Дивовижні властивості часу, що проминув. Роки, сховавшись за рогом, ще підвладні пам’яті, проте починають належати поколінням і мільйонам, а особисті боріння окремо взятої людини то видаються надто приватними, то зовсім розчиняються в загальному потоці. Велике й справді бачиш з відстані, але «живе життя» краще брати, поки воно тільки «затужавіло», і тоді оптика слова дозволяє роздивитися, як особистість чеканила себе з матеріалу навколишнього світу, в результаті закарбувавшись у часі.
Чи потрібно у зв’язку з цим когось переконувати, що 70-річчя людини — «саме те», що потрібно для її стороннього розуміння й неупередженої інтерпретації? Особливо, якщо сама її доля дає підстави для значимих узагальнень. У героя цих нотаток таких передумов — задосить. Адже ми говоритимемо про першого президента холдингової компанії «Київміськбуд», заслуженого будівельника України, Героя України Володимира Поляченка.
Народжений будувати
Яка мета в дитинства? Багато хто, запитай їх про це, висловлять готовність розсудливо обгрунтувати його призначення. Мені важко відповісти. Надто очевидний розрив між його видимим боком і колосальною складністю прихованих процесів, які припадають на цю пору людського пробудження. Трохи впевненіше можна казати про те, що воно — наш невідчужуваний скарб, на уламках якого і спочиває наше незаперечне право бути іншим.
У трирічного Вови Поляченка спочатку була війна. Точніше — евакуація. Довга дорога до Удмуртії разом із мамою Броніславою та старшим братом: два зовсім різні шляхи — туди і, через роки, назад. Найповільніший потяг — на щастя, без обстрілів, похмурі обличчя дорослих, і вся країна, знявшись зі своїх місць, водночас їде у протилежних напрямках. Одні — углиб неосяжної держави, покинувши свою домівку, інші — назустріч фронту, в рішучості захистити свої оселі. В дитячій пам’яті, серед інших незгладимих вражень, — відчуття постійної скупченості чужих людей.
Далі — повернення до зруйнованого Києва, який потрібно було відбудовувати, місто в руїнах, де хлопчаки продовжували грати у війну, ліниві людські мурашники з полонених німців — де вони тільки жили? — і велика двокімнатна квартира на вулиці Саксаганського, переповнена родичами понад будь-яку міру. І знову це неминуще відчуття тісноти, перенаселеності, коли не маєш свого кутка. «Сім’я в нас завжди була багатодітною, — розповідав мені при нагоді Володимир Аврумович, — причому великою настільки, що я не можу навіть ручатися за точність: мене запевняли, що батько був у ній 35-м. Це може здатися немислимим і навіть невірогідним, але, скажімо, мій дід-пічник, якого я ніколи не бачив, одружувався тричі і брав за дружину когось із родичів саме тому, що ніхто б не пішов за вдівця з оравою дітей. У нас постійно ночували десятки племінників батька, і коли в році 70-му я отримав квартиру на Донецькій — на другому поверсі й без балкона, — був найщасливішим із людей». Одне слово, здається, сама доля вела хлопця до будівельного поприща.
1955 рік. Володимиру Поляченку — 17 років. У столиці України створюється Головкиївміськбуд. У країні — відлига, піднесення й наснага. Разом із культом особи засуджений і сталінський архітектурний стиль — «неблагонадійні» арки, портики та інші «надмірності» на кшталт «завищених площ допоміжних приміщень». Альтернатива — стахановські темпи зведення малогабаритних панельних «хрущовок». Цей час, подібно до конвеєра Форда, поклав початок радянським масовим забудовам. Важливість людини з кельмою стає незаперечною. Київський інженерно-будівельний інститут юнак закінчує 1961 «гагаринському» року.
