За внутрішніми перипетіями майже ніхто в Україні не помітив ані сотої, ані 105-ї річниці, що минула від початку англо-бурської війни. Такої далекої від нас географічно та хронологічно, а, проте, такої, яка свого часу тримала у напрузі міжнародну політику і займала уми ледве не усього «прогресивного» людства. Про світові війни ніхто ще й не здогадувався і майже трирічна колотнеча на зламі XIX та XX століть у Південній Африці уявлялася тоді як найбільший світовий катаклізм.
Нам ці події цікаві насамперед з історичної точки зору, бо викликають певні аналогії і дають змогу згадати «незлим тихим словом» своїх братів-українців, що відзначилися у тій війні. Є ще й військовий бік справи: уперше на полі бою були використані бездимний порох, геліограф, польовий телеграф, сигнальні прапорці, повітряні кулі, кулемети, шрапнель, магазинні гвинтівки, вибухівка «луддит», розривні кулі «дум-дум», навіть кінокамера. Уперше застосували важку артилерію у польовому стані, з’явилися засоби маскування, зокрема спецодяг «хакі», масово рилися шанці, траншеї, натягувався колючий дріт і, на превеликий жаль, уперше людство використало концентраційні табори, що вигубили 20 тис. ні в чому не повинних бурських жінок і дітей. Змінилася й тактика сухопутних військ: місце лобових атак зімкнутими колонами зайняли маневрені дії у розсипаному строю. Та, мабуть, найголовніше, що винесли з тієї війни, — це вплив людського фактора на увесь перебіг бойових дій.
...Усе почалося у середині XVII століття, коли могутні тоді ще Нідерланди захопили південь Африки, заснувавши Капську колонію. На ці землі масово кинулися добропорядні голландські фермери, які потерпали від безземелля на своїй батьківщині, їх згодом і стали називати бурами (від голландського «селянин»). Через півтора століття Англія прибрала колонію до своїх рук та невдовзі мусила повернути Нідерландам. Однак Віденський конгрес 1815 p., що завершив цілу епоху наполеонівських війн, остаточно закріпив ці землі за Британією. Невдоволені бури рушили на північ, безжально витісняючи та винищуючи місцеві племена бушменів і банту. Тут, у межиріччі Ваалі й Оранжевої, вони заснували дві свої держави — Південно-Африканську Республіку (ПАР), яку частіше називають Трансвааль (тобто та, що за річкою Вааль) і Оранжеву Вільну Державу, більш відому як Оранжева Республіка (до речі, назва річки не має жодного відношення до кольору, а найменована учасниками голландської експедиції на честь своїх правителів з династії Оранських; місцева ж назва — Синкд).
Але у другій половині ХIХ ст. тут були виявлені значні поклади золота та алмазів і у світі заговорили про «друге відкриття Південної Африки». У статечних англійських джентльменів розгорівся апетит і уряд Британії оголошує про... анексію обох бурських держав. Та ба! Дві малесенькі республіки, майже відірвані у глибинах Африки від зовнішнього світу, і не думали поступатися незалежністю. Навіть більше! Закупивши за кордоном новітню зброю, чудово знаючи місцевість, володіючи неабиякими навичками бойових дій завдяки постійним сутичкам з тубільцями, бури першими завдають упереджувального удару у жовтні 1899 p., досягши значних успіхів. У далекій Британії заговорили про «чорну смугу невдач» та «сором нації».
«Прогресивне людство», як завжди, на боці слабшого — величезна імперія воює з нещасними бурами, які уперто відстоюють свою незалежність. У світі розгортається кампанія збирання усілякої допомоги бурам, формуються загони добровольців, преса захлинається, розповідаючи про героїзм крихітного народу; наростає і так задавнена ненависть до Великої Британії.
На допомогу бурам прибуває 13 загонів іноземних добровольців, щоправда, із загальною кількістю вояків ледь більшою двох тисяч. Тут німці, голландці, французи, скандинави, ірландці, італійці, американці і вихідці з Російської імперії. Одним із загонів командує полковник Максимов, іншим — поручик Ганецький. На початку 1900 р. усі загони об’єдналися під орудою саме Максимова та через якісь непорозуміння він відмовився від командування і легіон невдовзі знову розпався. Загалом до війни у бурських республіках мешкало біля 7 тисяч громадян Росії, переважно дрібні підприємці, торговці й ремісники. За деякими підрахунками понад 250 підданих Миколи II воювали на боці бурів. Окрім названих прибули сестра милосердя С.Із’єтдінова, майбутній головний архітектор Москви В.Семенов, грузинський князь Н.Багратіоні. Разом із братом тут кілька місяців воював проти англійців майбутній голова Державної Думи Росії і військовий міністр Тимчасового уряду О.Гучков. Тут він був поранений, внаслідок чого став накульгувати; навіть потрапив у полон.
