UA / RU
Підтримати ZN.ua

ЗАБУДЬТЕ СЛОВО — «ОСТАРБАЙТЕР»

Друга книжка документальної розповіді «Коричневе «намисто», яка нещодавно побачило світ у київсь...

Автор: Галина Стрижова

Група депутатів Верховної Ради СРСР (у тому числі письменник А.Ліханов і академік Ю.Рижов, доктор права А.Собчак, лікар-педіатр М.Рахманова) звернулася з листом-запитом з приводу долі постанови про пільги у вищі інстанції країни, проте довгоочікувана постанова Ради Міністрів від 6 жовтня 1989 р. викликала суперечливі відчуття своєю половинчастістю, тим, що скидалася на чиновницьку відписку. Правовий статус не визначено, пільги — частково, далеко не всі категорії в’язнів перелічено. Аби легше було зрозуміти, про кого не згадали, доречно навести уривок зі спогадів про перебування в Сокольницькому притулку, що був у лісопарковій зоні Харкова в період окупації. Дитбудинок інвалідів на Холодній горі не евакуювали, а виштовхали з міста у Сокольники. Потрапивши туди, А.Рева пише: «Ситі, здорові морди — німецькі солдати знущалися з голодних беззахисних дітей: гасали за ними на мотоциклах, обливали їх у лютий мороз холодною водою, вручали їм пакунки з екскрементами, пускали поверх голів автоматні черги... У притулку не було ні їдальні, ні лазні, ні постільної білизни. Але це якось мало нас обходило й турбувало. Усі думки дітей крутилися навколо одного — як би чогось попоїсти, як би вгамувати голод, який пронизував з голови до п’ят». Подібних свідчень не злічити, і це не найстрашніше з них. Оскільки діти зазнали мук у рідному місті й місце катувань називалося «притулком», постанова їх проігнорувала.

Одне слово, знадобилося ще близько року, щоб зламати чиновницький опір і домогтися виходу у серпні 1990 року нової постанови, яка урівнює в правах усіх колишніх неповнолітніх в’язнів фашизму.

Докладно зупиняюся на «радянському» періоді нашої роботи передусім тому, що наше минуле — спільне й неподільне. Трагедія дітей на знімку воєнного кореспондента Галини Санько «В’язні фашизму», зробленому 1944 року в щойно звільненому Петрозаводську, і трагедія дітей Освенціма, Саласпілса, Озаричів, Бабиного Яру — одна на всіх.

— У книжці описано непросту долю цієї фотографії?

— Так, сьогодні знімок обійшов сторінки видань світу, став класикою радянської фотопубліцистики. А це ж була «заарештована фотографія». Відразу після першої її публікації Галину Санько звинуватили у «спробі перекрутити історичну правду про війну». На редакційній літучці промовці запитували: «А чому сфотографовані радянські діти — маленькі, худенькі, нещасливі, обірвані — видаються такими приреченими? Де незламна віра в перемогу, у завтрашній день, у силу, могутність Червоної Армії? Де спопеляюча ненависть до окупантів, у боротьбі з якими, за закликом товариша Сталіна, поруч із дорослими беруть участь тисячі піонерів і школярів?» Історія заборони приголомшливого знімка Галини Санько була своєрідним прологом до сумно відомих ідеологічних погромів, які невдовзі потому влаштував у сфері літератури й мистецтва О.Жданов («другий Луначарський», як називали цього більшовицького вождя його екзальтовані прибічники).

«Звільнили» фотографію 9 травня 1966 року, під час хрущовської відлиги. Вилучення знімка «В’язні фашизму» було синонімом вилучення з життя проблем в’язнів.

— Володимире Васильовичу, у «Коричневому «намисті» добрий десяток сторінок займає лише перелік фашистських таборів і в’язниць на території України.

