку прийшли люди з території, постраждалої від бомб. Ми розділили з ними все, що в нас було. І коли моя донька запитала, навіщо віддавати цим людям наш одяг, я відповіла: «Сьогодні я допомагаю їм, а завтра, можливо, хтось допоможе мені».
Мені хотілося б періодично приїжджати до України — навідати своїх близьких і рідних, щоб діти розмовляли моєю рідною мовою. Але мені не подобається, що всі цінності сьогодні зведені переважно до матеріальних благ. Мене дратують пляшка пива й сигарета в руках підлітків, поголовне хамство та нецензурні вислови скрізь — у магазині, на вулиці, у транспорті... Я не хотіла б, щоб мої діти росли в такому оточенні».
Так висловлювалися про батьківщину багато українок із Тіра. І все ж, хоч би що вони казали, залишалася в їхніх очах якась важкопояснювана туга. І мені здалося, що навіть ті, хто має в Лівані роботу і, загалом, досить непогано живе, не стали тут своїми. Хоча, загубившись поміж двома світами, вже встигли стати чужими й в Україні. Здавалося, якби все те, що цим жінкам так подобається в Лівані, перенести в Україну, вони, не замислюючись, повернулися б сюди разом із дітьми та чоловіками. А, можливо, мені просто хотілося побачити це в їхніх очах...