Звичайно, усі волонтери тоді писалися росіянами, та достеменно відомі й імена кількох українців — учасників війни. Це, зокрема, корнет Сумського драгунського полку Біскупський, дядько письменника К.Паустовського лейтенант Височанський, головний лікар російсько-голландського польового шпиталя Кухаренко, командир загону Ессен, штабс-капітан Шульженко, військовий аташе Росії В.Ромейко-Гурко, селянин з Вінниччини І.Заболотний, майбутній український літератор Ю.Покос (Будяк). Останній, до речі, у 30-ті роки розповідав, ніби урятував життя у полоні самому У.Черчиллю, а той згодом допоміг порятуватися і йому. І хоча сумніви тут доволі значні, на війні усе могло бути. В усякому разі присутність Черчилля як кореспондента лондонської «Морнінг пост» у лавах англійських військ та його полон — факт незаперечний. Як незаперечне перебування там його матері (яка опікувалася пораненими) і брата, пораненого у першому ж бою, а також кузена герцога Мальборо. Відзначився у понад 200-добовій обороні міста Мафекінга її керівник — полковник Р.Баден-Пауел — майбутній засновник скаутського руху. У санітарному загоні британців брав участь у війні і майбутній ідеолог «непротивлення злу» індус Мохандас Ганді. І хоча війна вже тоді була йому ненависна, та дуже вже хотілося продемонструвати королеві Вікторії свою лояльність. За хоробрість Ганді навіть отримав золоту медаль. Ще один любитель ненасильництва Лев Толстой похвалявся: «Пристрасно бажаю щоразу прочитати, що бури побили англійців. Радію, коли читаю про поразки англійців, — навіть якось на душі веселіше стає». Це ж твердив і Паустовський: «Ми жаліли флегматичних бурів, що билися за незалежність і ненавиділи англійців».
А ось їх колега по перу Марк Твен мислив інакше: «Ми не маємо права засуджувати зараз Англію і зобов’язані сподіватися, що вона переможе у цій війні, бо її поразка і падіння означали б непоправне зло для людства. Звичайно, що я за Англію».
Олександр Купрін написав оповідання «Убивці» про звірства англійських вояків, а одночасно Артур Конан-Дойль видав книгу «Війна у Південній Африці» — свого роду панегірик британській політиці. Командувач атлантичною ескадрою США адмірал Говісон стверджував, ніби бури — украй відсталий народ, вороже ставиться до цивілізації і має безпринципний уряд. Зі свого боку лідер англійських лібералів Д.Ллойд-Джордж гостро критикував у парламенті свій уряд за війну. А у конгресі США опозиція в особі демократів дорікала правлячим республіканцям за байдужість до бурів. І дійсно, жоден уряд офіційно, попри прохання, нічим не допоміг африканським країнам. Причинами тут були і суперечності «сильних світу цього», і вдала дипломатія англійців, і небажання ув’язнути у війні за чиїсь інтереси…
Поступово британські війська, наростивши армію у 250 тисяч вояків, під орудою генерала Кітченера перейшли у наступ, захопивши столиці обох бурських республік. Звичайно, сили були нерівні. Армія бурів ніколи не перевищувала 40 тисяч чоловік, формувалася за міліційним принципом, на початку війни мала повністю (навіть найвище) виборне командування. Далася взнаки урешті технічна перевага регулярної європейської армії, можливості її збільшення і безперебійного постачання. Не справдилися надії на повстання неанглійців у південноафриканських колоніях, байдужими лишилися місцеві племена. Не було єдності й серед керівників: так, віце-президент ПАР Жубер стояв в опозиції до президента Крюгера і був прихильником співробітництва з Англією. Навіть об’єднати обидві держави проти спільного ворога не вдалося. Попри героїзм бурів, якими командували здібні і популярні генерали Сметс, Кроньє, Жубер, Герцог, де Вет, Л.Бота, до літа 1900 р. вони зазнали поразки. Цьому сприяла й жорстока поведінка загарбників: створення концентраційних таборів, куди кидали сім’ї воюючих бурів, спалення їхніх ферм і винищення худоби та посівів. Президент Трансваалю Крюгер відбув до Європи, марно шукаючи допомогу і підтримку; бури перейшли до партизанських дій. І хоча війна продовжувалася аж до 31 травня 1902 p., її підсумок уже був визначений. Але й Британія, зазнавши великих втрат і принижена морально, жадала кінця війни. Тому й умови миру були доволі прийнятними для переможених: в обмін на визнання анексії вони отримали 3 млн. фунтів стерлінгів для відбудови ферм та право користуватися своєю мовою африкаанс у школах і суді. Через кілька років обидві колонії отримали автономію і увійшли до складу Південно-Африканського Союзу (ПАС).