Родом із мрії
В якому розумінні майбутній президент холдингової компанії «Київміськбуд» Володимир Поляченко може вважатися «шістдесятником»? Переконаний — у найбільш прямому. Хоч би що казали, але ХХ з’їзд партії з великою країною вчинив жорстоко: сказавши, як жити не можна, він не сказав, як треба. 30 липня 1961 року опору й мету повернули: в газетах з’явився текст проекту Програми КПРС, тієї самої, що оголосила про нову утопію — завдання побудови комунізму в СРСР. Програма торкнулася найзаповітніших струн душі, три її завдання були надзвичайні: побудова матеріально-технічної бази, створення нових виробничих відносин, виховання нової людини. Перша обіцяла добробут без користолюбства, друга закликала до співучасті, 12 «старозавітних заповідей» Морального кодексу стали моральним імперативом ідеї спільної праці на основі небаченої досі щирості. Щирість стала ключовим словом епохи.
Не впевнений, що Володимир Поляченко читав ту програму, але її дух — творче перетворення світу — виявився йому на диво близьким. А ще був такий нюанс у поетичному образі комунізму: «Надумав одружитися — мати не спитає зажурено: «А де ж будете жити?»». Квартир, вважалося, буде навалом. Та в 1961-му їх ще потрібно було побудувати. І юний технолог натхненно поринув у роботу. Навіть через 40 років Поляченко згадуватиме своє захоплення від «панелевозів», які з’явилися в ті роки в Києві.
Далі — конспективно, аж до тієї точки, з якої почався Поляченко, котрий уже ввійшов до хрестоматій зі становлення української будівельної індустрії на зорі пострадянської епохи. Майстер, технолог, головний інженер, директор заводу, керуючий трестом, заступник начальника Головкиївміськбуду, нарешті, президент компанії. Кар’єрне зростання талановитого, активного організатора виробництва. Нехай навіть із особливим шармом поляченківського лідерського стилю — артистичного й людяного. Проте настала мить, коли час зламався, мов ніж. І треба було все починати спочатку. А головне — ніхто навіть не уявляв, як це зробити.
…До кінця 1994-го справи в Україні пішли зовсім непутяще — трасти, ваучери, облігації державних зобов’язань... Підклас довірливих множився надзвичайно. Інфляція, немов сарана, з’їдала всі заощадження, і народ поспішав вкласти те, що залишилося, під відсотки. Протверезіння було важким, почасти істеричним, але головне — спізнілим і малорезультативним. Люди озлобилися, затаїлися й перейшли на бартер. В очах співгромадян оселилася туга.
На піку таких настроїв «Київміськбуд» (КМБ) накопичив і купу своїх проблем. Падіння обсягів будівництва було критичним, заводи та комбінати дихали на ладан, ціни на матеріали росли, мов на дріжджах. Потужні крани на спустілих майданчиках застигли в сумній безнадії — здавалося, що назавжди. Будівельні «полки» втратили мотивацію та сенс свого існування. Отож думка про ставку на індивідуального інвестора аналітикам КМБ, як і другій «півкулі» холдингового «мозку» — спеціалістам банку «Аркада», — прийшла не відразу. Однак таки прийшла.
Дорога до будинку на Гмирі, 5
«Сміття», з якого «виникло» доленосне рішення, було різнорідне. З одного боку, житло вже стало товаром. Держава почала соромливо уникати «особистої» відповідальності перед своїм громадянином за брак даху над його головою. Хоча у відомих положеннях невдовзі ухваленої Конституції вона й наполягала на необхідності «створювати умови», які дозволяють йому купувати житло ринковим шляхом. З другого боку — не було механізму, який би з’єднав покупця й забудовника. Почався активний пошук схеми, найбільш придатної для нашого «ґрунту» — законодавчого, економічного, ментального. Її знайшла команда КМБ. Це як із Архімедом і Ньютоном: і до них люди приймали ванни й діставали плодами по голові, але закони сформулювали все ж вони. «Київміськбуд» виявився найбільш «вагітним» проблемою, і народилося рішення, яке безвідмовно працює донині.
