Ким були етруски? Чому вони викликають до себе таку посилену цікавість? Сьогодні можна сказати точно: цей народ жив у VIII—I століттях до н.е. на території сучасної італійської провінції Тоскань. Він мав унікальні знання майже в усіх сферах людської діяльності. Та коли Рим перетворився на могутнє місто-державу, його війська підкорили Етрурію, що ніколи не становила собою єдину країну і лише в часи розквіту була союзом дванадцяти міст-держав.
Під тиском латини, якою розмовляли римляни, етруски втратили свою мову. Перейшовши на латину, вони, зрештою, стали називатися італійцями. За образним висловом єдиного дослідника етруської мови в колишньому Радянському Союзі А.Харсекіна, «італійська мова — це латина у вустах етруска».
Етруська мова щезла настільки швидко й безслідно, що вже в 40-х роках першого століття до н.е. римський імператор Клавдій, складаючи «Історію етрусків», писав про них як про зниклий народ. Сьогодні етрусків нерідко називають загадковими, таємничими. Чому? Швидше за все, тому, що їхня забута мова досі, через два століття її наукового вивчення, не зрозуміла. Сучасні лінгвісти не можуть визначити, до якої мовної сім’ї вона належала.
Етруські написи легко читаються, оскільки писані одним із середземноморських алфавітів. Але зміст написаного здебільшого залишається незрозумілим. Щоправда, після копіткої і тривалої праці кращих дослідників Європи й Америки сьогодні відомі значення понад 150 слів етруського лексикону. Але цей успіх став можливим завдяки не етимологічному методу — шляхом порівняння з іншими, відомими мовами, — а комбінаторному, який допомагає зрозуміти значення етруських слів через вивчення численних епітафій. Їх, як і скрізь у світі, писано за єдиною схемою: ім’я померлого, імена його батьків, вік покійного, рід його занять, посада тощо. Щоб зрозуміти довші і складніші написи, етруську лексику порівнювали з багатьма мовами Європи, Азії, Африки і навіть Америки. Однак виявили подібність лише з кількома словами латини, грецької та інших мов, що можна пояснити тісним спілкуванням етрусків із носіями цих мов.
Чому ж інтенсивні дослідження лінгвістів XIX і ХХ століть ані на крок не наблизили розуміння мови етрусків, її походження? Така невдача пов’язана передусім із тим, що всі дослідники-лінгвісти, які вивчали етруську, були індоєвропеїстами і жодної хвилини не сумнівалися, що етруська була індоєвропейською мовою. Однак неможливість продемонструвати на практиці її індоєвропейське походження не завадила лідеру італійської етрускології, незаперечному авторитету в цій галузі знань професору Массімо Паллоттіно зробити висновок: етруська мова цілком і повністю є продуктом італійського лінгвістичного розвитку. Далі — більше. З’явилися і геть безглузді твердження, що, мовляв, етруська — насправді ізольована мова. Такі заяви, неграмотні з погляду законів лінгвістики, дуже шкодили вченим, які працюють над вирішенням головних питань: ким були етруски і з якої країни вони прибули?
Етруська мова виникла і сформувалася задовго до того, як її носії з’явилися в Європі (на думку багатьох дослідників, вони прийшли зі Сходу). Не виключено, що йдеться навіть про ранньоземлеробські культури північного сходу Балкан, куди входила і культура Трипілля-Кукутені. До речі, на думку авторитетних учених, індоєвропейці почали заселяти Центральну та Західну Європу на світанку II тисячоліття до н.е.
Взагалі, складається враження, що відсутність прогресу в пізнанні етруської мови викликана небажанням «власників» етрускології (Володимир Георгієв назвав її «італійською національною дисципліною») допускати до вивчення питання когось «із боку». Схоже вже відбувалося на початку ХХ століття. Академіка Н.Марра, автора «яфетичної теорії», відповідно до якої Кавказ у певний період історії був центром древньої цивілізації, італійські колеги просто... не пустили в Італію, де вчений хотів ознайомитися з археологічним матеріалом Етрурії. Втім, бажання «не допускати» будь-яких народів чи навіть цивілізацій (тобто археологічних культур) до «формування» етрусків цілком зрозуміле: важко собі уявити наслідки такого «перекроювання» історії Старого Світу.
Прорив у вивченні етруської мови намітився не десь у Європі, а в колишньому СРСР і, що найцікавіше, завдяки дослідникам, котрі безпосередньо етруською мовою не займалися. 1980 року фахівець із давньосхідних мов І.Дьяконов заявив: граматика етруської схожа на граматику хурритської мови. (Хуррити — народ, споріднений з урартами. У XVI столітті до н.е. хуррити створили державу Мітанки у верхів’ях ріки Тигр та її приток. За походженням вважаються вихідцями з Південного Кавказу, за мовою — споріднені з сучасними північно-східнокавказькими, тобто нахсько-дагестанськими народами.)
Услід за Дьяконовим В.Іванов — апологет індоєвропеїзму, один із авторів фундаментальної праці про індоєвропейців — 1988 року опублікував статтю, в якій висловив думку, що етруська мова була одним із хурритських діалектів. Однак до підтвердження цих ідей, тобто до практичної інтерпретації етруських текстів, руки ні в кого не дійшли.
Спробу інтерпретувати етруські тексти з допомогою хуррито-урартських мов зробив автор цих рядків. Досліджувати зв’язок етруської мови з мовами Кавказу я почав 25 років тому. Перший короткий етруський напис, що складається з п’ятнадцяти слів, інтерпретував 1993 року. 1998-го додав ще кілька слів із того самого напису, зробленого на черепиці з Капуї.
На жаль, мої роботи мало кого зацікавили. Головна проблема — довести правильність своїх розшифрувань, адже підтвердити її може лише знавець хуррито-урартських мов не гірше від автора інтерпретацій. А таких фахівців у світі можна перелічити на пальцях.
До речі, хуррити становлять певний інтерес для нас, українців. За припущенням видатного українського археолога, автора книги «Енеоліт України» В.Даниленка, на найдавніших кам’яних надгробних кришках, знайдених у південних степових областях України, зображено верховного бога хурритів Тешуба. Отже, хуррити й інші кавказькі племена чи їхні окремі групи на своєму шляху з Кавказу в Центральну Європу зупинялися і довго, не одну сотню років, жили в Україні. Вагомим підтвердженням вищевикладеного може слугувати такий факт: 84% бронзових виробів, які належать до бронзової епохи і знайдені в Україні, виготовлено з кавказької сировини, яка відрізняється від звичайної бронзи тим, що олово у сплаві замінено миш’яком.