Цікаво простежити долі дійових осіб цього побоїща. Крюгер, якого чотири рази обирали президентом, зломлений невдачею, за два роки помер у Швейцарії. Ллойд-Джордж керував урядом Великої Британії у роки Першої світової, а Черчилль — у роки Другої світової війни. Гучков після злету в останні роки «єдиної і неділимої», тихо й непомітно скінчив свої дні у Парижі 1936 року. Лорд Кітченер, що як і Гучков, у Першу світову став військовим міністром (тепер вони воювали вже по один бік фронту), потонув разом із крейсером «Гемпшир» 1916 р. у водах Атлантики. Ганді став «Махатмою» — Великою душею індусів і загинув від рук терориста 1948 року. В.Й.Ромейко-Гурко прийняв участь і у російсько-японській, і у Першій світовій, дослужився до генерала від кавалерії і в.о. начальника штабу Верховного головнокомандувача; відмовився присягати Тимчасовому уряду, за що був висланий з Росії, виявивши себе запеклим монархістом. І.Заболотний вивчився на адвоката, захопився конструюванням підводних човнів, був обраний депутатом Першої Державної Думи. До речі, він — рідний брат президента АН УРСР 1928—29 pp., відомого ученого-медика Данила Заболотного, чиє ім’я зараз носить Інститут мікробіології та вірусології АН України. Ю.Покос (Будяк) учився в Оксфорді (говорив, ніби за протекцією Черчилля), учителював, писав літературні опуси, потрапив у молох сталінських репресій і помер у роки окупації Києва.
Розвела доля і колишніх бойових побратимів — бурських генералів. Кроньє одним з перших здався у полон, був засланий аж на Бермудські острови. Жубер тяжко захворів, здав командування армією і ще 1900 р. помер. Де Вет, найнепримиренніший ворог Англійської корони, на початку Першої світової у 1914 р. за підтримки кайзерівської Німеччини здійснив спробу підняти повстання проти колонізаторів, але був розбитий. І придушив заколот не хто інший як генерал Луїс Бота, який тоді вже був прем’єр-міністром ПАС. У 1919 р. Бота помер, де Вет пережив його на три роки. Герцог напередодні Другої світової війни опинився на посаді прем’єр-міністра ПАС, виступав за більшу його самостійність, зробив ставку на Гітлера, відмовившись оголосити війну Німеччині, за що й поплатився посадою. А змінив його генерал Сметс. Такі вони, долі людські...
Вивчаючи перебіг англо-бурської війни, увесь час ловив себе на думці про численні аналогії з українськими визвольними змаганнями 1917—1921 pp. Та ж жага незалежності, та ж беззастережна жертовність. Але й те саме невміння об’єднатися у скрутний момент (згадаймо долю Злуки УНР і ЗУНР ), інтриги серед лідерів (хрестоматійне протистояння Петлюри і Винниченка), та ж байдужість країн світу, заклопотаних своїми проблемами. Несприйняття визвольної боротьби значною частиною населення та інородцями. Знову ж — значна матеріальна перевага агресора, страшенні жорстокості (навіть концтабори повторилися!). І наслідки поразок схожі: злочинний апартеїд на півдні Африки і нелюдський комунізм в Україні, автономія для бурів і формальна державність українців у складі СРСР. Різниця лише у кількості жертв режимів та у часі їх скинення. Отут південноафриканці значно нас випередили, проголосивши незалежність на 30 років раніше.
Така оце вийшла історія з аналогією. І один висновок: ніяка боротьба, ніякі жертви в ім’я справедливості, незалежності, не бувають даремними.