Генератором прориву став, звісно ж, Поляченко. Він відчайдушно шукав виходу, ледь не примушуючи своїх соратників до рішучості. А наважившись, вищий менеджмент підприємства вчинив революцію — і не варто тут побоюватися перебільшень. Ступінь ризику був величезним! Майданчики під забудову компанія отримувала під найжорсткіші умови у вкрай несприятливих обставинах. Ще лютувала інфляція, а «Київміськбуд» уже випускав перші облігації під гарантії власного майна. І зробив ставку не на юридичних осіб, а почав укладати договори з киянами. А це означало: підписали хоча б один контракт — треба споруджувати весь будинок, адже ви людині вже пообіцяли.
Поляченківцям відкрито співчували. Колеги в успіх їхньої ідеї не вірили. Однак в основі дій ідеалістів із «Київміськбуду» лежав неочевидний, проте точний розрахунок. І люди, завмираючи від передчуттів, понесли їм свої кревні гроші. Мабуть, уся річ була в тому, що Поляченко виявився більш проникливим у передбаченні характеру змін, які насувалися, і поклався на свою інтуїцію та розрахунки аналітиків холдингу. А успіх підприємства визначив той факт, що КМБ замість панівної схеми сьогохвилинного «хапка» запропонував людям філософію інвестора. І в результаті їх зрозуміли. Для цього, щоправда, знадобилися дуже напружена праця й невеличке виробниче диво — здавання першого панельного будинку в Осокорках на півроку раніше строку. Переоцінити роль взаємин довіри, які заклав цей будинок, для вітчизняного будівельного ринку неможливо. Уся галузь водночас опинилася в новій цивілізації. І то був цілком ексклюзивний продукт — симбіоз доброї «радянськості» та капіталізму. Решта стало похідним. Окрім самого дітища Володимира Поляченка — народного холдингу «Київміськбуд». Унікальне утворення! Адже всі пострадянські «окаянні» роки Поляченко та вищий менеджмент КМБ знаходив засоби зберігати й нести крізь лихий час зобов’язання відповідального забудовника й «зодчого для мас», незмінно залишаючись першопрохідником у розмітці реальних меж і граничних перспектив будь-якої значимої профільної думки. При цьому «народні проекти» холдингу ніколи не були «МХАТом для бідних», оскільки звертаються до гідності обох учасників ринку, пробуджуючи в інвесторі цільову енергію та жагу якісного стандарту життя, а в лавах власної корпорації — потяг до вдосконалення й гордість за великодушність ключового принципу кодексу київміськбудівців, відлитого в неперевершено карбовану формулу — «Честь понад прибуток».
І нашим і вашим
18 вересня 2005 року Республіка Чилі відзначала національне свято — День Незалежності. У цей день Надзвичайний і Повноважний Посол у Росії та Україні Пабло Кабрера прибув до Києва. Урочистість миті була підкреслена складом делегації та приводом візиту — розширення повноважень почесного консульства. Отже, щоб відкрити візу до Чилі, вже не треба їхати до Москви чи Праги. Тепер це можна зробити на вулиці Суворова в будівлі «Київміськбуду». Те саме стосується й легалізації шлюбів, якщо один із подружжя — громадянин чи громадянка Чилі.
Почесним консулом Республіки Чилі в Києві от уже багато років є Володимир Поляченко. Чому чилійці обрали на цю посаду саме його? Пабло Кабрера чітко назвав риси особистості, що дають їй право обійняти цю посаду. То має бути відома особа, яка має вплив у суспільстві. Консулу добре б мати свою, і досить помітну, сферу основної діяльності. Він зобов’язаний зацікавлено виконувати всю дипломатичну роботу. І нарешті — в нього має бути душа! Свій «бриф» посол завершив категоричним висновком: «Володимир Поляченко — найкращий людський ресурс на цю посаду. І тому наш День Незалежності ми приїхали святкувати разом із ним». Запрошеним на церемонію з українського боку остання теза видалася справедливою, що й підтвердили подальші події.