— Їх було близько 900. Якщо довоєнну чисельність населення України — 30,9 мільйона чоловік — поділити на кількість місць примусового утримання, створених нацистами в період окупації, то вийде, що на кожні 34,4 тисячі наших співвітчизників припадала одна гітлерівська фабрика, а то й комбінат смерті. Такої насиченості таборами й гетто не було, мабуть, ніде у Європі. Адже Україна завжди посідала особливе місце у планах найрізноманітніших загарбників. А в ХХ столітті за володіння нею у смертельному двобої зчепилися два диктатори — коричневий і червоний. У книжці наводиться думка учасника нашого руху професора Національного університету ім. Шевченка Олега Павловича Рябушка. Оскільки, вважає він, обох диктаторів Україна приваблювала велетенськими економічними можливостями, наявністю потужних людських ресурсів, багатющими чорноземами, вигідним географічним розташуванням, сприятливими кліматичними умовами, сутичка була неминучою. Гітлер ще в сорок першому році пожадливо відзначав, що в Європі не існує країни з таким рівнем самодостатності, як Україна. Повторював: той, хто володіє Україною, фактично є хазяїном Європи.

У нас мало що відомо про «український» план нападу Німеччини на СРСР, розроблений під керівництвом генерала Еріха Маркса. Тим часом він дуже цікавий. Зосереджена в Румунії потужна танкова група мала спочатку завдати удару через всю Україну по Донбасу, а потім, різко повернувши на Москву та Горький, продовжувати громити противника за визначеною схемою. Розміщені на території від Балтики до верхів’їв Дніпра радянські війська відрізалися від своїх тилів і вступали в бій із частинами та з’єднаннями вермахту у вкрай невигідному для себе становищі «переверненого фронту». У Києві проголошувалася «самостійна» — під протекторатом Німеччини — Українська держава. Проте Гітлер, давній і палкий шанувальник Наполеона, вирішив, що він зобов’язаний реалізувати не найвигідніший, а найпровіденційніший план. У цьому разі — план французького імператора. Тож і висловився за «Барбароссу».

Можна припустити, що якби фюрер вибрав варіант «Дебют», Україна перетворилася б на головний театр бойових дій, але й реалізація варіанта «Барбаросса» коштувала нам майже десяти мільйонів життів земляків-співвітчизників. П’ята частина всіх загиблих у Другій світовій війні припадає на Україну.

Позаяк лише грубою силою та кривавим терором окупанти могли одержати від України те, що було потрібно рейху, вони запозичили у Сталіна й успішно засвоїли всі його основні прийоми та методи «управління», багаторазово перевірені на практиці й безумовно надійні. Це розгалужена мережа місць примусового утримання, заохочення доносительства, депортація населення, організація голодомору, збереження державної промисловості, колгоспів і радгоспів, формування адміністративних структур відповідно до цілей гітлерівського режиму.

Викриття правди про минуле, розголошення фактів тісної взаємодії двох тоталітарних режимів у знекровленні України в нас боялися. Інакше чому ні Москва, ні Київ так і не зажадали видачі й засудження ката українського народу рейхскомісара України Еріха Коха, який благополучно «почив у бозі» 1986 року.

Увесь період окупації не припинялися грабежі. Марганець, руда, вугілля, шкіра, целюлоза, будматеріали, зернові, бобові, олія, картопля, цукор, лікарські трави. І люди. Загалом за період окупації на роботу до рейху з України вивезли 2,4 млн. чоловік. Сотні таборів постачали робочу силу для роботи в таких галузях економіки, як нафтовидобуток, гірнича справа, енергетика, виробництво будівельних матеріалів, заготівля лісу, де повновладними господарями були фірми «Берг-Хюттс Ост», «Карпатен-оль», «Континент-оль», «Ост-оль», «Енергібау-Ост», «Енергіферзорунг Україне», «Сіменс», східна філія концерну «Герман Герінг» та інші.