Слово почесного консула у відповідь було бурхливим, щирим і невигадливим. Людина в ньому явно перемагала дипломата: «Я буду стислий: Чилі — чарівна країна, в яку я закоханий, ніби в юності. І той факт, що люди до сьогодні летіли не туди, а до якогось Таїланду лише тому, що візу було легше відкрити, — прикро мене вражав. Адже що таке Чилі? Ви тільки послухайте: Вальпараїсо, Вінья-дель-Мар, Консепсьйон, Антофагаста! Пригадайте дітей капітана Гранта — вони прагнули до Патагонії. А вона ж у Чилі! Чи острів Робінзона Крузо — адже він також там. А острів Пасхи? Чи всі знають, що цей унікальний у своєму роді музей просто неба — власність Республіки Чилі. А хто може похвалитися, що пив дивовижні чилійські вина? Вони ж чудові! І чарівні вже тому, що їх не торкнулася філоксера, виноградна чума, яка згубила лозу в Європі. Погляньте на карту: держава Чилі простяглась уздовж океану на п’ять тисяч кілометрів — це й врятувало безцінну кореневу систему виноградників. Філоксера сюди не добралася. А мікросполуки міді, на які багатий чилійський ґрунт, довершили справу — шкідники там не живуть. У результаті чилійські натуральні вина посідають у Європі третє місце за продажами та споживанням — а ми про це навіть не знаємо. Та й чилійська чорниця приходить до нас на Бессарабку з Німеччини — чому? Коли я розповідаю нашим підприємцям про Чилі — вони запалюються, нагадую про візи з Москви та Праги — і їхній ентузіазм в’яне. Тепер цієї перепони немає, і я сподіваюся на підйом ділових відносин із цією надзвичайною країною».
Тут же почесний консул і чарівна супутниця посла Глорія Сід оформили дві перші візи для подружжя Присяжнюк — Наталі та Володимира. Після цього було легалізовано й перший українсько-чилійський шлюб. Молодята, крім бажаного свідоцтва, отримали в подарунок «мікрохвильовку» — напевно, Володимир Аврумович таким чином вирішив зміцнити сім’ю, всією душею вболіваючи за зміцнення кревних уз між Києвом і Сантьяго. Він і підказав — чилійці цілуються не триразово, а двічі, причому зліва направо. От і вся різниця!
Того ж дня відбулася зустріч Пабло Кабрери з керівним складом холдингу. На ній посол енергійно окреслив перспективні напрями співробітництва України з діловими колами Чилі. І зауважив при цьому, що одна з умов прискореного розвитку відносин — близькість культурних і психологічних домінант наших народів. Я запитав посла, що він має на увазі. «Ми так само мрійливі й сентиментальні, як українці, — відповів дон Пабло. — Всі чилійці — поети, складання віршів — їхнє улюблене заняття». «Який же ваш улюблений поетичний рядок? — поцікавився я. «Увесь цикл Пабло Неруди «Двадцять віршів кохання та одна пісня відчаю», — відразу зізнавався пан Кабреро. І мені здалося, що це гарна пропорція. Принаймні з країною представництва у Володимира Поляченка помилки немає. До речі, Нефталі Рікардо Рейєс Басоальто (відомий світу під чеським псевдонімом Неруда) також був спочатку консулом — в іспаномовному Мадриді. Надзвичайним і Повноважним Послом Чилі у Франції він став трохи пізніше — вже з урахуванням консульського досвіду.
На окрайці майбутнього
Поляченко завжди здавався молодшим за свій вік. І зовні, й енергетично. А його віра в обрану справу повсюдно впливала на оточуючих як навіювання. Він каже: «Я починав майстром заводу залізобетонних виробів, але йшов на зміну й відчував безпричинну радість». Безпричинна радість — це коли в людини покликання. Хтось сказав — воно схоже на доручення.
Прийшовши до парламенту країни, він вважає втраченим день, якщо йому не вдалося наблизити якесь із рішень, що стосуються стратегічних будівельних напрямів. Адже завдання, над якими він б’ється нині, можна вирішувати лише в коконі державної політики. Такий рівень. При цьому він геть-чисто позбавлений корпоративного снобізму й цілком поважає потреби аграріїв і хіміків, транспортників і шахтарів. Для нього парламент — та сама комунальна квартира, яку неможливо розселити. Однак можна співробітничати. Хоча, звичайно, найбільше він стурбований галузевою законодавчою недосконалістю. Він мріє про ухвалення Містобудівного кодексу, повномасштабний запуск програми доступного житла. Запитую із сумнівом: «Ви вважаєте її можливою?» Відповідає: «Я в цьому абсолютно переконаний». У цьому «абсолютно» весь Поляченко — чому ж не зробити, якщо до снаги. На кого спирається? Каже — на небайдужих, тих представників депутатського корпусу, хто прийшов до Ради не в пошуках особистої вигоди, а щоб відстоювати загальногромадські інтереси.
Його ображає той факт, що з країни їдуть будівельники — до Німеччини, Італії, Португалії (сам бачив українських робітників, котрі сплять у Лісабоні на деревах!). Та він розуміє: поки в нас немає європейських зарплат, люди виїжджатимуть. А тому, зізнається, хочеться працювати ще більше.
Було помічено одну з властивостей вітчизняної ділової культури: літаки в нас літають чудово, якщо є Антонов, у футбол чи жіночий гандбол Україна грає блискуче під керівництвом Лобановського чи Турчина... Чи знаєте ви, що половина компаній, які щороку стартують у Києві в будівельному бізнесі, ідуть із ринку осоромленими. А «Київміськбуд», як феллініївський корабель, — пливе.
Є люди, створені для свого ремесла: педагоги, лікарі, водії... Їх помічаєш відразу, вони — на своєму місці. У романі Людмили Улицької «Казус Кукоцького» головний герой, лікар, відкриває в собі дивний, але корисний дар — «внутрібачення». Оглядаючи хворих, він бачить їх ніби зсередини: таємничий пейзаж органів, «повороти річок, туманні печери, порожнини, лабіринти», кольорові схематичні картинки, навіть клітинні структури. Здається, Поляченко володіє подібним «внутрібаченням» своєї галузі. Шляхи та ресурси, віяло можливостей, організаційні та технологічні недуги будіндустрії на його аналітичному «моніторі» постають у всіх проекціях і зв’язках. Мотиваційно він завжди заряджений, ніби протон і, немов палкий байкер, стартує всередині профільного завдання відразу на третій передачі.
Взагалі, ці нотатки треба б озаглавити «Поляченкожиттєбуд». Та надто вже незграбно звучить. Зате було б саме у ціль. Про мільйони квадратних метрів побудованого чи майбутнього житла Поляченко говорить зазвичай мимохідь. Більше — про людей, молоді сім’ї, які житимуть у цих нових квартирах і неодмінно — про дітей, котрі в них народяться. Багато дітей! І від цього, сяє Поляченко, у світі стане ясніше і виправданіше. Діти в його очах надають професії будівельника абсолютно завершений сенс.