— Чи можна вважати, що з початком німецьких виплат з’явився нарешті реальний шанс відновити справедливість щодо так званих остарбайтерів?

— Передусім про сам термін «остарбайтер». Слово, активно використовуване нині ЗМІ, не відбиває суті явища. Воно викликає в нашому русі неприйняття й активний протест. Адже губиться визначальний елемент — брутального насильства. Стосовно жертв це образлива, хай і незловмисна несправедливість. У німецькій мові є точніше слово «цвангсарбайтер» — «примусовий робітник».

Щодо нинішніх проблем, переконаний: усі наші зусилля й турботи про день завтрашній дадуть гідні плоди лише за умови загального примирення, примирення в багатьох вимірах. Ідеться про відносини між народами, що воювали, міжособистісні стосунки всередині нашого суспільства, про мир у душі людини. У Німеччині це зрозуміли раніше, ніж ми, і процвітали, долаючи комплекси, знаходячи силу духу для покаяння. Судіть самі. Син старого члена НСДАП, учасника гітлерівського путчу 1923 року, євангельський пастор Штефан Мюллер збирає й відправляє в українську Хатинь — село Ядловку (Перемога) — транспорт із продовольством, медичним устаткуванням, медикаментами, одягом, взуттям, займається ремонтом церкви, місцевої лікарні та будинку для престарілих. А хто в нас знає про трагедію Ядловки (Перемоги) та про справи пастора Мюллера?

Або, скажімо, Еберхард Радцкувайт (його батько загинув на Східному фронті) сьогодні готує до показу в Білорусії, Росії й Україні виставку, яка розповідає про жертви примусової праці в гітлерівському рейху. Виставка ця, організована ним, уже давно працює в Берліні.

— І той самий Еберхард Радцкувайт із сумом зазначає у своєму листі до вас (він опублікований у «Намисті») про неоднозначне ставлення в нашому суспільстві до грошових виплат жертвам фашистського рабства.

— На жаль, це так. І хоча переважно ці виплати сприймаються схвально й передусім як моральна акція, нерідко доводиться зіштовхуватися з нерозумінням та заздрістю. Спрацьовують стереотипи свідомості щодо наших співвітчизників, котрі побували в полоні й на окупованій території. Зубожіння мас лише посилює такі настрої. Є люди, котрі навіть шкодують, що свого часу не стали рабами. Тому розмова про примирення аж ніяк не марна й не обмежується рамками однієї проблеми. Це розмова про здоров’я всього нашого суспільства.

— У січні нинішнього року організації жертв нацистських переслідувань —громадян країн СНД і Балтії — звернулися до німецької громадськості з досить різким відкритим листом щодо діяльності фонду «Пам’ять, відповідальність і майбутнє». Чи відреагувала німецька сторона?

— Днями керівники організацій побували у фонді «Пам’ять, відповідальність і майбутнє», де зустрілися з представниками широкої німецької громадськості. Обговорювалися питання, порушені у нашому відкритому листі щодо виплат.

Було висвітлено позиції організацій жертв, висловлено пропозиції, пов’язані з коректністю, моральною чистотою проведення цих виплат. Ніщо не повинно принижувати їхніх адресатів. Крім того, порушувалося питання про внесення змін і доповнень до ухваленого бундестагом закону про заснування фонду «Пам’ять, відповідальність і майбутнє», про додаткове фінансування, про ширші зв’язки німецької громадськості з організаціями жертв країн СНД і Балтії.

— Яка доля третьої книги «Коричневого «намиста», чи готова вона?

— Третя книга повністю готова. У ній зібрано всі найважливіші матеріали і документи нашого міжнародного руху протягом 40 років пошуків і єднання жертв фашистської неволі. До речі, у жовтні поточного року ми відзначатимемо цю дату. Її, як видно з отримуваних мною листів, із нетерпінням чекають у всіх країнах СНД і Балтії. Ми були б вдячні спонсорам за допомогу у виданні книги.