Негасиме світло
З дитячим будинком «Малятко» «Київміськбуд» поріднився понад десять років тому. Спочатку це були звичайні шефські акції: ремонт приміщень, цільова матеріальна допомога, різноманітні придбання для дитбудинківських потреб. Однак Володимир Поляченко пішов далі, і струмочок підтримки малят згодом переріс у повноводну благодійну річку. Зведено небувалий для таких установ медико-оздоровчий корпус, капітально відбудовано харчоблок, реставровано фасади, оновлено спальні, ігрові кімнати, вітальні, облаштовано спортивні майданчики; закуповувався автотранспорт, всіляке обладнання та інвентар. Бувало, що лише за рік підприємствами «Київміськбуду» на зміцнення матеріальної бази дитячого будинку спрямовувалося понад два з половиною мільйони гривень! Однак, мабуть, найбільш зворушливий бік стосунків холдингу та «Малятка» в тому, що вихованці будинку мають персональних опікунів. Особливістю взаємин «сторін» є те, що в кожного з ключових керівників компанії є свій особистий підопічний — підліток чи малятко, яких названі батьки й матері ведуть по життю — до дорослішання та змужніння. У цьому разі допомога адресна, конкретна, ефективна. Отримуючи своїх попечителів, діти перестають страшитися зовнішнього світу. І багатьох — на жаль, не всіх! — це згодом просто рятує на вибоїнах долі. Тут річ навіть не в тому, що, потрапляючи в сім’ю, невинні мауглі осягають ази невідомого їм приватного життя. Хоча й це для них надзвичайно важливо. Та головне, що підлітки починають відчувати — вони потрібні цьому світові, вони не знедолені. До речі, 19 колишніх «малятківців» завдяки компанії навчаються далі, причому 11 — у вищих навчальних закладах. А вихованка Володимира Аврумовича — Альона, котру він вів із трьох років, нещодавно стала магістром.
Не випадкова й тема Дому, яка пов’язує столичних будівельників із мешканцями притулку. Достатньо сказати, що «Київміськбуд» ще кілька років тому прийняв рішення про соціальну підтримку дітей-сиріт, матеріальне забезпечення старшокласників, зокрема й власними квартирами. На сьогодні десятеро колишніх випускників дитячого будинку вже отримали своє комфортабельне житло. Та є в цій історії ще один важливий аспект. «Малятко» розташоване на Білецькій, 14. На початку ХVII століття ці заповідні місця належали домініканському монастирю, тут же була заміська резиденція його настоятеля — красувався замок пріора. А в «гирлі» Білецької причаївся Богом збережений будиночок, в якому зупинявся великий син української землі Тарас Шевченко. І мені це здається глибоко символічним.
Життя поета склалося так, що, здобувши волю, він, по суті, в Україні так і не пожив. Був у рідних місцях усього тричі. Востаннє — 1859-го, за півтора року до смерті. Де ж він жив, приїжджаючи до України? Адже Тарас Григорович своєї Ясної Поляни не мав. Не було в нього тут ані власного будинку, ані навіть кутка. Поетові доводилося зупинятися у друзів чи наймати кімнату. Отже, як Тарас Григорович, перебуваючи в Петербурзі чи засланні, уявляв собі Україну, образ Батьківщини? Одним із таких місць «на хвилях його пам’яті» була «біла, мов сметана, хатина на Пріорці», де він прожив у борг рівно два тижні, а отримавши з Петербурга гроші за продане полотно, влаштував місцевим дітям — їх було десь чоловік п’ятдесят— справжній бенкет. Із тієї події збереглися не лише сімейні перекази, але й обгортки від подарованих поетом гостинців. Отож до питання про малу Батьківщину. Шевченко все життя мріяв — «Поставлю хату і кімнату...», буквально марив шматочком української землі, де б він міг побудувати собі хату, часто креслив її планування. Доля йому такої змоги не подарувала. І хатина на Пріорці виявилася справді останнім притулком поета, адже в той короткий приїзд його заарештували, заборонивши в Україні і жити, і навіть бувати. Не можу це пояснити, але дитячий будинок «Малятко» і біла хатина на початку Білецької уявляються мені пов’язаними однією незримою духовної ниткою. І тут і там, хоча й по-різному, тамувалася й тамується безпритульність ранимої людської душі, живе обережна, але невигубна мрія про щасливе життя на рідній землі, надія на добру долю в зовсім близькому, проте невідомому майбутньому. І яка різниця, що в одному випадку ця жага й віра з геніальною силою втілена в поетичних рядках, а в другому — непозбутно таїться в глибині дитбудинківських очей?
Зодчий
Тяжіння землі й неба в людині нерівнозначне. Щось завжди перемагає. Поляченко — і це видно неозброєним оком — зберіг душу, відкриту впливам горнього світу, він невиправний ідеаліст. Швидше за все, генетично, хоча щось напевне додала професія — адже дім починається з мрії, ідеї, образу, отже, субстанції нематеріального порядку.
Багато контактуючи з Володимиром Аврумовичем на прес-конференціях, днях відкритих дверей і «круглих столах», звикаєш до його невгамовної зануреності в будівельні турботи. Тим більше запам’ятовуються судження метра, не пов’язані з його гранично земною роботою. Говорили якось про події 11 вересня — повітряний теракт із руйнуванням веж-близнюків Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку. Хтось запитав простодушно: «Як тільки Бог допускає таке?» І Поляченко у відповідь сказав: «Бог мислить своїм власним задумом, а диявол орудує, граючи на природі людини. Тому йому так багато і вдається». Я був приголомшений. І не тому, що не припускав такої афористичності від людини, котра щойно була заклопотана ціновим прогнозом на житло в поточному році. Вразила сама легкість переходу й результативна завершеність формули. Виходить, вона була ним колись цілком продумана. Чимось викликана. Та й узагалі здатність мислити масштабно й ледь не абстрактно потребує схильності, навички. Звідки вона у Поляченка, запитував я себе. Пояснення знайшов у несподіваному місці, в таких словах Юрія Роста: «Лише сфера духу є для людини доступним однорідним середовищем. Найвища думка доступна кожному, її можна подумати різним людям в різних точках Землі і часу, тобто до неї ведуть різні шляхи, але сама вона, досягнута, буде одна. Лише на самому верху ми будемо мати остаточно спільну природу, яка відміняє самотність, ту спільну природу, з якою ми народжені… Якщо хтось дійшов до Істини і ще хтось дійде до неї, то це буде та ж сама Істина, і шляхи перетнуться. Остаточно ми рівні лише в самому низу (прах) і на самому верху; решта — шляхи. Стомившись, прочани дивляться в море і в небо — горизонт відступає, і небо все таке ж високе».
І тому, до речі, ці нотатки так і названі. Адже хто з нас не завмирав, наштовхнувшись у небесній сфері на білясту, неяскраво мерехтливу смугу Чумацького Шляху — немов перекинуту через усе небо гігантську арку. Через міріади зірок, із яких складається наша Галактика, в китайських сказаннях її називали «небесною річкою», римляни та греки — «небесною дорогою». Та якщо вам за ясного Місяця трапиться пролітати над столицею, таку саму дифузійну річку з вогнів ви побачите з ілюмінатора вашого літака. Це світяться вікна київських житлових масивів. І серед них — вікна безлічі будинків, зведених «Київміськбудом». Цей земний Чумацький шлях продовжує забудовуватися. Причому жодна наукова модель майбутнього Галактики досі не підтверджена, її доля все ще залишається непередбаченою. Що, визнаємо, дуже ріднить її із завтрашнім днем вітчизняного містобудування.
Тим часом я зараз перебуваю в розгубленості. Жанр вимагає результату, більше того — певної ієрархії зробленого людиною на терезах Буття, а в мене все немає готової відповіді. Та ви мене, сподіваюся, незабаром зрозумієте. От, скажімо, роки три тому в одній із «профільних» телепрограм «5 каналу» промайнув сюжет, який певно вразив кожну небайдужу людину. Редактор циклу в явно непостановочній розмові розговорила одного з нинішніх вихованців дитячого будинку «Малятко», котрий із купи кубиків «Лего» самозабутньо будував складну споруду. «Що ти будуєш, Ваню?» — зацікавлено спитала його ведуча. «Хіба не бачите — дім», — зі «спадковою» робітничою гордістю статечно відповів хлопчак. «Але чому дім? Чому не підводний човен, не космічний корабель?» — продовжувала випитувати «містобудівника» редактор. «Дім гарний, — довірливо пояснив їй малий, — я дуже люблю Дім». А тепер, поклавши руку на серце, скажіть — це має ціну?
З другого боку, чи можна залишити без уваги жагу ювіляра до невідкладного поліпшення рідного міста? Я якось запитав у Поляченка: «Ви багато років жили й будували в унісон із часом. Вас усе влаштовує в тому, що ви бачите навколо? Нічого не дратує?» «Я знаю й завжди пам’ятатиму, як нам діставався навіть найменший крок в оволодінні сучасними формами та технологіями, — відповів він. — От кажуть: архітектура — застигла музика. Дивлячись на багато столичних будинків, мимоволі подякуєш Богу за те, що ми цю музику так ніколи й не почуємо. Я, скажімо, дуже хочу дожити до того дня, коли Київ звільниться від п’ятиповерхівок — адже «хрущовки» будувалися як тимчасове житло, і їм уже давно час на спочинок. Добре б залишити кілька будинків — як пам’ятку епохи, а замість інших «нетрів» дати людям просторі, комфортабельні квартири. Що ж стосується містобудівних мрій, то іноді, знаєте, буває таке: їдеш по місту й думаєш — от добре б цей будинок переставити в глиб масиву, той прибрати зовсім, тут розбити сквер, там перекинути естакаду, замість дикої автостоянки розмістити дитячий майданчик. І була б моя воля — неодмінно б розібрав верхні поверхи деяких аж надто здійнятих «іклів» у центральній частині нашого древнього міста».
Я слухав Поляченка й не міг пригадати, звідки мені знайома ця інтонація. А вже вдома, підійшовши до книжкової полиці, відразу знайшов потрібне. «Я мрійник. Люблю реконструювати місто. Мости. Сади. Озера. Площі. Вночі я не сплю. Перебудовую світ у своїй уяві. В моїй голові проносяться картини, одна за одну краща й величніша… Дуже не люблю Брест-Литовське шосе… Протягом десяти років я щодня зриваю з цієї прекрасної прямої широкої вулиці всі п’ять безглуздих рядів телеграфних, телефонних і трамвайних стовпів, які перетворюють її на хмільник, і ховаю кабель у землю. Я прибираю трамвай, заливаю вулицю асфальтом на бетонній основі, знищую халупи, а на їхнє місце ставлю компактні, охайні будиночки, перетворюю непоказний Галицький ринок…» Олександр Довженко. Щоденники.
Хіба не дивовижне, не красномовне от це спів—чуття генія кіно та видатного містобудівного менеджера? І тому мені подумалося: а може й не треба ніякої ієрархії внесків і досягнень? Недарма ж кажуть: ніяка вершина не відміняє іншу, вони лише доповнюють одна одну, і те, що справді неминуще, — незнищенне і з волі небес тільки накопичується, супроводжуючи людей, поки не закриється Книга життя. І коли я про щось цієї миті і шкодую, то лише про брак уміння називати речі своїми високими іменами. У цьому сенсі великі молодці китайці. Пам’ятаєте, як вони назвали свій перший космічний корабель? Священний човен. Чудово! Подібного одухотворення чекає, на мій погляд, і той київський будинок на вулиці Гмирі, 5, — дитя колективного розуму чудової плеяди київміськбудівців, які в лютому 1996 року з’єднали береги двох різних цивілізацій. Це й є той рятівний Поляченків ковчег, який знаменує тріумф людського духу над безвихіддю й розпачем — крихітна мерехтлива крапка в зоряному розсипі незбагненного Чумацького Шляху.